Із-за схожості назв часто плутали в Україні Долинський район на Івано-Франківщині з Долинським районом Кіровоградщини. Коли змінився адміністративний поділ і утворилися громади, то плутанина продовжилася і з громадами. Жив в нашому місті чоловік життя якого було тісно пов’язане з Долиною в Карпатах та Долинською в Кіровоградських степах.
Дитинство пройшло в Карпатах
Народився Микола Лесів в селі Княжолука неподалік від міста Долина на Івано-Франківщині. В сім’ї Насті та Мирона Лесів, крім Миколки, були ще старші сестра та брат. Дитинство його проходило серед Карпатських гір і мальовничих лісів. Сім’я ніколи не мала великих статків, мама працювала в місцевій лікарні санітаркою. А батько був робітником на лісопилці. Часто згадував Микола, як в дитинстві пас корів в горах, на березі стрімкої гірської річки Свіча. На протилежному березі був ліс, який манив хлопчаків своєю загадковістю. Тож поки корови паслись на моріжку Коля з друзями часто перебиралися на протилежний берег по широкій газовій трубі, що нависла над крутим берегом. Перепливати швидку течію Свічі було не надто безпечно, бо вода з гір завжди холодна, а містка поблизу не було. Вже з протилежного берега спостерігали за коровами, збирали в лісі гриби й ягоди, поверталися додому щасливі від того, що вдома з цього приготують смачну вечерю - тушені в сметані гриби, вареники чи пиріжки з ягодами.
Закінчив в селі 9 класів і подався навчатися на газозварника до професійно-технічного училища в Долину. Щотижня на вихідні приїздив додому і мама завжди готувала йому з собою повну торбу різних смаколиків: домашніх пиріжків, вареників тощо. То згадував чоловік, як ті важкі торби тягнув понад 2 кілометри до шосейної дороги в сусіднє село Тяпче, звідки ходив автобус на Долину. Вже в гуртожитку пригощав всіх хлопців тим, що привіз з дому. Щедрість та вміння ділитися останнім у хлопця було з дитинства. “То, мабуть, від батька в нього те бажання всім ділитися, - згадує пані Світлана. - Дуже доброю та світлою людиною був його тато. До армії Миколу не призвали із-за медичних показників - мав виразку шлунка та опущення нирки”.
Своє кохання зустрів в Долинській
Вже після навчання їздив по різним заробіткам, так потрапив на роботу до Долинської на Кіровоградщину і сталося, що зустрів тут своє кохання та долю. Дружина Миколи Світлана Іващенко згадує свою першу зустріч з майбутнім чоловіком: “Він захворів і лікар виписав направлення на аналізи. Я працювала тоді в лабораторії, забирала кров для аналізу. І прийшов того дня дуже гарний хлопець, з чарівною посмішкою, жартував зі мною, запитав як моє ім’я та по батькові. В кінці процедури проговорив: “Дякую, з мене шоколадка”. Шоколадка то й шоколадка, в мене і в думках не було, що це знайомство матиме продовження”.
Пізніше Микола розповів Світлані, що побачивши дівчину на вулиці, впізнавав її та щоразу деякий час спостерігав за нею на віддалі. А одного дня дівчину мама послала в магазин за хлібом, в її планах було того дня ще придбати подарунок на весілля для подружки, адже була запрошеною на нього в якості дружки нареченої. Коли Світлана купувала хліб, Микола підійшов до неї в цьому магазині і протягнув шоколадку, мовляв, я ж вам обіцяв, Світлано Юріївно. Дівчина здивувалася подякувала та й пішла собі далі. Хлопець не відставав, йшов поруч, почав цікавитися куди вона прямує. Зрештою допоміг вибрати подарунок на весілля, допоміг донести його до будинку. Хотів і ближче, але Світлана попросила, що вже далі вона сама, мовляв, дякую і до побачення: “Я жила біля автостанції, в двоповерховому будинку. Не хотілося, щоб батьки побачили мене разом з малознайомим хлопцем. Тоді він сказав, що буде чекати біля автостанції і якщо я через півгодини не вийду до нього - то він буде дзвонити в кожну квартиру в цьому будинку, поки не знайде в якій я живу. Я прийшла додому і почала за ним нишком спостерігати з вікна. І коли він, не дочекавшись, рішуче попрямував до будинку, вирішила, що треба мені вийти назустріч. Так почалося наше знайомство”.
В той час Микола в Долинській працював та жив у своїх родичів, але невдовзі після знайомства зі Світланою, був змушений поїхати додому, до батьків. Звідти інколи телефонував дівчині, замовляв міжміські розмови через телеграф. Адже мобільних телефонів ще на той час не було. Поїхав звідти на заробітки до Москви, заробив грошей і сказав батькам, що їде в Долинську, щоб одружитися з коханою дівчиною.
Приїхав із заробітків і відразу зробив пропозицію руки та серця
Як повернувся в Долинську - то відразу завітав додому до Світлани, з подарунками. “Привіз мені тоді м’яку іграшку - величезного пухнастого кота, перстень та ще якісь дрібнички, - згадує жінка. - Признався в коханні і стали ми з того часу жити сім’єю. Зняли квартиру - в моїх батьків не було місця, щоб жити двом родинам. Спочатку не розписувалися, бо мені мої знайомі весь час говорили, мовляв, твій Микола хоч і дуже гарний, але низький на зріст, а тобі краще пасуватиме високий хлопець, можливо ви ще й довго разом не пробудете. А потім вже, коли прожили достатньо часу разом, ми побачили, що багато знайомих із нашого оточення одружувалися, а через деякий час розлучалися, знаходили собі інше кохання. Для себе ми вирішили, що не потрібна нам та офіційна реєстрація, адже цей папірець ніяк не впливає на кохання та на міцність наших стосунків”.
Невдовзі молодят відвідали Коліна мама з братом, бо ж це нормально, що батьки переймаються за долю своїх дітей і тим чи дійсно він вибрав собі гарну пару. Світлана постаралася, щоб зустріти свою свекруху якнайкраще: наготувала різноманітних страв, від першої хвилини почала називати її мамою. Це на пані Настю справило гарне враження, вона сказала, що відтепер впевнена в тому, що син її знайшов собі гарну дружину.
“Що мої батьки жили небагато, що Колині, - розповідає дружина, - тож на все заробляли лише власними руками. Жили від зарплати до зарплати, але Коля мав як то кажуть “золоті руки” - до якої роботи б не взявся, все в нього виходило дуже вправно і вдало, часом і краще ніж в тих майстрів, що багато років цим займалися. Його багато людей в нашому місті знають, адже часто, якщо потрібно щось відремонтувати, полагодити, зварити - кликали Колю Лесіва. В різних організаціях йому довелося працювати, але жодного разу нарікань від керівництва на нього не було, бо відносився до будь-якої справи дуже відповідально”.
Маленький чоловік з великою і щедрою душею
Згадує Світлана, що його щедрість часом виходила за межі розумного. Інколи, щоб підзаробити грошей, чоловік на місяць чи два їздив на заробітки. В дорогу Світлана збирала йому побільше домашніх харчів, таких, щоб якийсь час можна було їх зберігати і щоб чоловікові після роботи легше було щось для себе зготувати. Але зберігати довго ті припаси він не вмів - запрошував до гостини всіх чоловіків-заробітчан, що жили поруч з ним. І хоч самому потім доводилося жити часом впроголодь, бо не завжди був час, щоб поповнити запаси продуктів чи приготувати щось для себе, але ніколи про те не шкодував і не ображався, що хтось їсть свою страву сам, а його не запрошує.
Всі інструменти, що були в них вдома, запасні частини та інше він завжди купував сам. Сусіди та знайомі часто запитували той чи інший інструмент і чоловік ділився тим, що мав без зайвих слів та умов. Бувало забували віддавати те що позичали, а він їм про це не завжди нагадував. Світлана розповідає, що різні люди траплялися на їхньому шляху, бували й такі, що навмисне шкодили, робили якісь неприємності. Але її чоловік ніколи поганого не брав до серця, не прагнув помститися, всі прикрості швидко забував і продовжував спілкуватися з людиною ніби нічого й не сталося. “Я, наприклад, так не можу, - продовжує жінка, - якщо мене зневажають, знецінюють, ображають - я перестаю спілкуватися з такими людьми. А ось Коля з усіма продовжував підтримувати рівні та дружні стосунки, навіть з тими, кого і другом назвати не можна”.
Олександр Молодиченко згадує, що працював свого часу з Миколою в одній організації ТОВ “ДОМ”: “Знайти недоліки в його роботі було неможливо. Гарним був майстром і відповідальною людиною. Дуже позитивний, щирий, з відкритою душею до кожного. Вже було так, що він перейшов на іншу роботу, влаштувався працювати в магазині “33 квадратні метри”, то я часто ходив до нього, щоб порадитися з того чи іншого приводу. Якщо потрібно було придбати якийсь товар в цьому магазині - то кращого консультанта ніж Коля, годі було шукати. Все розповість про кожну модель, про переваги й недоліки, про знижки в магазині, порадить на чому зупинити свій вибір.
Хоч він був і зросту невисокого, але на роботі, якщо потрібно щось важке перенести, сам завжди пропонує свої послуги. І я дивувався з того, скільки сили було в його руках, бо часом такі речі переносив, з якими більш високі та на перший погляд, сильніші чоловіки ледь давали раду. А одного разу довелося побачити, як маленький і худенький Коля скрутив здорованя, набагато вищого за нього та мало не вдвічі важчого. Розгорівся якийсь конфлікт, слово за слово і той чоловік з кулаками поліз до Миколи, не очікував, що він зможе відповісти на його агресію.
Згадати про нього можна лише хороше. Зовсім випадково дізнався про те, що Микола загинув на війні, я навіть не знав, що його мобілізували і про його загибель ніхто не опублікував навіть простенького некрологу, ніби й не було в Долинській такого чоловіка”.
Тетяна Рябова розповідає, що Микола Лесів працював в одній організації з її чоловіком. Запам’ятався їй випадок, коли в будинку прорвало каналізацію і їхню квартиру затопило. На ліквідацію аварії приїхало четверо майстрів, але лише Микола допомагав їм рятувати майно, витягувати з квартири килими та інші речі, щоб почистити їх та просушити: “Це при тому, що тоді ми були майже не знайомі з ним. Я дивувалася, скільки сил у цього низенького чоловіка, бо дуже нелегко витягувати мокрі килими. І наразі говорю, що це був маленький чоловік, але з великою і щедрою душею. Готовий відгукнутися, прийти на допомогу будь-кому, якщо це потрібно.
Я була присутньою, коли йому повістку ТЦК вручали. Світлана була в паніці, як і будь-яка жінка на її місці, а Коля лише жартував, підтримував її словами, заспокоював, що нічого страшного, все буде добре і він обов’язково повернеться”.
Сім’я у Миколи була на першому місці в житті
Завжди знайомі дивувалися міцності відносин їхнього подружжя, мовляв, це що твій перший чоловік, - питали у Світлани. “Перший і єдиний”, - відповідала їм жінка. - Так в цивільному шлюбі ми 20 років прожили в любові та злагоді і жодного разу не було у нас якихось серйозних конфліктів чи непорозумінь. Коли нашому синові було півтора роки, ми гостювали в Миколиних батьків і його мама наполягла, щоб ми обвінчались в церкві.
Дуже гарним був батьком для нашого сина. Ніколи голосу на нього не підвищив. Працював багато, щоб забезпечити сім’ї добробут, старався родину влітку повезти до моря на відпочинок, на вихідні часто вибиралися до Кривого Рогу чи в Кропивницький, щоб розважитися, відвідати парки відпочинку та атракціони для дітей. Один раз на рік обов’язково провідували його батьків на Івано-Франківщині, гостювали там тижнів зо два. Частіше не могли, бо дуже незручно діставатися з кількома пересадками. Коля дуже любив Карпати і своє село, там, дійсно, гарна місцевість. Ніколи в домі робота у нас не ділилася на чоловічу чи жіночу - він міг сам стати і вимити посуд, якщо я затрималася на роботі - приготувати вечерю.
Пам’ятаю, що було якесь наше сімейне свято, а я працювала того дня. Приходжу додому, а мій чоловік сам півня зарубав і запік його з яблуками та картоплею. Мені й вигадувати вже нічого не потрібно.
Я не скажу, що в нашій сім’ї все було ідеально. В жодній сім’ї не буває ідеальних відносин. Я часом буваю запальною й можу посваритися. Але ж і довго сердитися не вмію, бо любила свого чоловіка. І навіть, якщо вважала себе на 100 відсотків правою - могла першою попросити пробачення. Бо взаємоповага та кохання в сім’ї важливіші за якісь амбіції ”.
Мобілізація
18 вересня 2024 року Миколі вручили на вулиці повістку, дозволили лише машину відвезти до двору. Світлана була шокована таким поворотом подій, хотіла поїхати разом з чоловіком, але їй не дозволили, пообіцяли, що ввечері він повернеться додому. Та додому він вже не повернувся, відразу його забрали на навчання.
Навчання тривало трохи більше місяця і далі Микола Лесів був зарахований старшим стрільцем-оператором 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти військової частини А5039. Мріяв чоловік приїхати хоч на один день додому, щоб в РАГСі оформити офіційно відносини з дружиною, бо тривожився, що у випадку його загибелі, через це буде у його сім’ї багато проблем. Лише після загибелі чоловіка, Світлана дізналася, що йому навіть обіцяли дати відпустку і він планував зробити їй сюрприз - приїхати і ніби вперше зробити пропозицію руки та серця й повести її до РАГСу для того, щоб розписатися.
Вже 29 жовтня чоловік з побратимами був на нулі в Луганській області.
З дружиною чоловік був на зв’язку щодня. Коли дзвінка не було більше доби, Світлана не знаходила собі місця від тривоги. “Недовго воював мій Колюня, - плаче жінка, - 22 листопада він загинув під час виконання бойового завдання поблизу Білогорівки, Сєвєродонецького району, що на Луганщині. Його родичі просили, щоб поховати Колю в рідному селі на Прикарпатті. Та й сама я знала, що Коля дуже любив мальовничі гори, густі карпатські ліси, стрімкі потоки рік, його завжди тягнуло на малу батьківщину. Для мене важливим було, щоб останнім прихистком мого чоловіка стало місце, яке він так любив . Я довго добивалася, щоб тіло чоловіка вивезли із зони бойових дій. Спочатку привезли до Дніпра, для впізнання сказали, що фото обличчя не можна робити, тоді я попросила зробити фото обручки. Я мала впевнитися, що це дійсно він. Лише після цього, для поховання його спрямували на Івано-Франківщину.
Коли вже повернулася додому після поховання - зустріла на вулиці одного з друзів Колі. Він тільки від мене дізнався про його загибель і був дуже здивований з того, що в громаді не було навіть офіційного сповіщення про те, що загинув земляк, якого мобілізували в Долинській, нашим ТЦК, який прожив тут більше 20 років, багато добра зробив людям, що тут живуть. Яка різниця де його поховали? Якщо людина жила і працювала в нашому місті, хіба вона не заслуговує не те, щоб земляки були оповіщені про її загибель? Я просто обурена таким байдужим ставленням Долинського ТЦК до людей, яких вони відправили на війну, їм головне - відзвітувати про виконання плану і начхати на їхню подальшу долю. Мій чоловік був взірцем людяності та доброти в мирному житті. В армії не служив за станом здоров’я, але до мобілізації поставився з гідністю. Прикро, що його обманули кілька разів. В підрозділі з п’яти чоловік він був найстаршим і підтримував та підбадьорював молодших бійців. Ніхто з них не повернувся з бойового завдання. Кожен з них є Героєм, бо захищали Україну та своїх рідних і близьких людей. І заслуговують на гідне вшанування пам’яті про них”.
Долинська.City наполегливо працює над тим, щоб зберегти пам'ять про кожного з наших земляків-воїнів, незалежно від того, яким ТЦК вони були мобілізовані та в якому місті поховані. Просимо і самих жителів не залишатися байдужими, долучатися до цього процесу та розповідати нам все що знаєте про тих, хто загинув за нашу волю і незалежність.
