Війна застала подружжя Тонкодубових на роботі в Польщі. Від самого початку він поривався додому, в Україну, щоб захищати рідний край від загарбників. Стримували його дружина та фермери у яких він працював. Польські землевласники пропонували йому подвійну оплату праці аби він лиш залишився в них працювати. Але не втримали...
Любив співати з мамою
Народився Юрій 23 червня 1982 року в селі Василівка Долинського району на Кіровоградщині. Він став другим сином в сім’ї Геннадія та Галини Тонкодубових. Мав старшого від нього на 4 роки роки брата Сашу.
Тато рано помер і залишилася пані Галина одна з двома синами: “Я працювала тоді в колгоспі дояркою. Дуже важко було одній з двома дітьми підтримувати господарство, город, робота. Хлопці мені допомагали в усьому. Саша більше готувати любив — тож допомагав на кухні поратися. А Юрасику подобалося на городі працювати, з рослинами. Дуже він квіти любив, як власне і я.
Також на ферму до мене приходили сини, допомогти впоратися, щоб я могла раніше все закінчити і додому повернутися. Бувало йдемо ввечері, вже темніє і Юра просить: “Мамо, давай заспіваємо!”. І повертаємося з ними співаючи. Я тоді в художній самодіяльності в клубі співала. Юра теж любив співати і голос гарний мав”.
Потім Галина Тонкодубова вирішила переїхати до Долинської, придбала будинок, влаштувалася на роботу на цегельний завод. Юрі на той час вже було 7 років і він перший клас закінчив у сільській школі.
Діти ходили спочатку до Долинської школи №4, а потім до школи №2, яка ближче до їхнього дому. Навчався Юрій непогано і взагалі жодних нарікань на його поведінку чи навчання в школі мама від вчителів не чула. Ніколи хлопець не ставав ініціатором якихось бійок, не ображав інших дітей, завжди мав багато друзів. Проте трапився такий випадок, коли йому довелося вступитися за свого старшого брата. Хлопчик побачив під час шкільної перерви, що Сашка затисли в кутку коридора старші хлопці і він не роздумуючи кинувся на них з кулаками.
Любив техніку, всі іграшкові машинки сам розбирав і потім сам їх складав, обожнював грати в футбол, займався панкратіоном.
Своє кохання зустрів в Долинській
Закінчив Юра 8 класів і поїхав навчатися в Кривий Ріг до професійно-технічного училища на сантехніка. Під час навчався хапався за різні підробітки, щоб допомогти матері. Галина Тонкодубова почала хворіти, заробляла дуже мало, брат саме служив в армії, тож потрібно було підтримувати маму. Після закінчення училища працював в Долинській, здобув ще професію електрика, після курсів з водіння здав на права.
Із-за хвороби матері до армії його не призвали, оскільки старший брат вже жив в Кривому Розі, а молодший син став для неї підтримкою.
Якось зайшов до невеликого магазинчика неподалік від дому, побачив там симпатичну продавчиню, запитав як звати і почав навідуватися в той магазин частіше. Так згадує про своє знайомство з майбутнім чоловіком дружина Наталія: “Він постійно жартував, розважав мене веселими оповідками та анекдотами. Почав запрошувати на побачення. А згодом ми і одружилися. Прожили разом, як то кажуть “душа в душу” 25 років, виховали двох дітей. І це були найщасливіші наші роки. Кожного літа чоловік обов’язково нас возив на відпочинок до моря. Тому що діти мають накупатися вволю в морських хвилях і позасмагати на південному сонці.
Тепер вже без нього я продовжую цю традицію. Бо знаю, що цього хотів би їхній тато, мій коханий Юра”.
Благополуччя родини - на першому місці
“Мене тато навчив любити техніку, — розповідає син Олександр, — завжди брав з собою до гаража, навчав водити автівку. Заохочував мене до занять спортом. Наш день починався з холодного душу, потім ми йшли з ним рибалити. Поверталися після обіду і їхали десь в поле, де він навчав мене керувати автомобілем.
А ще коли я ввечері йшов гуляти з друзями — то тато мене завжди зустрічав. Він не міг спокійно лягти відпочивати, якщо когось немає вдома. І чекати довго теж не міг. Тож коли йому здавалося, що вже надто пізно — він йшов мене розшукувати”.
А з доньки Ангеліни чоловік ладен був порошинки здувати. Та й взагалі — благополуччя родини завжди для нього було на першому місці.
Робота в Польщі
До роботи Юрій Тонкодубов був беручким, кожну справу доводив до кінця і намагався все зробити ідеально. Коли в Долинській з роботою стало важко чи платили за неї мало — почав їздити на заробітки спочатку по Україні: Малин, Пуща Водиця під Києвом. А потім і до Польщі.
Після того, як на Сході країни оголосили про початок Антитерористичної операції багато друзів Юрія пішли добровольцями до військкомату, щоб стати на захист української державності. Юрій теж був серед них. Але після медогляду йому відмовили, бо мав хронічне захворювання.
Дружина розповідає, що коли діти підросли також і вона разом чоловіком їздила на роботу до Польщі: “Польські фермери дуже цінували Юрія, його вправність, бажання довести свою роботу до ідеалу, — розповідає Наталя. — Він же працював і на тракторі, і на комбайні, і на будь-якій іншій техніці. Можна було його серед ночі підняти, якщо раптом щось терміново потрібно щось відвезти, рятувати сад від ранкового заморозку чи ще якісь нагальні роботи. І він завжди робив це без жодного докору чи невдоволення.
Якщо якісь польові роботи на тракторі виконував — уважно дивився вперед, чи не маскуються там в полі зайченята або куріпка в гніздечку. Якщо таке траплялося — фотографував їх і надсилав нам фото. А малюків переносив в безпечне місце. Його називали там “паном Юзефом” і фермери часто доручали йому керувати проведенням тих чи інших робіт. Він був у них як бригадир чи посередник між українськими робітниками та роботодавцями. Бо міг пояснити робітникам, що від них вимагають, організувати робочий процес і перевіряти чи правильно його дотримуються”.
Повномасштабне вторгнення ворога в Україну подружжя Тонкодубових зустріли в Польщі. Юрія вразила ця звістка і він весь час поривався повернутися в Україну. Дружина його стримувала. Вмовляли залишитися і фермери в яких він працював.
Повернення в Україну
В грудні 2022 року Наталія приїхала в Долинську, щоб разом з дітьми зустріти Новий рік. А через кілька днів, слідом за нею приїхав і Юрій. Сказав, що не може він більше залишатися в Польщі, коли в Україні війна. Знову пішов до військкомату, але там сказали, що його заносять до списку резерву. Поки з його станом здоров’я краще зачекати. Чоловік влаштувався на роботу на пункт прийому металу. Одного дня при погрузці металу важке залізяччя впало йому на ногу, сильно пошкодило кістку. Довелося робити операцію.
Олег Березинський розповів, що з Юрієм познайомився, коли лежали разом у лікарні: “Він на зламав ногу і ми лежали з ним разом в одній палаті. Розповідав про себе". Дехто з людей, дізнавшись, що Юрій повернувся в Україну з Польщі, щоб стати на захист, — крутили пальцем біля виска. Мовляв, всі тікають, а ти сам повернувся.
“Ми не так довго з Юрчиком були знайомі, кілька разів разом сходили на риболовлю після лікарні, — згадує Олег, — З’ясувалося, що народилися в один день тільки з різницею в десять років. Дуже веселий і позитивний чоловік, навіть моя донька це говорила. Їй дуже сподобалися коли ми разом сиділи з вудками біля ставка. Бо з ним завжди весело.
Потім, коли я черговий раз зателефонував йому і запропонував порибалити, він погодився. Тільки, мовляв, я зараз на фронті, як буду вдома — обов’язково сходимо. Хоч наше знайомство і не було тривалим, але він встиг дати мені багато корисних порад і допомогти з деякими справами. Він мав справжній чоловічий характер, такого не коліна не поставиш. А потім я дізнався, що він вважається зниклим безвісти, рідні сподівалися на те, що він живий і можливо десь перебуває в полоні. Проте, чуда не сталося. Вічна йому пам’ять”.
Бойовий позивний "Танкіст"
Повістку Юрію принесли, коли він знаходився ще в лікарні. І як тільки стан здоров’я його трішки покращився — він відразу пішов до військкомату. Сталося це восени 2024 року.
“Я не могла його відмовити, — говорить мама. — Сказав, що мусить бути там, щоб захищати нас”.
Служити Юрію Тонкодубову довелося в десантно-штурмових військах 122 окремий аеромобільний батальйон на Луганщині поблизу Білогорівки. Мав бойовий позивний “Танкіст”. За словами побратимів він пропонував себе на найнебезпечніші завдання, куди інші відмовлялися йти. Говорив, що комусь їх все одно потрібно виконувати. Якось поверталися з бойового завдання, почався обстріл. В сільський будинок, в якому жили інші бійці влучив снаряд, почалася пожежа, Юрій кинувся рятувати їх, сам отримав опіки. Найбільше побратимів вразило те, що коли його вклали на ноші та відправляли до госпіталю, він знайшов собі сили жартувати.
Через 2 тижні після цього випадку Юрій знову став до строю. За порятунок побратимів його представили до нагороди “Ветеран війни”.
Останній вихід на бойове завдання був 15 січня 2025 року. На їхні позиції ворожий дрон скинув вибуховий пристрій. Бійці отримали поранення несумісні з життям. Ворог впритул наблизився до українських позицій, забрати тіла побратими не мали можливості. Більше року року Юрій Тонкодубов вважався зниклим безвісти. Рідні сподівалися на те, що він може перебувати в полоні. Але дива не сталося… Коли позиції вдалося відвоювати, генетична експертиза підтвердила загибель нашого земляка.
