Навіть в фронтових умовах Олександр Заїка знайшов ставок на якому примудрявся виловлювати коропів та пригощати побратимів смачною юшкою.
Найбільше в дитинстві любив рибалити
Народився Олександр в селі Антонівка Долинського району 6 грудня 1971 року в сім’ї Миколи та Любові Заїки. Був другим сином у подружжя і мав брата Віктора старшого від нього на 6 років.
Мама, Любов Заїка розповідає, що діти в їхній сім’ї з дитинства допомагали батькам по господарству: “Ми з батьком цілий день на роботі. На пів годинки в обід прибіжиш і потім знову на роботу. Та й після роботи ще треба поратися біля скотини та на городі. А діти добре нам допомагали. Спочатку на них було прибирання в хаті, поступово й інші роботи по господарству освоювали, навчилися і куховарити. Особливо влітку, прибіжу стомлена додому, а хлопці мої і їсти наварили й худоба вся нагодована, напоєна. Ще й бабусям допомагали. Що мій, що чоловіків батьки рано померли, тож у них лише бабусі лишилися”.
Друзі розповідають, що дуже любив Сашко досліджувати околиці села, добре знав всі балки та лісосмуги, а найбільше любив бувати на річці. Річка Березівка перегороджена кількома греблями, утворювала ставки до яких виходили селянські городи. Як тільки звільнявся Сашко від домашніх турбот, то з вудкою йшов до ставка. Дуже полюбляв ловити рибу. Батько Микола був мисливцем і під час мисливського сезону ходив на полювання. Хлопців з собою не брав, бо, мовляв, ще мають підрости, то Саша спостерігаючи за природними угіддями навколо села, відшукував звірині нори, навчився ставити сильця і почав теж додому приносити мисливські трофеї: зайця чи ондатру. Якось загорівся хлопчина ідеєю придбати власного мотоцикла. У батьків зайвих грошей для цього не було і вирішив він заробити їх сам. Вставав рано о 4-5 годині ранку і йшов до ставка, обходив всі розставлені ним сильця на ондатру. Повертався додому, снідав і тоді вже йшов до школи. Шкури спійманих тварин продавав для виготовлення шапок. На той час шапки з хутра ондатри дуже модними були та коштували дорого. Так і зібрав самостійно на свою мрію - власний мотоцикл.
Шкільні пригоди
Шкільний товариш та кум Олександра Анатолій Павда розповідає, що дружив із ним від самого дитинства, ходили разом до школи, сиділи за однією партою, а ставши вже дорослими - хрестили один одному дітей. “Сашко завжди відзначався щедрістю, - згадує Анатолій, - він ніколи не з’їсть сам пиріжка чи яблука не поділившись з другом. Пам’ятаю, що у нього завжди кишенькові гроші водилися. У мене бувало таке, що мама забуде дати гроші з собою в школу, щоб в шкільному буфеті міг купити собі пиріжка. У Сані бабуся була, від якої йому завжди перепадали якісь гроші на кишенькові витрати. Тож, якщо батьки забудуть дати копійки в школу, чи не вистачає у них грошей до зарплати, то голодним він не лишався й часом мене підтримував. Одного разу пам’ятаю, як сиділи на уроці й дуже вже їсти хотілося, в мене грошей не було зовсім. Сашко сказав, що поділиться, але треба придумати, як нам хоча б на кілька хвилин раніше з уроку злиняти, щоб до буфету потрапити, доки там черги немає. Придумали, що треба якось пошкрябати себе, щоб кров потекла і вчителька відпустила вмитися. Пробував себе дряпати олівцем і нічого не виходило. Потім якось той олівець сприснув і потрапив йому в носа, звідти полилася кров і сильніше, ніж ми планували. Вчителька нас навіть вдвох відпустила, щоб я допоміг йому дійти до умивальника. Щойно з класу вийшли, Саня мені гроші сунув, мовляв, біжи за пиріжками, далі я сам. Треба ж таке, що я купив пиріжки з сиром, забув, що друг їх не любить. Я тоді знайшов вихід, запропонував, що з’їм начинку, а йому залишиться тісто. Довго він мені ті пиріжки згадував, з гумором звичайно, що, мовляв, він постраждав, а я на його гроші накупив пиріжків, які він не любить”.
До школи хлопці ходили у сусіднє селище Молодіжне. Дружина Анатолія Павди Світлана розповідає, як переглядаючи шкільні альбоми однокласників свого чоловіка, помітила, що в кожного з них є фото в одному й тому ж светрі: “Я запитала їх, мовляв, ви всі в однакових светрах ходили чи як так вийшло? Вони відповіли, що фотографувалися всі у светрі Сані Заїки. В ті часи купити красивий, якісний і модний одяг в селі було майже неможливо, лише у перекупників і дуже дорого. А йому бабуся подарувала дуже гарний светр. На фото всі хотіла виглядати модними й сучасними, тож коли фотограф приїхав фотографувати клас, то для індивідуальних фото хлопці просили у Сашка його модний светр і він нікому з них не відмовив. Хоч, можливо, і не всі були йому друзями. І я знаю, що не всі в ті часи могли поступити так, як він. Інший би пишався тим, що має таку модну та ексклюзивну річ і не дозволив в би вдягнути її ще комусь”.
Пригадує Анатолій, що як тільки пропонували їм під час уроків допомогти з якимись роботами по школі: щось перенести, розвантажити чи ще щось, то вони були завжди серед охочих. Краще якісь роботи виконувати ніж на уроці сидіти. Так було і того разу, коли зайшов на урок завгосп і запропонував хлопцям занести скло для заміни вікон. Вікна в школі були великими, тож і полотна скла теж були великими та досить важкими. Анатолій своє скло нормально доніс, а у Сашка воно в руках тріснуло й уламком йому сильно розсікло лоба. “Треба ж такому статися, що той уламок потрапив точно на той шрам, який ще з дитинства в нього на лобі був, - згадує пан Анатолій. - Звісно його потім до медсестри відвели й уроки того дня для нього закінчилися. Так інколи буває, коли не хочеться сидіти на уроках”.
Через цей шрам Олександра не взяли до армії. Любов Заїка розповідає, що коли син проходив комісію, лікарі почали розпитувати звідки в нього той шрам, в історію зі склом чомусь не повірили. Сказали, що схоже на те, що йому робили операцію на голові, тому до армії його не візьмуть. “То пізніше від армії всіляко старалися відмазатися, - згадує жінка. - А тоді вважалося, що якщо не відслужив строкову службу, то значить щось з тобою не так. І Саша дуже хотів служити, навіть батько їздив у військкомат доводив, що ніякої операції на голові в нього не було і є медична карта в якій би обов’язково це мало бути відмічено. Але нам не повірили”.
Закохався в дівчину з Долинської
Після закінчення школи Олександр вступив до Новгородківського училища, потім пішов працювати на цукровий завод, який в селищі Молодіжному. Працював доки завод не збанкрутував і не припинив роботу.
Зі своєю дружиною Оксаною зустрівся і познайомився в Антонівці. Дівчина сама була з Долинської, але приїздила на гостини до родичів. Молоді люди закохалися один в одного, почали зустрічатися. Але в Долинській закоханого Сашка якось перестріли місцеві хлопці та висунули ультиматум, мовляв, хочеш зустрічатися з нашою дівчиною - плати викуп. Якщо викупу не буде - будуть бити. “Батько розповідав, що привіз їм 3 літри самогону, - згадує син Олександра, Сергій Заїка, - лише тоді вони відчепилися і перестали йому погрожувати”.
В сім’ї Олександра панували любов, злагода і взаєморозуміння
Народилися в сім’ї двоє дітей: донька Юля та син Сергій. Діти росли в любові та турботі батьків. “Я не пам’ятаю, щоб батьки надавали перевагу комусь одному, - розповідає Юля. - Якщо день народження Сергію, то і я отримувала подарунок. І відповідно на мій день народження подарунок був і братові обов’язково. Бувало, що просимо у тата купити щось. Він починає відмовляти нас, мовляв, навіщо воно вам потрібно та таке дороге, та ні, ми цього купувати не будемо. А як тільки свято якесь - то ми й отримуємо від тата цю річ в подарунок. Такі сюрпризи він нам любив робити. Радів від того, що здійснив нашу мрію не менше ніж ми”.
Діти згадують, що батько найбільше любив відпочивати на природі. Життя в селі має свої особливості, бо якщо тримаєш господарство, то покинути дім надовго неможливо. Адже потрібен догляд за худобою та домашніми птахами, сусідам теж на тривалий час то все не поручиш, бо в них і своєї роботи теж багато. Лише один раз вони сім’єю побували на морі, а от виїзди на різні красиві природні локації в межах району чи області були частими. “Вмів батько смачний шашлик приготувати чи юшку зварити, - розповідає донька. - З риболовлі без улову він ніколи не повертався".
Сергій пригадує, як наслухався розповідей друзів, які з металошукачами обходили околиці їхнього села, про їхні знахідки й загорівся сам зайнятися пошуком. Почав розповідати про свої мрії батькові та просити в нього грошей на металошукач. Батько віднісся до захоплення сина скептично, мовляв, що там можна знайти крім старих бляшанок. А потім через деякий час приніс синові гроші й сказав, щоб замовляв для себе інструмент для пошуків. “Був вражений, коли я після походів з металошукачем, приніс кілька старовинних монет, - розповідає Сергій. - одного разу навіть вирішив скласти мені компанію. Того дня ми з ним досліджували одну з лісосмуг і коли йому вдалося знайти монету царського періоду - він просто сяяв від радості та хвилювання, викурив майже пів пачки цигарок від збудження, від тих емоцій, які його переповнювали”.
А ще діти розповідають, що їхній батько був дуже принциповим у відстоюванні власних поглядів, справедливості, не терпів брехні та підлабузництва. Де б не працював Олександр, не виходило в нього промовчати, якщо керівництво когось із працівників принижувало чи несправедливо в чомусь звинувачувало. Із-за цієї принциповості він досить часто змінював роботу - тільки дійде справа до конфлікту з керівником, Олександр звільняється за власним бажанням. Але й довго без роботи вдома всидіти теж не міг, вже через тиждень влаштовувався в іншому місці. І його приймали, бо був він дуже гарним механізатором, добре знався на техніці, завжди кликали його у випадку складних ремонтів, він безпомилково міг визначити причину несправності будь-якої сільськогосподарської техніки.
Найкращий друг і кум
“У нас в нашому селі 30 кумів, - розповідає Світлана Павда, - але найкращий наш кум - то Сашко Заїка. Ми сім’ями майже всі свята відзначали, часто їздили на природу відпочивати, ловили рибу, раків, купалися. Вмів Саня компанію розвеселити якимись оповідками з життя, анекдотами, з ним завжди було весело і цікаво. Він був з тих людей, які заради друзів ладні останню сорочку з себе зняти. Дуже світлою та щирою людиною був наш кум. От бувало таке, що придбає він якусь річ для господарства, ніби й потрібна річ, але він нею не користується. Пролежить вона в нього якийсь час і він її приносить чи то до нас, чи до сусідів, мовляв, вам це потрібно? Якщо потрібно - беріть. І відмовляється від грошей, якщо пропонують.Я навіть задумувалася над тим, чи змогла б я так вчинити. І відповідала собі, що не змогла, я б запропонувала людині її хоч за якісь гроші, або як подарунок до свята. А він приносив і віддавав просто так і радів від того, коли бачив, що цей його подарунок використовують і комусь він полегшує життя”.
Ще, за словами друзів, Олександр крім риболовлі дуже захоплювався мисливством, був членом місцевого Товариства мисливців. В сезон ходив полювати на диких качок, зайців, лисиць. Впольованою здобиччю часто ділився зі своїми друзями та кумами. “Бувало таке, що він, наприклад, вполює двох зайців, - розповідає Анатолій Павда, - а його товариш по полюванню залишився без здобичі. То Сашко обов’язково йому одного віддасть. Ніколи не шкодував, коли чимось ділився. І не ображався, якщо хтось не поділився з ним. З усіма сусідами мав дуже добрі відносини”.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року помер батько Олександра, Микола Заїка. Тож для родини цей день був наповнений смутком, жалобою і страхом перед невідомістю. Майже відразу після поховання батька, Олександр поїхав в Долинську до військкомату. Йому там відмовили, оскільки в армії не служив, військового досвіду не мав. “Тато того дня трохи образився, був знервованим від того, що від його послуг відмовилися, - пригадує Сергій, - запропонував поїхати до військкомату мені. Мовляв, ти медик, можливо медики у війську потрібні. Я поїхав наступного дня і мене відразу ж мобілізували. Тато був шокованим від того, що це сталося дуже швидко, мама плакала, я теж не очікував, що все станеться так швидко”.
Потім Олександр влаштувався на роботу, але потрібно було пройти медичну комісію й після комісії йому запропонували ввійти до складу територіальної оборони. Місяць в складі ТРО селища Молодіжне він ніс чергування. Приблизно через місяць було запропоновано вступити до лав ЗСУ й Олександр погодився на пропозицію. Майже пів року проходив навчання та тренування в Румунії. Далі в складі 41-ї окремої механізованої бригади Олександр Заїка захищав країну від наступу окупантів на території Луганської області.
Олександр був водієм броньованої машини MaxxPro, відвозив бійців на нуль для виконання бойового завдання і потім забирав їх звідти. Місце базування їхнього підрозділу знаходилося неподалік ставка. То чоловік і там, як мав вільний час, відводив душу на риболовлі, готував побратимам смачну юшку зі свіжоспійманої риби. Його вміння готувати їжу знадобилося і на передовій, часто пригощав бійців стравами власного приготування. Навіть в тих, не надто комфортних умовах, страви в нього виходили по домашньому смачними.
Кілька разів Олександр приїздив у короткі відпустки додому. “Щоразу він збирав своїх найближчих друзів і сусідів, - розповідає пані Світлана Павда, - сусіди у нього за віком набагато старші від нас й мені було якось дивно, думалося, навіщо він їх запрошує. Сьогодні розумію, що для нього і сусіди були частинкою його дому, які також хвилювалися за нього, сумували та молилися за те, щоб оминуло його лихо”.
6 грудня 2023 року Олександрові мало б виповнитися 52 роки. Світлана Павда говорила кумі Оксані: “От побачиш, Сашко тобі сюрприз влаштує - приїде на свій день народження у відпустку”.
За кілька днів до свого дня народження Олександр розмовляв з дітьми та розповідав, що вже підготувався до того, щоб відсвяткувати цей день з побратимами й пригостити їх чимось смачненьким.
Виїзд 5 грудня 2023 року на бойові позиції став останнім в житті Олександра. Двома машинами вивезли бійців на чергування на “нуль”, на зворотному шляху потрапили під артилерійський обстріл. Першу машину сильно пошкодило осколками, вона зупинилася. Олександр також зупинився, щоб забрати всіх бійців з цієї машини. Коли вже всі завантажилися - в машину влучив снаряд і не вижив ніхто.
“Я саме в госпіталі знаходився, коли отримав повідомлення про загибель батька, - розповідає Сергій. - Він міг якомога скоріше їхати й не зупинятися. Ніхто б його не осудив, бо рятувати життя своє і побратимів - це дуже важливо. І більшість бійців з підбитої машини, теж скоріш за все розповзлися і вижили. Але тато не зміг проїхати повз, він би просто не зміг дивитися тим хлопцям в очі. Для нього усвідомлення того, що не надав допомоги - було б найгіршим покаранням”.
