Ще одне чудове оповідання від майстра слова Володимира Яремчука. Коротка розповідь а стільки в ній емоцій і справжнього життя!
Натужно махаючи струдженими крильми, лелечий клин все далі залишав сердите море, що здавалося ще недавно йому безкраїм. Коли ж ні! Край таки був. Лелеки короткий час відпочили в очеретах якогось тихого ставочка, – та й гайнули далі. До рідного гнізда кожному ще належало добратись, а сили слабшали: живності ані в ставках та річках, ані на полях та болітцях ще не було.
Найстарший із них заклично крикнув і поволі почав набирати висоту. За ним, за вожаком, рушили й решта лелек.
Летіти їм ще далеченько, в ті краї, де босонога дітвора, забачивши їх, гукала:
— Чорногузи летять! Чорногу-у-зи! Ціла ґерелиця! (Саме таким словом тут називали велику шумку ватагу хоч кого: птахів, людей, худоби: ґерелиця. Чорногуз уже знав це слово).
А вже їх тут як тільки не називали! Рідко хто лелеками, а більше – чорногузами, бузьками, буслами…
— Бузьку, бузьку! Не ходи, де грузько!
— Ой бусле, буслоньку! Не вий гнізда на льодоньку!
— Чорногузе-батеньку! Винеси нам крапанку!
Але ті теплі голоси і теплі оселі ще далеко! А нині з останніх сил треба летіти… Так! Головним тут було: «треба».
Кому треба? Молодим лелекам. Серед них – і його діти… Ні! Їхні діти…
От тільки його половинки, що завжди летіла трохи позаду, крило в крило за ним, тепер нема… Безкрає море довело їй, що воно таки безкрає. Чорногуз цього ніяк не очікував.
Коли уже виднівся в сивому тумані морський берег, кигикнула його лелеченька якось відчайно і спочатку знижувалась поволеньки, а тоді стрімко, каменем, полетіла донизу. Він лише на коротку мить збився з польотного ритму, але тут же став на попередній курс: треба!
І тільки легким поворотом голови і безнадійно тужливим трубним звуком провів свою подружку. Що ж, коли й молодші падають…
Далеко внизу прокидалася зо сну рідна земля. Високо вгорі то сяяло сліпуче сонце, то із обважнілих хмар сіявся дощик, то збоку чи ззаду налітав вітер, інколи несучи наших мандрівників на своїх дужих крилах, а інколи й заважаючи їм. Видно, у вітру було своє «треба», і стосувалося воно снігів по ярках і байраках та хмар кудлатих, котрі поливали та й поливали землю.
На третій день шляху від моря пізнали чорногузи свою місцину. Он, внизу, вдовина хатина над річечкою, котра жебоніла по камінцях, поміж вербами. А на хатині – гніздо однієї з пар. Це про цю хатину їм кричали діти.
Та он же й вони! Повисипали з хат: хто в чобітках, хто й босоніж, хто у пальтечку, хто в одній льолі! Ой галасливі! Ой щасливі!
Ой бусле, буслоньку! Не вий гнізда на льодоньку!
А звий при долині, на вдовиній хатині!
Селом протарабанив віз, запряжений парою конячок. Їздовий теж помахав їм рукою, чорногуз йому – крилом. Ось і радіотелеграфний стовп: тут гніздо ще однієї пари. В добрий їм час!
Клин поволі зменшувався, розсипався по клунях, хатках, стовпах, сухих деревах. Що ж! Він свою місію виконав: більшу частину зграї таки довів.
А ось під лісом, на геть усохлій і геть обламаній груші-дичці і їхнє гніздо… Їхнє? Його? Звично опустився на густо сплетені гілочки, звично почав поправляти їх дзьобом – і спинився!
А для чого? Вперше в цьому не було потреби: яєць у це гніздо цього року уже ніхто не відкладе. Жовтодзьобі лелечата не витягуватимуть до нього свої довгі шийки.
А ще торік вони так стукали своїми дзьобиками до обох батьків! І як же вони тяжко працювали на цю ненажерливу компанію! І як же вони раділи, коли гніздо ставало тісним від молодих лелечат! І як старанно вчили вони свою молодь лелечим премудростям!... А нині? А нині – все…
Чорногуз байдужо махнув крильми і невдовзі сів у полі, біля скирти. Так само звично набачив мишу і спритно її вполював. А далі застиг на одній нозі: спішити нікуди.
В гомоні, клекоті й літанині численної зграї котилося літо. В інших сім’ях росли нові лелечата. Наш чорногуз тримався осторонь всього. І якось так само собою склалося: до осені у зграї вже ватажкував один з його позаторішніх синів.
А наш чорногуз усе частіше літав до сільського опусту – так називалася водойма між камінням, у яку шумливо спадала, себто – опускалася, вода зі ставка.
Саме тут, в опусті, чорногуз і стрів колись-то свою лелеченьку… Коли то було? А чи й було?..
Осінь погнала жовтий лист по землі. Лелеча зграя злетіла у небо, заклично заклекотіла, кружляючи над опустом і ждучи до себе свого колишнього вожака, але він тільки сумно дивився в небо і не робив ані найменшого руху.
— Треба! – збагнув новий вожак і, прощально махнувши батькові крилом, став на чолі клину.
***
— Ой, гляньте, бузько в опусті! – закричала Валя, йдучи з однолітками до школи. – Як же він там?! Кругом же льодок, тоненький мов скло, у всіх заводях! Йому ж холодно! Гляньте, яка нога червона!
— Купи йому чоботи – докинув глумливо Толя, але тут же таки й осікся, спохопився, наштрикнувшись на гострі погляди інших:
— Та я що? Я – нічого… Я – так…
Вода зі ставка ліниво і не так шумко, як влітку, стікала на пологий камінь. Чорногуз стояв на ньому на одній, почервонілій від холоду, нозі. Він був тут… І його тут уже не було…
Діти ще тиждень бачили цю незвичну й гнітючу картину. А потому птах зник. Куди? А хто ж зна’?
