Кожного року, стільки Оленка себе пам’ятала, вона загадувала в Новорічну ніч одне – єдине бажання… Вона просила щасливої долі для своєї мами. Цього разу вона загадала інше – щастя для тата….
Асфальтована дорога тихо шелестіла під колесами, в салоні новенької іномарки різко пахло фарбою та шкірою. Олександр вповільнив рух і пильно роздивлявся навкруги… Рідний край. Він не був тут уже цілих п’ятнадцять років. Круговерть столичного життя настільки захопила його, що він і не помітив, як швидко сплинув час. І тільки сьогодні, коли він стояв у салоні дорогих автомобілів, йому раптом до болю захотілося втекти світ за очі з того осоружного міста. Зникнути, розчинитися в повітрі щоб не бачити щоденної рутини, в якій він варився останні кілька років. Там, куди він їхав усе зовсім по іншому… Там усе неповторне. Кожен день, кожна мить буває лише раз. Навіть будівлі та двори там унікальні. Таких немає більше в жодному селі, в жодному краю. Різьблені покрівлі, вікна та альтанки, колодязі ніби оторочені вишуканим дерев’яним мереживом… Кожен двір утопає в заростях садків. Величезні перестиглі вишні й сливи, духмяні груші і яблука. Але найбільше в тих краях цінилися дрібненькі, дуже схожі на черешні на довгих хвостиках, запашні райські яблучка. Вони росли тільки в двох обійстях. Його бабуся варила з них варення, такого він не їв більш ніколи в житті. Схожі на бурштинові намистини яблучка в напівпрозорому золотавому сиропі. Гіркі та терпкуваті на смак, пізньої осені, вже після перших морозів вони ставали ароматними та солодкими. І тоді їх можна було їсти з задоволенням, яке не зрівняєш ні з чим.
Райські яблучка
Ще малим Сашко пам’ятав, як бабуся обережно вкладала у відра великі яблука, та в торбу маленькі, райські, і виряджала їх з сусідкою-одноліткою торгувати на «шосейку». То була своєрідна торгівельною точка, куди сходилися молодиці, бабусі та діти з п’яти ближніх сіл, щоб розпродати свій крам. Це місце називалося «сорочинським ярмарком», від назви маленького села Сороки, з якого Сашко був родом. Продавалося тут усе, що тільки могло рости на городі: різноманітні фрукти та овочі, картопля, гарбузи та горіхи, ба навіть віники. Обабіч стояв чолов’яга з лозовими кошиками та іншим плетеним товаром.
На «шосейці» розпродувалося усе, що привозилося і стільки привозилося. Це місце здавалося зачарованим, адже зовсім близько за кілька кілометрів звідси ніхто навіть не зупинявся. А тутечки йшла така жвава торгівля, що й ну. А от Настуні та Сашкові щастило найбільше. Вони сідали удвох трішечки осторонь від горластих господинь і викладали свої яблучка у відерцях гірками, натерши при цьому кожне з них до блиску. Це зазвичай приваблювало покупців, великі лискучі яблука і двоє наївних дітлахівю. А райські яблучка – їх охоче брали столичні дамочки для декору, як прикрасу до столу.
Сашко жив з бабусею, батьків не стало як він ще був зовсім маленьким, хотіли його одразу забрати до дитбудинку, але бабця тоді розгорнула справжні воєнні дії і вони лишилися жити удвох. Сказати по правді утрьох, бо сусідська дівчина Настуня у них тільки що не ночувала. Вони з її мамою мешкали поряд, батько від них давно пішов, знайшов іншу, мама працювала на фермі дояркою, і, ніде правди діти, останнім часом зазирала до чарчини. Але Настуню тримала в руках і господинею була доброю.
Варення з райських яблучок
Так вони не зчулися як виросли, закінчили школу і немов із свіжим подихом весни до них прийшло перше кохання. У коханні все інакше ніж просто в житті. Кожен день як маленьке життя: думки стають мріями, слова і погляди — сенсом існування. Було Настуня тільки замріяно посміхається, а Сашко уже біжить виконувати її забаганки, ну ніби думки читав. Але яка воно в тому селі романтика… Після школи треба бігти на ферму, мамі помагати худобу порати. Доки занесеш корзинами зелені, тоді поки всім дійки перемиєш, а тоді до півночі ще виполіскувати важкі бідони. Сашко любив свіже, ще тепле молоко, а Настя терпіти не могла навіть як воно пахне. Отож він частенько з неї дратувався, надіп’є молоко прямо з цеберка і так, з молочними вусами нахиляється до дівчини, ледь-ледь не поцілує. Ото Настуня сердиться, аж іскри з очей сиплються, але ж не довго, якусь мить, а тоді усміхається, та вже так лагідно!
Майже перед самим випускним вечором вони сиділи біля ставка на стовбурі старої заваленої верби, дивилися на мерехтливі зорі і шепотілися:
— Мій ВУЗ навпроти твого, так що я буду бачити, чим ти там займаєшся!
— Це я за тобою слідкуватиму, які фінанси ти там вивчатимеш!
Так вони то кепкували одне з одного, сміючись та підтрунюючи. Він обіймав іі та кутав у благеньку кофтинку, щоб уберегти від нічної прохолоди, доки місяць не засоромився, ховаючи свій допитливий погляд за хмаринками.
Вступати до міста вони поїхали разом, як і мріяли. Хлопчика-сироту зарахували на пільговій основі, а Настуня не добрала всього один бал. Такого розпачу вона ще ніколи не зазнавала. Була можливість вступити на платне навчання, але ж Настина мама не мала таких грошей. Сашко заспокоював її як тільки міг, та все марно, Настуня схлипуючи дивилася у вікно автобуса, що прямував назад до села…
Хлопець навіть уявити не міг, що чекає його вдома. Замість щасливої бабусі, що порадіє за онука він зустрів удома сусідку, що поспіхом збирала речі.
— Забрали щойно до лікарні… Зле їй стало ще зранку, та вона не казала нікому, все шепотіла аби у тебе все склалося, – схлипуючи розповідала тітка Василина.
Сашко, не довго думаючи, схопив налаштовану торбину, сів на старенького велосипеда і помчав щодуху до райцентру. До бабусі його не пустила медсестра, сказала, що вона в реанімації. Торбину забрала і відправила додому. А ранком хтось зателефонував на пошту і Сашкові принесли страшну новину… Так за один день він став найщасливішим і водночас найнещаснішим. Він майже не пам’ятав як ховали бабусю, не бачив як сільські тітки поглядали на нього зі співчуттям, ховаючи сльози в кутиках хустин, бачив тільки Настуню, що не випускала йог руку з своєї.
Коли дядько Петро, колгоспний комірник, вивіз з двору столи і лави, що привозили для поминок, Сашко запитав у Настуні:
— Я хочу поїхати до міста. Ти поїдеш зі мною?
— Саню, що ж ми там робитимемо? Тобі вчитись треба, а я без освіти, ми обоє без грошей. Де ми жити будемо?
— Настю, я зроблю все, щоб ти стала найщасливішою, тільки їдьмо зі мною. Я чекатиму тебе на перехресті в три години ночі. Якщо ти не прийдеш – я все зрозумію і поїду один.
Настя замислилася. Заради Сашка вона була згодна на все, але зробити крок, який перекреслював усе що було раніше якось стало боязко. Мати її нікуди не відпустить, та й у селі що говоритимуть… Прийшовши додому, вона сіла на ліжку в своїй кімнаті і замислилась.
Сашко тим часом стояв на перехресті, при виїзді з села і чекав Настуню. О пів на четверту вони мали встигнути на автобус, що їхав до столиці. Він чекав її ще з півночі, йому кортіло піти до її двору, тихенько пошкрябатись у віконечко спальні, як завжди. Але він хотів, аби дівчина сама прийшла на це перехрестя. Здавалося, що тільки так вони обоє перевірять серйозність своїх намірів. О третій годині Настуня не прийшла. Хлопець почекав її ще п’ятнадцять хвилин і поспіхом пішов до автобусної зупинки. Починався дрібний дощик, він обертався, щоразу сподіваючись почути дівочі кроки, та все марно. Автобус моргнув жовтими очима, і гучно гепнувши дверима, хлопець розпрощався одразу з усім: з першим коханням, з рідними місцями, з юністю.
Йому довелося стати дорослим надто швидко. Зараз він навіть дивувався, як усе устигав і як зумів стати тим, ким був зараз… Тоді здавалося, що доба мала подвійну, а то й потрійну кількість годин. Навчання, будівництво, товарні вагони на залізниці; ким йому тільки не довелося бути і що робити… А потім він нарешті отримав омріяний диплом, і влаштувався на роботу, де познайомився з одним чоловіком. Він виявився дуже впливовою людиною і одразу розгледів в хлопцеві природний розум та неординарне мислення. Крок за кроком він підіймався сходами влади, доки не опинився в числі тих, хто стояв майже на самому вершечку. Він мав вплив на всі сфери, мав власну охорону, десятки впливових друзів і майже стільки ж ворогів. Мав квартиру в центрі міста, великий заміський будинок з безліччю кімнат, але за всі ці роки так і не знайшлося місця, куди йому хотілося б повертатися щодня. Кілька років тому одна з його пасій запросила Сашка до себе гості. Коли вона дістала з пакета і висипала в плетену вазу на столі маленькі райські яблучка, що виблискували червоним боком, він був готовий стати перед нею навколішки. В пориві ностальгії схопив одне яблучко і хотів скуштувати, аж раптом почув: «Як ти можеш їсти подібну бридоту? Вони гіркі на смак, це моя домогосподарка купила як прикрасу на кухню, їх ніхто не їсть, просто вони довго стоять і пахнуть яблуками…» Після цих слів він більше ніколи не спілкувався з цією жінкою.
В круговерті думок він навіть не зчувся як опинився біля давно забутого п’ятачка біля траси, де рівненькою лінієчкою вишикувалися відерця вщент наповнені рум’яними яблуками. Він вискочив з авто, навіть забувши закрити дверцята і на повні груди вдихнув повітря, що здалося таким солодким, аж в голові запаморочилося. Бабці, вгледівши перспективного клієнта одна поперед іншої почали нахваляти свою садовину, а Сашко все придивлявся, намагаючись побачити хоч одне знайоме обличчя. Йому так кортіло скуштувати великого червонобокого яблука, або запашної медової груші, аж раптом він угледів відерце з невеличкими райськими яблучками, що стояло неподалік, трішечки в стороні від усіх інших «торгашок». Біля відерця сиділо схиливши голову тендітне дівча з довгою світло-русявою косою.
— І по чім яблучка, хазяєчко?
Запитав і запнувся. Дівча підняло личко і кліпнуло величезними очима, а потім підняло руку і поправило волосся до болю знайомим жестом, Сашко не втримався і в нього вихопилося:
— Настю?
— Ні я Оленка, Настя – моя мама. А яблука – двадцять гривень відерце.
Сашко хотів щось відповісти, але в горлі пересохло, він не зміг вимовити жодного слова. Він розумів, що Настя весь цей час не була одна, але ось так узяти і зустріти її доньку – це вже було занадто, він навіть уявити не міг, що буде так боляче.
— Так ви будете брати яблука, чи ні? – запитала дівчина посміхаючись.
— Так, буду звісно… А скажи, ти живеш в Сороках?
— Ні. Я живу в Олешках, це біля Сороків. А в Сороках уже ніхто не живе, там моя мама жила коли ще була маленькою.
— Я теж колись жив там… – прошепотів Сашко. – З бабусею. Зараз хочу поїхати туди.
— А там уже нічого не лишилося. Тільки дерева одні. Я там рву ось ці яблучка, мама з них варення варить. Великі яблука я вже спродала, а ці ось лишилися.
— Я заберу їх у тебе. Сідай, довезу додому. – Він кивнув на авто і аж здригнувся від холоду, що охопив зненацька. Цілих п’ятнадцять років він гнав від себе спогади про неї. А зараз доведеться зустрітися. Що вони скажуть одне одному? Адже якщо є донька – напевно є і її батько, інакше просто не могло бути. Ця думка ножем різонула по серцю, а запитати прямо було трішки лячно.
— Ви знаєте дорогу? – запитала Оленка, оглядаючи салон дорогої іномарки.
— Звісно що знаю, я тут виріс! – посміхнувся Сашко.
— То ви напевно і маму мою пам’ятаєте? – Оленка підвела на нього величезні сіро-зелені очі.
— Пам’ятаю… – відповів він хрипким голосом.
— То їдьмо до нас, певно мама зрадіє! – аж заплескала в долоні дівчинка.
— Авжеж, зрадіє… – крізь зуби процідив Сашко, звертаючи в село, залишивши позад себе шлейф куряви.
Він спочатку хотів просто висадити дівчинку біля Олешків, а самому поїхати на могилу до бабусі, але раптом йому спало на думку, що він сам її не знайде, адже жодного разу там не був.
Навіть не питаючи він звернув у вузеньку вуличку, а Оленка вигукнула, щойно він проїхав кільканадцять метрів:
— Он там, біля трактора – наш будинок. Мама вже вдома напевно.
Невеличкий будиночок, пофарбований в білий колір, з синіми різьбленими вікнами. Двір застелений споришем і багато-багато квітів на ошатних клумбах. Судячи по тому, що біля двору стоїть трактор, та багато сільгоспзнаряддя на толоці поряд – її чоловік якийсь фермер, це тепер модно. Сашко аж очі заплющив, коли уява намалювала йому Настуню в обіймах когось чужого. Він зупинив авто, Оленка швидко вискочила і побігла до будинку, а він ще якийсь час сидів, схиливши голову на кермо, ноги відмовлялися його слухатися, думки плуталися, а в очах стояла завіса дощу серед темної ночі…
Заледве він зіпнувся на ноги, як з будинку вийшла тоненька тендітна жіночка в блакитному літньому платті. За багато років не змінилася ні зачіска, ні хода, ні посмішка. Він боявся зустріти огрядну жінку в заляпаному брудними масними плямами халаті, натомість побачив молоденьку дівчину яку залишив тут багато років тому. Спочатку йому навіть на думку спало, що це ще одна її донька, але коли вона підійшла ближче і глянула йому у вічі, зрозумів що це таки вона, його Настуня.
— Ти… ти приїхав… – видихнула вона і притисла руки до грудей. Йому так хотілося схопити, обійняти її і нікуди не відпускати, але за стільки років він навчився керувати своїми емоціями, що навіть зараз його думки вишикувалися в струнку шеренгу і він заговорив рівним голосом, тихим, виваженим, без жодних емоцій.
— Здрастуй, Настуню. Ти гарно виглядаєш! Як у тебе, все добре?
— Так. Свій будинок, робота, донечка… Все як у всіх. І дякую тобі, як там я виглядаю… Звичайна сільська жінка. А ти став справжнім міським жителем! Що привело в наші краї?
— Сам не розумію. Хочу провідати бабусину могилу, може що прибрати.
— Вона доглянута, я ходжу туди майже раз у місяць.
— Як твоя мама?
— Лежить поряд з твоєю бабусею. Вона померла десять років потому. Так і ходимо до них обох з донечкою.
Настя думала, що серце розірве груди, так шалено воно стугоніло в грудях. Напроти стояв зовсім не її Сашко, це був чужий чоловік, такий рідний і водночас такий далекий…Дорогий костюм, лискучі черевики, послаблена краватка. Він навіть здалеку не скидався на людину, що приїхала прибирати могилку на кладовищі. За ці п'ятнадцять років він дуже змінився, став таким упевненим, незалежним і самостійним. За всі ці роки вона стільки уявляла їхню зустріч, але зараз чомусь захотілось щоб вона якнайшвидше скінчилася і він поїхав геть, в місто, до своєї сім’ї, адже такий чоловік не міг залишатися одиноким. Їй хотілося щоб він зник, так як безліч разів розвівалися її сни, разом з першими проблисками світанку.
— Вибач, я не знав, прийми мої співчуття. Якщо прибирати там нічого, то я хоч побуду на її могилі. Я зможу її сам знайти?
— Там невеличкий пам’ятник з табличкою, кладовище невелике, думаю ти не заблукаєш.
— В Сороках хтось живе?
— Ні. Хати потихеньку завалились, хто перебирався по селах, що поряд, хто виїхав до райцентру. Я , напевно, була останньою хто жив у селі.
— Твоя хатина не замала для сім’ї?
— Та вибирати особливо не доводилось, я отримала її у спадок.
Сашко навіть питати не став, що за спадок отримала Настя. На язиці крутилося єдине запитання: за кого вона все ж таки вийшла заміж.
— В тебе одна дитина? – чомусь запитав. Він раптом відчув таку втому, лише мовчки розстебнув ще одного ґудзика на сорочці і відтягнув краватку, яка ніби зашморг стисла шию.
— Одна. А в тебе є діти?
— Ні. – просто відповів він. – Я поїду?
Від його самовпевненості не лишилося і сліду. Голос став хрипким, плечі опустилися. Йому завжди хотілося приїхати сюди, ось так на дорогущому автомобілі, при повному параді і показати їй чого він досяг, але зараз він зрозумів, що вона має дещо дорожче, ніж всі багатства світу. Він кивнув їй на прощання і важкою ходою рушив до хвірточки. Раптом почув як хтось підбіг ззаду і потягнув його за руку.
— Мамо, чого ти його відпускаєш? Адже ти чекала його стільки років, він має право знати!!!
— Оленко, йди в хату! – тихо промовила Настя, опершись спиною об стіну будинку. Сашко рвучко повернувся і з стогоном видихнув:
— Оленка?
Оленою звали його бабусю. Господи, невже те що він зараз думає і є тією правдою, яку вимагає дівчинка?
— Настю? Що я маю знати? – твердо запитав він.
— Оленка – твоя дочка. – Настя підняла догори очі повні сліз. А Сашко раптом кинувся до неї і стиснув в обіймах. Він цілував її очі, з яких котилися сльози і падали, гублячись в траві, цілував мокрі щоки, шукав прикушені до крові уста і гладив тендітні плечі. Оленка стояла осторонь і дивилася на дорослих, чекаючи коли ж хтось із них нарешті зверне на неї увагу. А вони все стояли, не розмикаючи обіймів, ніби боялися, що ледве відпустять одне одного, то хтось із них зникне ніби марево…
— Настуню, чому ти тоді не поїхала зі мною? Я так чекав тебе, чому ти не прийшла?
— Я йшла. Я вибігла з дому ще о другій ночі, але на дорозі зустріла величезного чорного сусідського собаку, пам’ятаєш, він відв’язувався і бігав селом? А тоді він сів посеред вулиці і гарчав, тільки но я намагалась зробити хоч крок. Я простояла так годин зо дві, на дощу…Я плакала і благала пошепки тебе прийти і забрати мене. Я так вірила що ти не поїдеш без мене, адже я мала сказати тобі щось дуже-дуже важливе…Але ранком я знайшла лише заперті на замок двері в твоїй хаті. Ти не уявляєш, що я пережила, коли мама довідалася, що я при надії… Народивши дитину я пішла працювати замість мами на ферму. А коли вона померла, мене забрала до себе її далека родичка, я її догледіла і отримала в спадок ось це обійстя. Потім вивчилась заочно на вчителя і вчителюю в сільській школі. Так і живемо удвох з Оленкою… —Настя важко зітхнула, а Сашко потерся носом об її волосся.
— А це все,- він кивнув на трактор біля хатини, - я думав що це твого чоловіка…
— Ні! – засміялась Настя, - це сусіда будує тут будинок і ставить біля нашої хати, щоб я доглянула. Теж мені, сторожа знайшов!
Сашко повернувся до дівчинки, що переминалася з ноги на ногу, а Настя тим часом вирішила відійти на якусь хвилинку і дати поспілкуватися батькові з дочкою. А сам Сашко, не дивлячись на те, що міг домовитися будь з ким, про його красномовність в ділових колах мало не легенди складали, не міг зараз скласти і двох слів, щоб поговорити з донькою.
— А я здогадалася, що ви мій тато. – раптом мовила Оленка. – Коли я глянула на вас, то побачила очі, які бачила кожного дня в люстеркові…
Увечері Сашко з Настунею сиділи, як колись, біля ставка і дивилися на зірки, які одна по одній загорялись на небі.
— Ти ж могла знайти мене в університеті, і ніколи не знати усіх неприємностей матері-одиначки…
— Але тоді ти б ніколи не став тим, ким зараз є.
— Хто зна… Я робив кар’єру, а тим часом моя донька робила перші кроки, вимовляла перше слово далеко від мене. Я навіть не уявляв що вона існує довгі п’ятнадцять років. Ти не спала ночами коли вона хворіла, а я домислював тебе в обіймах іншого… Та я і досяг усього, що маю лише завдяки мрії про те, що одного разу приїду до тебе і доведу, що ти помилялася, коли не поїхала зі мною.
— Я чекала тебе. Всі ці роки чекала, що ти приїдеш і забереш нас обох з собою.
— Заберу моє серденько. Звісно заберу вас обох! – шепотів він, цілуючи її ніжно-ніжно. – А знаєш, що ми зробимо? Ти народиш мені сина і я буду сидіти біля його колисочки щоночі, а вдень гратися з ним, вчити його ходити, говорити, грати в футбол. Я покажу своїй донечці найкрасивіші місця світу. Я зроблю все, щоб ти забула всю гіркоту і біль, що пережила без мене. Адже сьогодні я зрозумів, що справжнє щастя, коли твоє дитя кличе тебе татом, кохана жінка притискається до твого серця і вірить що ти найсильніший і зможеш захистити її від усіх прикрощів. А все інше кар’єра, вплив, влада – то не життя. То всього на всього – все інше…
