В пам’яті своїх земляків він залишився надзвичайно делікатною людиною, завжди готовий надати допомогу тим, хто її потребував. Він завжди підставляв своє плече, якщо комусь поруч ставало важко. Для нього це звичайна справа, ніколи не чекав, що його проситимуть допомогти.
З дитинства полюбив читати
Олександр народився в сім’ Віктора та Любові Кириченків 3 травня 1974 року. Він став другою дитиною в їхній сім’ї, трохи згодом народився його молодший брат Сергій. Проживали в селищі Капітонівка Новомиргородського району. З дитинства хлопчик відрізнявся феноменальною пам’яттю. Ще в першому класі Саша відкривав свого букварика і розповідав що написано на кожній сторінці. І вчителька і батьки були впевнені, що він читає. Насправді хлопчик всю увагу скеровував на те, щоб запам'ятати написане на кожній сторінці. А самі букви не вчив. З’ясувалося це випадково, коли тато запитав його, що то за буква на черговій сторінці. Після цього почав займатися з ним додатково, щоб навчити читати по справжньому.
Сестра Тетяна згадує, що Сашко дуже полюбив читання. А крім цього, із задоволенням розповідав прочитане. “Він багато знав і завжди охоче ділився своїми знаннями з іншими, — згадує сестра Тетяна, — він і в школі навчався непогано. У нас сім’я дуже дружня була. Я завжди з молодшими братами ходила гуляти разом. Ніколи ми між собою не сварилися. Та й Саша, мені здається, просто не вмів сваритися. Ніколи не відповідав не чиюсь агресію, вважав, що краще промовчати, поки людина знаходиться в полоні емоцій. Краще говорити з нею, коли вона заспокоїться”.
Рано померла мама Люба, Саші на той виповнилося лише 15 років. “Мабуть, це горе на нього дуже вплинуло, — відзначає дружина Олена Кириченко. — Він рано навчився самостійності, завжди розраховував лише на себе. Для Саші було неприйнятним просити допомоги у когось чи приймати її від інших людей”.
Олександр після закінчення школи відслужив в армії і повернувся додому. Якийсь час працював на цукровому заводі в місті Новомиргород. Потім переїхав до батька, який вже проживав в місті Долинська. Влаштувався спочатку на роботу на цукровий завод в Молодіжному. Пізніше — водієм у місцевому господарстві, в сусідньому селі Новогригорівка Перша.
Працював водієм
Пані Олена Булавко розповідає, що Олександра Кириченка знає дуже давно: “Ще був колгосп в нашому селі, коли він прийшов працювати водієм. Дуже добра і щира людина. Його закріпили як водія за конторою. Завжди Сашко в гарному настрої, розповість щось цікаве, пожартує. Працівниць контори привозив на роботу і з роботи, возив нас в Долинську, коли звіти потрібно передавати. Завжди допомагав піднести наші речі. А ще ніколи не забував про наше професійне свято — День бухгалтера. Вітав нас квітами, інколи тортиком. В гарячу пору року відвозив обіди людям в поле. Ніколи не відмовлявся від жодних доручень. Як працівник — сумлінний і відповідальний, як людина — дуже добрий”.
Антоніна Бойчук розказала, що знає Олександра дуже давно: “Я працювала в колгоспі “Родіна”, куховарила, готувала обіди працівникам. То з Сашею постійно спілкувалася, бо він привозив продукти на кухню, разом ми з ним на поле возили обіди для людей, що там працювали. Сам розвантажував машину, не дозволяв мені важке підіймати. Я тільки показувала йому що і куди занести та де поставити, щоб мені зручно було.
Якось я в лікарню потрапила саме в жнива. В цю пору важко знайти людину в селі, щоб підмінила мене на роботі. Моя донька завжди мені влітку допомагала на роботі. Тож роботу вона знала і ми вирішили, що працюватиме замість мене. Донька дуже хвилювалася, адже це вперше для неї така відповідальність. А Сашко був з нею в цей час завжди поруч. Це для неї стало підтримкою: вона відчувала себе впевненіше, не боялася, що може щось зробити не так. Я йому дуже вдячна за це.
Він був людиною щедрою і безвідмовною. Міг віддати останнє, якщо бачив, що комусь це потрібніше і важливіше ніж для нього.
Пам’ятаю, як ми на роботі всі щиро раділи, що наш Сашко одружився. Адже він весь час був в роботі. Йому й зустрічатися з дівчатами було ніколи”.
Знайомство з Оленою
Дружина Олександра Олена розповіла, що їхнє знайомство відбулося в невеликій компанії спільних знайомих в 2009 році: “Саша працював на той час водієм в агрофірмі “Зоряни”, а я вчителькою в школі. З’ясувалося, що в моєму класі навчається його племінниця. Чим більше ми з ним розмовляли — тим більше відкривали для себе спільних тем, які цікаві нам обом. Саша любив футбол і в юності сам грав в нього. А люблю дивитися футбольні матчі, тож ми мали що обговорювати. А в 2010 році ми Чемпіонати світу з футболу дивилися разом”.
Саша з Оленою почали зустрічатися і зрештою одружилися. А невдовзі народилася і їхня донечка Вероніка. Але і в повсякденному житті чоловік продовжував залишатися романтиком: дарував квіти “своїм дівчаткам”, писав вірші для привітання, протягом дня надсилав короткі повідомлення, в яких відчувалися його любов та турбота про найдорожчих дня нього людей.
“Саша любив моїх батьків, — згадує Олена. — Відразу назвав мою маму "мамою", напевно йому цього не вистачало: піклування, тепла, турботи. Хоча коли батьки готували гостинці в дорогу, він завжди говорив, мовляв, нам нічого не треба, у нас все є. А якщо немає — то купимо в магазині. Але як же можна поїхати з села і нічого не взяти, тим паче як можна залишити любого зятя без сала та улюбленої домашньої ковбаси. Дуже любив посидіти з моїм батьком, обговорити новини та і загалом життя”.
"Його турбота проявлялася в щоденних дрібницях"
Його ерудованість і начитаність вражали — він легко міг підтримати будь-яку розмову, впевнено говорити як про політику, життєві проблеми, так і на складні філософські теми. Якось Вероніка вражено сказала: “Тато, тебе так багато людей знають!”. Адже люди на вулиці часто його зупиняли, щоб почути його думку відносно якоїсь події чи новини. Знали, що говорити з Олександром цікаво, свою думку він вмів аргументувати і пояснювати складні речі простими словами.
“Його турбота не була гучною чи показовою — вона проявляється в щоденних дрібницях, — згадує Олена. — Саша ніколи нічого не шкодував для мене з донькою. Ми одружилися вже достатньо дорослими і зрілими людьми, які точно знають кого хочуть бачити поруч з собою. В день народження нашої донечки він був поруч, це навіть не обговорювалось, адже це був найщасливіший день в нашому житті. Вероніка — наша бажана і вимріяна дитина. Він безмежно її любив, завжди приходив з роботи і приносив подарунок. Спочатку іграшки і дитячі книжечки, потім пішли Кіндер сюрпризи і всілякі смаколики. Він просто радів що має сім'ю. Його любов до книги передалась Вероніці, вона з дитинства любить читати і зараз має свою "маленьку" (насправді велику) бібліотеку. Як сильно вона мріяла щоб тато повернувся і побачив скільки книжок вона прочитала і скільки ще має на своїх книжкових поличках. Вона вся в свого татуся: така ж розумна і з тонким почуттям гумору”.
"Прогулянка з ним перетворювалася на пригоду"
Племінниця Марина свого дядю завжди називала “дядюля”. Згадує як він забирав її з дитячого садочка і дівчинка страшенно раділа з того, що саме він її забирає. “Навіть зараз, згадуючи це, я ніби знову відчуваю ту саму дитячу радість, — говорить Марина. — Радість від того, що за тобою прийшла рідна людина, поруч із якою завжди було тепло, спокійно і безпечно.
Я пам’ятаю його руки. Пам’ятаю кожну дрібницю, кожну деталь, яку, здається, неможливо було б зберегти в пам’яті стільки років. Напевно, так буває тоді, коли любиш людину всім серцем. Пам’ять береже навіть те, на що колись не звертав уваги. Бо це були руки людини, яка обіймала, підтримувала, допомагала й берегла.
Я пам’ятаю зелений велосипед, на якому він катав мене до річки. Ми могли годинами купатися, сміятися, просто проводити час разом. Тоді я навіть не могла уявити, що колись ці звичайні моменти стануть одними з найдорожчих спогадів у моєму житті.
Я пам’ятаю, як він разом із братом навчав мене користуватися годинником, допомагав вчити уроки. Для мене це було не просто навчання. Це було відчуття, що поруч є люди, які завжди підтримають, пояснять і допоможуть.
Я пам’ятаю, як він уперше повів мене до лісу. Він розповідав цікаві історії, показував світ навколо, і звичайна прогулянка поруч із ним ставала маленькою пригодою.
Він був веселим. Вмів жартувати і знаходити радість у простих речах. Я пам’ятаю, як вранці із посмішкою говорив: “Поки всі спали, я вже пробіг три кілометри”. У цих словах був увесь він — людина, яка любила життя, рух і завжди прагнула бути кращою”.
“Перше, що спадає на думку про тата — наші спільні перегляди мультика "Баранчик Шон", — розповідає донька Вероніка. — Зазвичай його транслювали на "Пікселі", але коли етеру з двох серій здавалось замало, ми з татом брали диски і могли переглянути увесь сезон n-нну кількість разів. Окрім того, коли тато вечорами переглядав всілякі гумористичні шоу штибу "Вечірнього кварталу" чи "Дизель шоу" я теж любила до нього приєднуватися. Як дитина розуміла далеко не всі жарти, але сам факт того, що я була з татом, робив перегляд дуже цікавим. Якщо вже говорити про гумор, то для нас з татом це був особливий вид зв'язку. Ми розуміли жарти одне одного одразу, а от мама — ні, і ми щоразу їй пояснювали. Гуляти ми з татом теж любили: часто ходили то в парк, то на стадіон. Саме завдяки йому я знаю кожен куточок парку; ми постійно влаштовували пікніки, ходили на річку або ж просто гуляли там. На стадіоні ми то грали в м'яча, то в квача; любили проводити час активно.
Коли ще мамині батьки тримали багато різних тварин в господарстві. Тато любив їх усіх, навіть норовисту козу Соню. Тільки от Соня чомусь дуже його не любила і весь час буцалась. Але він на козу ніколи не ображався, з її норову лише сміявся. Звісно сміялись ми всі, бо це були ще і акробатичні вправи від кози Соні. Я завжди пам'ятатиму тата, як найбільш життєрадісну людину, що була в моєму житті. Поки я згадувала все це, то щиро усміхалася і хочу, щоб спогади про мого тата викликали лише радість”.
"Буденну вечерю вмів перетворити на маленьке свято"
Сестра Тетяна розповідає, що її брат у вільний час любив експериментувати на кухні, часто випробовував нові страви. І обов’язково на власний розсуд змінював рецептуру, щось додавав від себе, щоб вдосконалити страву, зробити її особливою: “На моє 50-річчя він сказав, що хоче приготувати для мене оселедця за своїм власним рецептом. Прийшов до мене заздалегідь з оселедцем, спеціями і власними кухонними вагами”.
“Він вмів буденну вечерю перетворити на маленьке свято, — додає дружина. — Кожна річ в домі в нього мала своє місце. “Порядок в голові починається з порядку навколо”, — так він повторював, коли не знаходив щось на своєму місці. Донька перейняла від тата любов до порядку і мене це дуже тішить.
Його автомобіль став прикладом ідеальної чистоти. Жодної зайвої порошинки, доглянутий салон, де пахло свіжістю — це його маленька зона відповідальності та гордості. Ця риса — прагнення до чистоти та порядку — демонструвала його повагу до себе та до тих, кого він возив поруч із собою.
А ще він пам’ятав про всі дні народження і свята. Мої мама з сестрою жартували, що їм і в календар не потрібно заглядати, адже Саша обов’язково зателефонує, щоб привітати і нагадає про те, який сьогодні день”.
"Сашо, почалася війна... В Харкові вже танки..."
Ранок 24 лютого 2022 року починався, здавалося б, як звичайний будній день. Олександр прокинувся першим, коли надворі ще стояла суцільна темрява. Рухався майже нечутно, намагаючись не видати жодного звуку: навшпиньках ходив кімнатою, тихенько застібав куртку та обережно зачиняв двері. Він робив так завжди, усе для того, щоб подарувати дружині і доньці ще бодай годину солодкого, спокійного сну. Це була його звична, зворушлива турбота — вкрити ковдрою і тихо піти на роботу.
Олена прокинулися трохи пізніше. Світло від екрана телефона в темній кімнаті майже постійно блимало сповіщеннями. Коли жінка взяла його до рук, екран буквально вибухав від десятків сповіщень. У дівчачому чаті, де зазвичай обговорювали буденні дрібниці, вирувала паніка. Повідомлення летіли одне за одним, а серед них — ті самі страшні слова, від яких холоне кров: “Дівчата, у Харкові вже їздять танки просто по вулицях... Дівчата, це війна!” Сенс цих слів не одразу вкладався їй в голові. Руки тремтіли, серце калатало десь у горлі. Не гаючи жодної секунди, вона набрала чоловіка. У слухавці після гудків пролунав його рідний, спокійний голос. Він саме їхав за кермом, віз хлопців на роботу.
— Саша, почалася війна! Пишуть, що в Харкові вже танки! — голос Олени тремтів і зривався.
— Та ти що... У мене в машині грає радіо, там нічого такого не повідомляють, усе спокійно, — відповів він, намагаючись заспокоїти і дружину і себе. У його відповіді відчувалося розгублення й стриманість людини, яка тримає кермо та намагається зберегти тверезість розуму. Свідомість відмовлялася вірити в те, що звичний світ руйнується просто зараз. Цей день розділив життя українців на «до» та «після» Реальність увірвалася стрімко й безжально.
Вже за годину слова з новин і повідомлень перестали бути просто чутками. Того ж самого дня, не відкладаючи на завтра і не чекаючи кращих часів Олександра Кириченка призвали до підрозділу Сил територіальної оборони (ТрО). У ті буремні дні ТрО об’єднала дуже різних людей: тих, хто ще вчора мав цивільні професії, і тих, хто вже тримав зброю раніше. Саме там, серед хаосу, нічних чергувань, облаштування позицій та перших спільних викликів, він зустрів людей, які за короткий час стали для нього чимось набагато більшим, ніж просто товариші по службі. Вони стали побратимами Навіть у найважчі хвилини вони знаходили місце для доброго жарту. Дружні кпини, розмови під час коротких перепочинків та взаємна підтримка допомагали тримати стрій і зберігати людяність. Для своїх побратимів він став надійним плечем, людиною, на яку завжди можна було покластися, а вони стали для нього справжньою другою родиною, вигартуваною у найважчі часи.
Служба в ТРО
“Я познайомився з Олександром в ТрО, — розповідає Михайло Шолька, — так вийшло, що нас разом ставили на чергування на блокпостах і ми звісно, що ми багато розмовляли і дуже здружилися. Він вмів цікаво розповідати, вдало жартувати. Багато розповідав про свою сім’ю: дружину і доньку, яких любив понад усе. Тривалий час ми чергували на блокпосту на трасі неподалік Суходільського. Він був дуже відповідальним, дисциплінованим і добросовісним. На чергування завжди приїздив на 20-30 хвилин раніше. Я сам з Василівки, там мені додому недалеко. Я йому часто пропонував поїхати додому раніше, бо йому до Молодіжного набагато далі їхати. Але він не погоджувався: “Мішаню, ти що? Як ти сам будеш? Я тебе не покину, я так не можу. Раптом щось станеться, а ти один?”.
Влітку 2023 року Олександр разом зі своїми побратимами, з якими був з першого дня в ТрО, поїхав на схід України. Він служив в 21 окремому мотопіхотному батальйоні 56 ОМПБр. Навчання, тренування щодня на полігоні. Дружині з донькою телефонував щовечора розповідав як минув його день. “Завжди говорив як він нас любить, які ми для нього важливі, — згадує Олена, — переймався щоб він не став тягарем для свого підрозділу, бо хлопці “молоді, завзяті, а мені ж не 20 років”. Але я знаю викладався він на всі 100%”.
Їхній підрозділ виконував бойові завдання на Сході країни, під Краматорськом. В першому ж бою отримав осколкові поранення, лікувався в Харківському госпіталі, після поранення — відразу знову до своєї частини.
Михайло Шолька розповідає, що з Олександром потрапили до різних підрозділів, але телефонний зв’язок побратими підтримували постійно. Більше всього чоловіка гнітило, що не бачить як дорослішає його донька Вероніка.
На службі Олександр проявив себе як безконфліктний, надійний та надзвичайно товариський боєць. Побратими поважали його за спокійну мудрість та щирість. Командир підрозділу, після визнання Олександра безвісти зниклим написав дружині що він був для нього як другий батько, що він його любив як людину яка вислухає, зрозуміє та підтримає, що йому дуже прикро що так сталося.
“Я і до війни знав Олександра Кириченка, — згадує долинчанин Ігор Костогризов, — але це було поверхневе знайомство. По справжньому пізнав його і оцінив вже у 2022 році, коли нам разом довелося чергувати на блокпостах під Устинівкою. Тоді я зрозумів, що порядність в ньому зашкалювала. Цей чоловік просто втілення найкращих людських якостей в поєднанні зі скромністю. Цікавий співбесідник, з тонким почуттям гумору. Разом ми мріяли про нашу Перемогу і що будемо робити, коли її здобудемо. Далі наші шляхи розійшлися, Олександр продовжив служити. Але телефоном продовжували час від часу спілкуватися.
Пам’ятаю, що в листопаді 2023 року мені чомусь дуже сильно захотілося почути його голос. Я зателефонував і ми з ним поговорили. В кінці Саня сказав, мовляв, маю відчуття, що звідси я вже не виберуся. Я підбадьорював і просив не брати поганих думок в голову. Як з’ясувалося, та розмова у нас була останньою”.
"Тільки б не підвести хлопців..."
“Я чітко пам'ятаю 27 листопада 2023 року, яка було погода, що ми донькою робили, — згадує дружина. — Саша пішов на завдання 21 листопада Найбільшим його переживанням на фронті було одне: тільки б не підвести своїх хлопців. Він переймався за кожне бойове завдання, адже відчував величезну відповідальність за життя тих, хто стояв із ним пліч-о-пліч. Зараз 2026 рік ми з донькою прожили ці три роки в надії та вірі що все буде як колись до 2022 року. Все буде добре — так завжди говорять щоб підтримати але особисто для мене вже не буде добре так як було. Буде добре, але не так, по іншому”.
Три роки молодший сержант Олександр Кириченко вважався зниклим безвісти після бою, що відбувся 27 листопада 2023 року поблизу села Богданівка Бахмутського району. Лише в 2026 році рідним вдалося знайти тіло полеглого воїна і поховати…
“Саша розповідаючи про щось ніколи не говорив “я” чи “ти”, завжди “ми”, — відзначає Олена Кириченко. — Так було у нашій сім'ї, так залишилось і на службі. Він не виділяв себе чи когось іншого завжди “ми”. Ми рили окопи, ми були на полігоні, ми були на завданні завжди ми.
Кажуть, що людина живе доти, доки живе пам'ять про неї. Наш Саша залишив по собі настільки яскравий, теплий і глибокий слід, що це світло не згасне ніколи. Сьогодні, коли його немає поруч, у наших серцях живе не лише біль втрати, а й безмежна вдячність за кожну хвилину, проведену разом”.
