Цього спекотного літа, о п’ятій годині ранку, біля малосімейки по вулиці Центральній в Долинській часто можна було побачити мініатюрну тендітну жіночку, яка між квадратиками плиток на тротуарі старанно вириває траву, дбайливо прополює клумби. Невже це робітниця комунального господарства виходить на роботу так рано?
Про війну дізналася з новин
Вже два роки, як Ольга Литвиненко знайшла прихисток в Долинській громаді. В липні 2022 року вона змушена була тікати зі свого дому в селі Каїри, що розташовувалося на березі Каховського водосховища, на Лівобережжі Херсонської області.
Пані Ольга згадує, що про війну дізналася з телевізійних новин. Коли вона прокинулася вранці 24.02.2022, то дорогами їхнього Каховського району вже їхали ворожі танки та БТРи, вулицями Нової Каховки ходили автоматники. Вже потім в небі жінка побачила ворожі гвинтокрили, почула вибухи та рев ракет. В їхнє село окупанти заїхали не відразу, лише через кілька днів. Але що зробили найперше - забрали на підвал всіх, хто служив в АТО. Серед них був і її зять. Повернувся чоловік через кілька днів. “Дуже сильно над ним не знущалися, - розповідає Ольга, - але попередили, що будь-яка підозра щодо нього в допомозі ЗСУ - і наслідки будуть дуже страшними”.
Наважилася на виїзд
В перші дні не було можливості придбати хліб в селі. Місцеві фермери та підприємці з Каховки допомагали селянам - підвозили найнеобхідніше, часто з ризиком для власного життя. Проте село поволі пустіло, сім’ї з дітьми намагалися виїхати якомога далі від людей з автоматами. Ризикнула виїхати й донька пані Ольги з дітьми. Її чоловік не міг поїхати разом із сім’єю, адже його мама тяжко хвора і кинути її одну він не може. Коли донька повідомила, що вони вже в безпеці, наважилася на виїзд і Ольга Литвиненко.
До лінії розмежування в Запорізькій області довелося проїхати через майже півсотні блокпостів. На багатьох з них людей обшукували, переглядали речі. Та й брали люди з собою тільки найнеобхідніше і кожен сподівався, що вже незабаром зможе повернутися додому. Спочатку жінка винаймала кімнату в селі Олександрівка, а пізніше їй запропонували прихисток в місті Долинська.
“Знаю, що в моєму будинку живуть окупанти, - розповідає жінка, - що там наразі всередині - важко уявити. Я ж як на пенсію вийшла, то ще вісім років щоліта їздила до Лазурного. Працювала там в будинках відпочинку, гроші заробляла та свій дім облаштувала так, щоб на старості жити в комфорті. Все там зробила так, як мені зручно: і туалет, і душ в будинку, і гаряча вода. Щоб якомога довше могла жити без допомоги дітей й онуків. А тепер от живу в гуртожитку і лише мрію про те, щоб повернутися додому”. Пані Ольга розповідає, що все життя працювала в полях: спочатку на колгоспних, далі - на фермерських. І вдома в неї завжди город радував овочами, квітували клумби біля ганку. Звикла жінка поратися біля рослин і тепер не може сидіти без роботи: “Буває, що влітку прокинуся годині о п’ятій і вже не можу спати, виходжу на вулицю і на клумбах поруч лад наведу. А то й на тротуар вийду - траву між плитками повириваю. Мені хоч якесь заняття, а людям приємно, коли чисто”.
Каїри, жовтень 2022 р.
Знайшла розраду в церкві
Неочікувано для себе знайшла розраду пані Ольга в церкві Великомученика і Цілителя Пантелеймона: “Дуже душевна там атмосфера, службу проводять виключно українською мовою. Отець Олег та матінка Ірина - люб’язні та відкриті для спілкування люди, терплячі й толерантні до таких невігласів у питаннях віри, як я. В цій церкві постійно молитви за збереження життя наших бійців читають і є стенд з портретами загиблих воїнів громади, щоб кожен пам’ятав, якою неймовірно дорогою ціною обходиться нам наша свобода та воля”.
Жінка розповідає, що раніше ніколи не була постійною відвідувачкою церкви, адже її дитинство та юність припали на роки, коли виховували молодь в дусі атеїзму. Вже після розпаду Радянського Союзу інколи відвідувала храм на якісь великі свята і то тільки, тому що традиція така і всі сусіди йдуть.
В Долинській пані Ольга обов’язково знаходить час, щоб провести в останню путь загиблих воїнів. І на службу ходить із задоволенням, вслухається в слова молитов та знаходить в них розраду і надію на те, що Україна обов’язково переможе і вона зможе повернутися до свого дому. Що збереться розкидана по світу родина нарешті разом в їхньому рідному селі Каїри.
