У кожного з нас назавжди закарбувалися в пам'яті спогади з нашого дитинства. Найбільш яскраві вони про літню пору року і найцікавіші у тих в кого дитинство проходило в селі. Адже літо — це можливість майже цілісінький день проводити на свіжому повітрі та цікавитися з навколишнім світом. А в селі він такий багатогранний та різноманітний...Читайте оповідання від Володимира Яремчука. Можливо у вас воно сколихне власні спогади про літо і ви теж захочете поділитися ними.
Літнє сонечко підбилося вже височенько і весело оглядало землю внизу. Воно пробіглося променями по кронах лісу, заглянувши в кожне гніздечко, де пищали голі жовтороті пташенята. Далі пройшлося поміж і понад білими хатками, що рядочком спускалися до ставка. Погладило на ставку пухнасті м’ячики гусенят і каченят і… на коротку мить зупинилося…
Щось там, біля однієї з хат, де воно щойно пробіглося, треба було зробити… А що? Сонце хутенько кинуло промінь на густу крону білої акації в подвір’ї тієї хати. Акація ще місяць тому стояла у весільному вбранні, посміхаючись під шлюбні співи бджолиних хорів, а нині була вже у темно-зеленій сукні, як і належить статечній господині.
Легенько розгорнувши промінчиком крону акації, сонце згадало, що мало зробити. Там, під акацією, просто неба, на старій куфайчині і під такою ж куфайчиною спав його давній знайомий – чотирирічний Володька. Його пора будити.
Сонце ще спало, коли батьки Володьки виходили в поле. Батько обережно ніс його, загорнутого у згадані куфайки, а мати, йдучи безшелесно, несла пляшку молока, заткнуту кукурудзяним качаном, і загорнутий у газету шматок хліба.
— Легенько клади отут, Петю, щоб не розбудити… Дай, я під ним куфайчину розправлю… – пошепки.
— Ага, ага! А другу добре під нього підгорни, щоб не розкрився, бо ще прохолодно… І панчохою за ніжку до акації прив’яжи, щоб не відповз…
— Еге! Вчи вченого! А я що роблю?
— Та, то я так, Ганю…
Ритуал закінчено. Ганя бере сапу, Петя – косу. Пішли. По дорозі вже йдуть такі ж Колі, Васі, Галі, Марусі… Колгоспна робота ждати не буде.
Того всього сонце не бачило, бо ще спало. А Володька спить і досі. Пригрівши ще раз почервонілі вишні в садку, сонце сміливіше кинуло промінчиком і в малого. Той покрутився, примружився, витяг рученя і закрився від пустотливого промінчика. А промінчик на друге, ще закрите око. Володька нехотя сів на куфайчині.
Його пшеничне волоссячко кілечками закручувалось над дитячим лобиком, біла льоля з якимись світло-сірими зірочками, закривала тіло майже до колін. Він спокійно, без плачів і криків, відв’язав легко зав’язану панчоху від ноги і заховався в тінь.
Сонце подивувалось, чого це він не вередує. А хлопчик знав, що вередувати просто нема для кого. А тоді нащо це й робити?
Так само звично (сонце бачило це вже не раз) потягся хлопчик до пляшки з молоком, розгорнув газетку, в якій було дві скибки житнього хліба, діловито здув із них налізлу туди мурашню, відламав півскибки, а решту знову загорнув. Далі витяг із шийки пляшки кукурудзяний качан – і сніданок почався.
Сонце здогадувалось, що хлопченя могло б і хліба більше з’їсти, і молока більше випити. Але те хлопченя добре знало також, що треба чимсь і обідати, а тато з мамою прийдуть нескоро, пізно ввечері.
А ще сонце добре знало, що в обід Володька доїсть із молоком другу половинку скибки, а вже тоді, взявши другу, цілу скибку, піде в садок, де воно, сонце, наготувало для нього спілих вишень.
Сонце щораз усміхнено дивилось, як Володька із серйозним виглядом зривав спілі вишеньки, вичавлював і викладав їх на хліб, викидаючи кісточку, перед тим її обсмоктавши, і робив такий собі десерт-вишнеброд. (Це вже дорослим цей Володька опанує аж такі дивні й складні слова, а нині він жив майже без слів). Як сонце реготало на його лице, густо вкрите вишневим соком!
Та поки що, вранці, хлопченя лише поснідало, а далі, так само діловито й заклопотано, вирушило в мандри.
У хаті через дорогу жила баба-козачка. Чого козачка? Бо в неї був дід-козак. Сонце давно дивувалось людям у цьому селі. Бо вони свого лісника називали… козаком. Себто, це була місцева назва професії лісника. І скільки там не було, згодом, лісників, вони були козаками, а не лісниками. Чого? А хто ж вам скаже? Може, колись першим лісником і був справжній козак. А далі так ото й прижилося…
-
О! А хто це йде? – питала баба-козачка. – Якась дівчинка…
-
Це ж я-а, Володька-а!
-
А чого ж ти в білому платтячку і з кучерями? Ні! Ти – дівчинка.
-
Це не платтячко. Це льоля. Я в ній спав. А дівчинка, це коли Мару-у-ся. А я – Воло-о-дька.
-
І точно! Володька! Ти щось хотів?
-
Дай коко!
Баба-козачка виносила яйце, Володька його випивав і, виконавши свою місію, мовчки йшов до воріт. Сонце аж реготнуло, згадавши іншу історію у тієї ж баби-козачки…
На черговий прихід Володьки вона заявила, що яєць уже нема. Нечувано! Кожного разу були, а це – нема! Володька тоді ліг животом на долівку і, показуючи пальцем під ліжко, на металеву форму для хліба запитав:
-
А то що? Там коко!
-
Ти ба! А я й забула! На! Бери!
Коли це дід-козак у хату. І так суворо до баби, показуючи на Володьку:
-
А цей що тут робить?
-
Дала яєчко. Хай вип’є!
-
Йому яєчка? Йому солі цибулі й води!
Володька звів злякані очі на кривдника і тихо поплівся додому. Спершись спиною об стовбур акації, гірко думав, який несправедливий світ. Це ж треба?! – Солі, цибулі й води! Що ще може бути гірше?
Частенько після баби-козачки Володька мандрував до своєї бабусі. Власне, вона була сестрою його рідного діда – але інших бабусь і дідусів він не знав – вони рано померли – тож ішов до бабусі. У її хаті сиділа доросла вже дружина її старшого рідного внука (цього Володя тоді теж не знав, а сонце знало). А для нього вона була тьотя Шура. Хоч і тіткою вона йому не була. Але ж у неї двійко дітей: трирічний Вася і Лєна – річок. А як є діти, то хто вона? Тьотя.
Шура сиділа за столом: гладенько на проділ розчесана, кругловида, білошкіра, пишнотіла, рівнозуба, усміхнена, словом, – красуня. На одній руці у неї лежала Лєна, присмоктавшись до маминої циці, а на другій – Вася, присмоктавшись до другої. Дарма, що трирічний.
Лєна лежала тихесенько, солодко плямкаючи маминим молочком. Вася, блискаючи карими оченятами, крутився в’юном, теж плямкав молочком, але при цьому ще й лупив її кулачком по грудях і лукаво легесенько їх прикушував. А Шура сяяла до обох очима. Володька зрозумів, що прийшов невчасно і тихо вийшов.
Пішов до сусідки Хіврони. Та саме сапала город, прогортаючи густе бадилля картоплі. Сонце бачило цю картину багато раз, тож, трохи втомившись, закрило своє гаряче лице білою хмаринкою. Воно знало, що Володька діждеться своїх батьків – от тільки сонце вже спатиме. Бо так у цьому селі було заведено: люди вставали, коли сонце ще спало, а лягали, коли сонце уже спало.
А назавтра все повториться.
Тільки вже, може, у Ліди, де Володька і Вася тьоті Шури будуть качатися по спориші, хапаючи зубами Лідиного цуцика Барсика і його маму – маленьку кудлату Сільву і набиваючи повні роти собачої шерсті..
А може, у сусідки Марусини, де він, обмираючи, буде слухати патефон. Ні, він співає не так гарно, як тато! Але співає якось дуже по-своєму. А ще під таку солодку музику!
А може, у Дуньки, де Володька, вловивши і збагнувши, що її чоловік над ним підсміюється, захоче втекти додому. Але, щоб хазяї не здогадалися, що він не любить насмішок, він, виглянувши у вікно скаже:
-
Ой! Щось ніч з долини сунеться! (Це о десятій ранку!) – Треба додому йти! – і тихо зникне.
А може..,. А може…
Отак він і ростиме, вбираючи дитячими очима дорослий світ: добрий і злий, зрозумілий і химерний, щасливий і згорьований…
І сонце ще раз погладило Володьку по голівці.
