Нариси з історії населених пунктів колишнього Долинського району. Іванівка (Сотницька, Делакура) – село, котре заснував сотник Лукімльської сотні Лубенського полку Іван Мальчевський. Згідно з відомостями дослідника В.Заруби, в 1778 році по білету Новоросійської губернської канцелярії сотник Лукімльської сотні Лубенського полку Іван Мальчевський отримав у Інгульському повіті в рангову дачу 3000 десятин землі при річці Боковенька по течії з правого боку, а також 3000 десятин землі під заселення, при річці Боковенька по течії з правого боку та у верхів’ях балки Дубровиної по обом бокам.
Історичне фото школи в Іванівці
У тодішніх документах, мапах, описах, відомостях на місці Іванівки розміщено сільце Василівка. На перший погляд, можна зробити висновок, що картографи помилково назвали це сільце Василівкою, а називали його Іванівкою, але плутанина виникла, очевидно, завдяки власникам Мальчевським, котрі володіли обома сільцями. Але після детальнішого вивчення вищевказаних документів закрадається думка, що й справді обидва села спершу мали інші назви, а вже згодом помінялися назвами. Залишається здогадуватися, чому саме так сталося.
Згідно з «Відомостями 1784 року про заселення правобережних повітів Катеринославського намісництва за матеріалами ІV ревізії населення» А.Пивовара, у сільці Василівка (теперішня Іванівка), яка належала бунчуковому товаришу Мальчевському, налічувалося 17 душ чоловічої статі та 10 жіночої. Мав Мальчевський тут 1900 десятин «удобной» землі і 60 десятин «неудобной». У матеріалах генерального межування щодо затвердження меж 1802 року село ще мало назву Василівка і належало штабс-капітанові Дем’янові Івановичу Мальчевському. На мапах Генерального плану Єлисаветградського повіту Херсонської губернії початку ХІХ століття сільце так само називали Василівкою. У метричних книгах Григороденисівської церкви Успіння Пресвятої Богородиці, до приходу якої була зарахована громада села, лише з 1815 року називають слободу Іванівкою, до того часу писали так: «слобода поміщика капітана Дем’яна Мальчевського». Разом з тим, у матеріалах Херсонської духовної консисторії 1801 року, у справі про будівництво Свято-Покровської церкви в с. Бокова, які надрукував альманах «Інгульський Степ», обидва села мали звичні тепер нам назви. Отже, можемо припустити, що й справді при житті засновника сіл, сотника Івана Мальчевського, села мали інші назви, тобто Василівку називали Василівкою-Іванівкою, а Іванівку – Василівкою. Вже по смерті Івана Мальчевського колишню Василівку почали називати слободою Іванівка поміщика Дем’яна Мальчевського, а слободу його братів Василя та Миколи почали називати Василівкою на честь одного з братів, власників слободи.
На мапі Шуберта, яка датується не раніше 1828 року, Іванівка та Василівка вже мають свої сучасні назви, втім у метричних книгах Іванівку називали слободою Іванівка поміщика капітана Дем’яна Мальчевського і в 20-х роках ХІХ століття. На мапі Шуберта зазначено, що в тодішній Іванівці було 45 дворів. З 1833 року Іванівкою володіє полковник Людвіг Делакур, який був одним із найбільших землевласників Олександрійського повіту. До кінця століття більшість іванівських земель перейшли у власність братів Олександра та Григорія Волохіних. Іванівку згадують у «Списках населених місць Херсонської губернії» 1859, 1887, 1896 та 1916 років.
Згідно зі списками 1859 року, Іванівка мала 53 двори і 360 мешканців. До кінця століття кількість хат зросла до 82, жителів стало 441 особа. В селі числиться й корчма. «Списки населених місць Херсонської губернії» 1887 року стверджують, що сільце належало Білокурову. Восени 1905 року в селі зчинився селянський бунт. Зачинниками заворушення були Захар Максименко, його син Іван і Сава Скакун. Селяни розгромили економію поміщика Волохина. Наступного дня заворушення в селі придушили козаки, зачинників заарештували і відправили в Олександрійську повітову в’язницю. 1916 року в селі жило 273 особи, було 46 дворів. Згідно з «Описом населених місць Катеринославської губернії» 1925 року, в селі було 69 дворів та 360 мешканців.
1916 року в селі жило 702 людини, село мало 121 хату. Була й церковно-приходська школа. Згідно з «Описом населених місць Катеринославської губернії» 1925 року, у селі жило 890 мешканців, було 173 двори. На початку 1930-х років на території Іванівської сільради створили колгоспи «3-й вирішальний», «Ленінський шлях», «Надія Леніна», «2-га п’ятирічка», «Шлях до кращого», «Кривбуд». Під час так званої «колективізації» в селі було розкуркулено 4 родини, серед них – і Козенки, хоча це не повні дані. Так, до цієї кількості не враховано Федора Микитовича Ромащенка, у якого 1929 року влада конфіскувала землю, хату, коней та сільськогосподарський реманент, а його самого відправила до в’язниці, де він перебував близько року. Після цього його випустили, але нічого з конфіскованого раніше його родині не повернули. Ф. Ромащенко змушений був виїхати із села.
Школа
Під час голодомору постановою засідання бюро Долинського райкому партії від 3 грудня 1932 року проти жителів Іванівки застосували економічні санкції за невиконання плану хлібозаготівель, іншими словами – занесли село на «чорну дошку», що значно посилило голод у селі. Місцеві активісти Євген Митус і Кузьма Скакун допомагали представникам з району шукати і забирати у місцевих жителів зерно та інші продукти. За спогадами очевидців, особливою жорстокістю до своїх односельчан вирізнявся серед них Євген Митус.
Через 60 років після подій 1932-33 років в Іванівці зусиллями Тамари Гнатівни Журби було зібрано свідчення людей, які пережили голодомор, і надруковано окремим виданням за редакцією Василя Бондаря. Пошуковцям вдалося встановити прізвища лише 155 осіб, але через штучний голод 1932-1933 років Іванівка недорахувалася 43 дворів та 300-х жителів села. (69)
У 1937 – 1938 роках кілька десятків селян влада репресувала й засудила до різних термінів перебування у концтаборах та засланнях за межами України.(72) Згідно зі «Списками колгоспів Кіровоградської області за відомостями районних земельних відділів, укладених у серпні – вересні 1940 року», у колгоспах «Надія Леніна» та «ІІІ-й Вирішальний», створених у селі, було відповідно 78 та 77 дворів, де жили відповідно 137 та 117 працездатних осіб. Згідно з «Відомостями про колгоспи Кіровоградської області, створені (перейменовані) в повоєнний період», в селі існував колгосп «Шлях до комунізму», який об’єднав землі, що належали попереднім колгоспам.
На фронтах Другої світової війни воювали 327 жителів Іванівки, Швединівки та Малоіванівки, 136 із них загинули. 152 учасники бойових дій були відзначені бойовими орденами і медалями.
Лише 1959 року село було електрифіковане.
Незважаючи на приєднання до Іванівки колишньої Швединівки та Малоіванівки, кількість жителів села зменшилася до 770 осіб 1972 року.
Іванівку, як і більшість сільських населених пунктів, зачепила загальноукраїнська тенденція скорочення кількості сільського населення у другій половині ХХ століття. Перепис населення СРСР 1979 року зафіксував кількість жителів Іванівки, яка складала на той час 697 чоловік. Згідно з переписом УРСР 1989 року, чисельність наявного населення села становила 575 осіб, з яких 265 чоловіків та 310 жінок. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 546 осіб. За даними 2014 року, в селі прописано 604 особи, хоча проживало не більше 467 мешканців, які проживали у 137 дворах.
Газифікація населених пунктів Долинського району розпочалася ще на початку 90-х років, тривала вона у два етапи, другий етап газифікації розпочався лише у 2005 році. У будинках жителів Іванівки газ з’явився лише у 2009 році. Село було газифіковане за кошти жителів села та частково з бюджету Іванівської сільської ради було чи не останнім з населених пунктів Долинського району яким пощастило бути газифікованими .
З початку 30-х років ХХ століття Іванівка була центром однойменної сільської ради аж до новітньої адміністративно-територіальної реформи, яка відбулася 12 червня 2020 року, внаслідок чого Іванівська сільська рада була об'єднана з Гурівською сільською громадою.
