А ти в дитинстві бігала босоніж по калюжах? Коли проходить такий ливень, що вода на толоці перестає вбиратися в землю і вкриває зілля. Коли на траві і листі висять величезні краплини, достатньо лише обтрусити галузку, аби вимокнути з ніг до голови… Коли ти стоїш по кісточки у воді, і тобі так тепло й приємно…Бо теплий літній дощик лише змочив розжарену літньою спекою землю, приніс довгождану прохолоду, освіжив пекуче і сухе повітря. Ти забуваєш за все, за нові джинси, світлу блузку, навіть про те, що ніколи не терпіла брудних ніг.
Спочатку ти стаєш на мокру траву. Приємна прохолода охоплює тебе, здається що злегка поколює. Йдеш, збиваючи росу з трави та польових квітів, приминаєш до землі полеглі колосочки ковили. Забрідаєш у калюжу… З незвички вода здається холодною. Це трошки бадьорить. Потім поступово тіло звикає до холоду. На плечі падають краплі з віття, і раптом тобі стає байдуже на все, на вологе волосся, заляпаний водою світлий одяг, мокрі від потьоків щоки. Ти починаєш мугикати якусь веселу пісеньку, спочатку в думках, потім тихенько, і от уже співаєш на повну силу, піднімаєш руки до гори і танцюєш в калюжі, здіймаючи лавину бризок. Тобі дарма на всіх і все, вже однаково і неважливо хто що подумає. Ти стаєш незворушною до всього світу… Здається що ти щойно випурхнула з клітки, в яку колись сама себе і ув’язнила. Кружляєш у веселому і безтурботному танку, стаєш схожа на листочок, безтурботного метелика з різнобарвними крильцями, невагому білу сніжинку.
Мокрі брендові джинси прилипають до ніг, тонка блузка облягає плечі, а ти все пританцьовуєш під дощем, ніби хочеш змити всі неполадки та негаразди.
Танцюючи під дощем можна дозволити собі бути собою… Адже під струменями води ніхто не побачить: смієшся ти чи плачеш. А ще можна на якусь мить уявити, що ти зовсім маленька. І нарешті можеш дозволити собі робити те, на що колись давно так і не наважилася….
