Олена Маляренко - це херсонська журналістка, письменниця, яка пережила окупацію Херсона разом з іншими містянами. Як і більшість херсонців, що стали заручниками в рідному місті, жінка не втрачала почуття гумору, писала пости про події, свідками яких була сама. І цим підтримувала своїх читачів, допомагала не втрачати віру в Україну та в ЗСУ. За що, з часом, почала отримувати натяки на розправу. В своєму блозі Олена Маляренко розповідає про свою книгу "Жизель і мир" та публікує кілька уривків з неї.
Про книгу “Жизель і мир”
«Жизель і мир» — гумористична книга про будні пересічних жителів звичайного українського міста, а саме Херсона, в період окупації. Ви простежите, як головна героїня знаходить у собі сили вижити, не втратити ані себе, ані України у собі, ані почуття гумору, ані віри в людей. А ще разом із Жизель ви відчуєте, як саме для багатьох відбувався перехід від «русскоговорєнія» до україномовності.
«Жизель і мир» - це низка іронічних та сатиричних оповідань про ту страшну буденщину, з якої смієшся, аби лиш не плакати. Це повість в оповіданнях про вже відому багатьом із соцмереж та попередніх історій героїню, таку собі жіночку- пампушечку середнього віку з умовним ім’ям пупуся Жизель.
Херсон. Будинок Соколова
Я почала її писати в період окупації українського Херсону військами рф. Жодна з цих історій не вигадана, має в основі реальну ситуацію, бо була пережита мною або моїми близькими людьми у 2022 році. Проте точних портретів та документалістики тут немає - усі персонажі збірні, а події художньо переосмислені. Це своєрідна данина пошани кожній херсонській жінці волелюбній наддніпрянській степовичці. І саме для підтримки землячок ще в окупації, я публікувала окремі оповідання онлайн, хоч і усвідомлювала ймовірну небезпеку для себе.
Окупація змінила все: ми перейшли на українську, і я не могла не відбити цей перехід - того вимагає і художня, і життєва правда. Щоб зробити це максимально щиро і некон’юнктурно, я вдалася до експерименту, у якому ви всі візьмете участь. Так, перші дві історії повністю написані російською і деякі герої навіть дратують проросійськістю, а далі…
Пропоную вам для ознайомлення кілька уривків з книги. А далі ви самі вирішите, хочете ви її придбати чи ні. ⠀ Замовити книгу “Жизель і мир” можна за цим посиланням
Жизель, мир та Reload
…Пройдя пару кварталов, она встретила лишь одного обезумевшего мужчину. Тот сидел на бордюре и разговаривал с кем-то по … сломанной ветке, прижимая ее, как телефон, к уху: “Заходи с фланга, парашютисты прикроют”, - кричал он, вызывая ужас и сочувствие.
Вдруг из-под ж/д мостов по пустынной улице ей навстречу выехал скрежещущий танк… Ого! Только сейчас она снова вернулась в реальность, и остро до паники, ощутила как велика эта жестокая машина и как мала она сама. Жизель остановилась, огляделась, не понимая бежать ли ей и куда?
Ранок 24.02.2022. Прильот на аеродром в Чорнобаївці
Тем временем танк развернулся, смяв бордюры и ограждения клумб, перегородил треть тротуара и одну линию проезжей части и остановился на её пути. Рядом остановился грязный внедорожник, из него вышли некрупные, вооруженные и скрытные как Гюльчатай, солдатики. Они направились к ней и подошли вплотную:
- Да-а-акументики? - с противной игривостью протянул один из них.
- Га? Шо? - неожиданно для себя по-хуторски гаркнула Жизель и сделала шаг не назад, а зачем то вперед, оттесняя чужих бойцов к их технике.
- Да-акументики папрашу.
- В мене тут не да-акументікі, - передражнила вона, - а продукти. Магазини ж закриваються, а дітей годувати треба. То шо ви ото в мене просите? Можу мюслі показать? Чи какао-порошку з ваніліном насипать?
- Же-енщина, мы с ва-ами нармальна разговариваем. Вы местная? Идете куда?
- Куда, куда… Та ото, як Красна Шапочка, дитино, додому йду. Пиріжків бабусі несу. І дідусі теж. Я, дитино, мєстная. А ви хто? Заблукали? Ваші документи де? Показуйте. Ви ж не поліція, чого це ви будете мене перевіряти?
Внутренний голос не говорил, а верещал Жизели: “Угомонись, закрой рот! Что ты делаешь? Тебя шмальнут и дело с концом!”. Но сам факт, что обычную бабу с торбами загоняют в сумерках при помощи танка и джипа какие-то военные, и в родном городе требуют предъявлять им документы, вывел её из себя. Сотрясавшие с раннего утра беспокойство и раздражение вырвались из неё, наконец наружу, как джин раб лампы, и понесли напролом. Она не понимала, почему говорит с ними по-украински, но ощущала, что так и защищается, и отгораживается от чего-то чужого и опасного.
- Вы не хамите, женщина, мы же можем и обыскать.
- Овва! А шо іскать будеш? Молодість мою шукать? Отут, - вона випнула груди, - чи задом повернуться? Ну абискуй, шукай. Сильно бабу стару помацать захотілося? Я питаю: хто ти такий і шо ви тут устроїли?
- У нас тут блок-пост будет.
- На газоні чи на трасі? Ха-ароший пост на пом’ятих бордюрах та парканах. Кра-асівий, - єхидно проспівала Жизель, поставивши шопери на тротуар, - Будете тут баб з торбами кошмарить? Мюслі ізимать? Я перша? Ну з почином! По чому дань берете? Ви мені оце скажіть: це по вашій задумці транспорту ніде нема і я оце пішки прусь?
- Так комендантский час скоро, женщина. В пять. Какой вам транспорт?
- А чого комендантська година? Ви боїтеся когось? Мене?
- Это для вашей же безопасности…
- І хто ж тут мені угрожав? Не смішіть мої капці! Жила собі, нікого не трогала… А знаєте шо асвабадітєлі… - вона порилася в кишені і простягнула подарунки. - Нате вам ото по чупа-чупсу, останні в городі, “атвічаю”. Від серця одриваю, для вас берегла. Беріть, а я піду, бо мене діти чекають.
Два ошелешені солдати взяли льодяники й перезирнулися.
- Мало? - поцікавилася Жизель, поправляючи наплічник і хапаючи за ручки шопери. - А ви не жадіться, а так: посмоктав сам - передай товаришу. Особенно тим, хто в танку, - вона постукала по металевому корпусу пальцем. - Все. Ніколи мені, комендантська година, а я ще не вдома, крутюся-колготюся тут з вами.
Пупуся рвучко обійшла ворожу технікуі з небувалою для неї швидкістю чухнула геть, кленучи свій дурний характер, невчасну ідею з шопінгом та святом, й походеньками в той гадський офіс, й окремо - за оцю от жваву дискусію. Але страху вже не було. Була лють - весела, іскриста, як шампанське, й так само п’янка. Вона розуміла, що поводила себе необачно, але … якого біса? У неї, як ніколи в житті, були повні руки елітної їжі для своїх, і закопаний десь на дні, котроїсь із торб, паспорт. Якби вона почала ритися і “світити” припасами, чи не забрали б у неї все? А віддавати продукти так не хотілося… Стоп. Невже вона влаштувала фестиваль “за жрачку”? Ні, не так, головне не це…
- Якого х@ра я на своїй землі маю когось боятися? Я зі своїми ментами ніколи особливо не розшаркувалася, а тут… Пришельці якісь? Блок-пост у них, сучі діти! У нас три покоління мерів на тих парканах і бордюрах бюджет відмивали, а воно приїхало і танком все зім’яло, стерво малолітнє, “спасатєлі”, впірод його душу. І я маю його боятися? Ти ба, воно за бабою з автоматом кинеться, на танку помчить?! Джипом наздожене - переїде?! Сучий син, боєць з парєбріком!
Отак до самого дому вона йшла, вигукувала сама собі вголос своє обурення, то сміялася, то схлипувала - це виходили переляк і адреналін. Слова “в городє рускіє” та “ви в окупації” більше не викликали розгубленості, - кураж і злість, деструктивна, підліткова, опиратися всім, повсякчас і будь там що!
Херсон воєнний
Аж перед під’їздом вона оговталася й пообіцяла собі взяти себе в руки. Перше - більше ніяких матюків (це вона ще не знала, що скоро всі кричатимуть про ”рускій воєнний корабль” і вона разом з ними). Друге - жодних істерик і демонстративних витівок. Третє…Ой, їй здається дзвонять, але то вже вдома…
Щойно вона увійшла в квартиру, як на шиї повисли зарьовані діти й блідий чоловік.
- Тебя целый день не было! Ты куда пропала? Мы чуть с ума не сошли!
- Мене москалі тормознули на блок-посту, - швидко й насмішкувато заговорила вона, - Уявляєте, завалили паркан, отой металевий з ящиками для квітів, на площі Перемоги. Кажуть, що це у нас блок-пост. Коні в яблуках! Хотіли документи перевірить і пошмонать мене. А я відкупилася від них чупа-чупсами.
- Как чупа-чупсами? Мам, ты прикалываешься?
- Серйозно кажу, порадила смоктать по черзі: в очередь, сучі діти! Ой! - Жизель глянула на чоловіка, який красномовно крутив пальцем коло скроні, й очима показував на дітей, і вкотре подумала, що сьогодні вона геть не стежить за язиком.
- Добре, давайте торби розбирать. Я там стільки вкуснях набрала, і за копійки. Знижка 50% і більше. Влаштуємо реальне свято.
- Окей. А чего ты на украинском говоришь, мам? - поцікавився син.
- Правда? Не знаю, москалів зустріла і мене як заціпило від роздратування… Зараз… Щаззз…
Жизель сіла на лавочку в коридорі й, зосередившись, спробувала звернутися до своїх, як зазвичай, російською. Облизала губи й… тут втретє за сьогодні здивувала сама себе - раптом заплакала:
- Котики, я не можу. Чи сьогодні, чи вже всьо. Мені в роті їхні слова застрягають. Ви як хочете, а я вже так буду говорити. Добре?
- Як хочеш, мам, - цьомнула її в маківку дещо розгублена доця й собі, мов клацнув невидимий перемикач, перейшла на українську. - Можна я сушені банани зараз з’їм?
- І я, - докинув малий.
- Та йдіть уже, - нагнав їх чоловік і присів поряд зі своєю пупусею. - Налякали?
- Ні… - витерла вона очі. - Може трохи… Спочатку… Уявляєш: я і проти мене танк! А потім… Потім я їх, - зітхнула й тицьнулася лобом у плече чоловікові, що тільки й зітхнув “ти можеш”. - Як думаєш, Коть, це вже назавжди?
- Що? Твоя українська чи москалі? Чи всєобщеє перезавантаження матриці?
Херсон. Вид на Свято-Успенський собор
Z-Шоу на причалі
Близько 17:00 пупуся саме йшла до причалів, аж тут її обігнав кортеж із різнокліберних автівок: джип, кілька легковушок, мікроавтобус і броньовик із Z-маркуванням. Невже херсонських дачників зустрічатимуть Z-зьолдатен?. Оце буде шоу!
Уявіть: до сьомого причалу іде побитий життям катер "Роман Кош" із нещасною сотнею пенсіонерів і дещицею молоді. А до Річпорту в цей час різко, мов сітро з-під кришки, мчить кортеж з віджатих легковушок із Z-маркуванням. Звідти, мов горох, висипається двадцятеро "вооружОнних освободітєлєй" .
Туристичний вечір на Дніпрі. Літо 2021. Херсон
Зустрічаючих одразу просять відійти за огорожу. Бо - спецоперація, нє іначє. І шоу починається.
За командою старшого бійці поділилися на групи: одна зайняла причал, інша вихід від катеру до кас, ще одна - прохід на парковку, ще одна - оточила власні машини, а то мало лі шо? Пенсіонери Херсона - нарід проривний (тут особливо Жизелі сподобалося: "Іскандер, займи точку", - звернене до бороданя, що позіхав так - ледь балаклава не репнула. Здається, він точку зайняв - тільки де, нащо і яку?).
Ну і шо? А ото!
Катер причалює, рибалки й безхатні собаки консолідувалися й разом дивуються. Риба клювати перестала. Чайки в небі вклякли. Всі "мєсниє" трохи відсунулися вліво, до 2 та 3 пристані, щоб "прієзжим" не заважать. І тихенько чекають - цо то бенде?
Вид на річпорт Херсону з Дніпра. 2021 рік
Аж ось - трап подано. І...
Ох як здивувалися літні дачниці такій увазі молодих замаскованих хлопців! Особливо небезпечні диверсантки з відрами з-під розсади і букетами тюльпанів, розпатлані, засмаглі й офігєвші, йшли повз автомати. Усі пройшли перевірку документів і опитування типу:
- Гдє билі?
- На дачі.
- Што там дєлалі?
- В смислі? Виноград обрізали, картоплю садили, розсаду... А шо?
- Всьо спокойно било у вас?
- Да, а шо?
- Проходітє, проходітє...
Стрес, говорять бабці, невеликий, але корвалолу захотілося. А ще краще - бітнера. а найліпше - коньячку: "Бо ж не понятно, шо це було?"
Одні кажуть: шукають, хто запускав дрони з дач. А... як знайдеш, хто - від людини має дроном пахнути, чи запуском, чи що?
Інші кажуть: шукають своїх. А... невже не видно, що 70-тилітня херсонка - не саратовський пацан?
Інші кажуть - просто кошмарять, "дєлають із себе власть".
Коротше, "всєй правди ми нє знаєм". А версій, як і "освободітєлєй", у нас вистачає.
Люди розповідають, побували на дачах - до шостого причалу й на Білогрудів острів навідалися. Що знайшли - не сказали. Що шукали - невідомо. Цікаве життя. Кипить, ітіть його.
Херсонський Річпорт
Жизель і “торжество православія”
Навіть після першого обшуку стало зрозуміло: настали часи, коли ранковий стукіт у двері не обіцяє добра: або черговий «рейд», або в когось сталася біда. Але тут стукали дивно: несильно, безперервно, спочатку невідступно, а потім ще й якусь мелодію почали відбивати. Навіть свекор відволікся від ранкової порції Гайдая і погукував: стучать, стучать же!
- Хто ж то у нас такий розумний і музикальний? – бурмотіла Жизель, витираючи руки й полишаючи чергове прання. – О, Лариска?
Її метка, швидка і невгамовна приятелька загасила цигарку, переступила поріг, чмокнула в щоку, обійняла, застигла на мить, а потім сама собі вголос скомандувала «хватить» і махнула на кухню:
- Привіт, кофе єсть? Поп’єм і підемо, справа єсть.
- Куди підемо? Восьма ранку!
- В церкву. Я взнала, що можна подавать молебень за заблудших. От за твоїх і закажем. А я ще свічку за ЗСУ поставлю. Давай…
- Яка церква? Яка свічка? Ти ж ніколи не ходила! – здивувалася Жизель і поставила турку на вогонь.
- І шо? – Лариска сіла за стіл, запалила нову цигарку й очима пошукала попільничку.
- Та нічо, - знизала плечима пупуся і підставила їй старе щербате блюдечко, на якому колись сушила насіння, лушпиння та всякі обрізки зелені.
- Української церкви у вас на районі нема, но Бог же – точно не москаль. А ми до Нього, а не до батюшки, я так думаю, да?
- Я ніяк не думаю, - відповіла Жизель, поглядаючи на каву, і бажала одного: тільки б Лора не спитала «ти як?»
Костел, Херсон, 2020
Останнім часом вона намагалася гнати від себе всі думки і жити на рефлексах: забивати голову хатнім клопотом, чимсь побаченим за вікном, тримати в голові тільки те, що треба на сьогодні. Як акробат на канаті, вона не могла ні озиратися, ні мріяти, ні замислюватися, ні навіть згадувати – втрата рівноваги смертельно небезпечна. Лише по четвергах дозволяла собі «сходити з дистанції» і, сидячи в кафе з вай-фаєм, шукати своїх, а потім, ідучи додому, думати і плакати без сліз… Але Лора нічого не спитала, тільки пильно глянула на пупусю, сьорбнула поставлену їй каву і коротко нагадала:
- Ти давай пий і збирайся.
- Мені свекра наполовину паралізованого ні з ким залишити.
- Ах свекор… - Лора чи не знала, чи забула про нього і спитала очима «Де? Там?», підвелася, зазирнула в кімнату, де Михайло Борисович хихотів і сперечався з Гайдаєм. – У нього наче все норм. Покормила-перевділа? Лікарства дала? Півгодинки сам полежить. Я його зараз…
Активна Лариска натужилася, підсунула спинкою до дивана широке важке крісло, відповіла на здивований погляд старого радісним «Здрасьте!» і безапеляційно повернулася до подруги:
- Всьо, ходім!
У церкві під ногами хрупала трава, було чимало людей, як на окупований знелюднілий Херсон, і Жизель здогадалася – свято, зелені свята, Трійця. Вони прийшли десь перед «Вірую», але встигли подати на молебень імена Костянтина, Сергія, Світлани, Ірини, взяти свічок і стати в куток за колонами, щоб не привертати до себе уваги невмілою поведінкою.
Греко-Софіївська церква, Херсон, 2020 рік
Жизель поставила свічку під «Семистрельну», задумалася і попросила про своїх коротко, як уміла, аж навіть вирішила поплакати під «Милість миру» та «Отче наш», але Лариска смикнула її за руку і гаряче зашепотіла:
- Глянь, хто на сповідь іде! Це ж Танька, Кузьміч! Міністр образованія чи щось таке в руській ВГА. По ній дєло було года два назад за зраду України та шпіонаж. Я, правда, не вірила, бо я її знаю, і вона тупа, а хіба бувають тупі шпіони? А оказалося – правда: раша найняла тупих шпіонів, ще й поробила з них тупих міністрів, тому й все у них через… Хі-хі-хі… Інтєрєсно, в чому вона сповідується: каже, прости мене Боже, я Іуда? Чи в тому, що м’яско в піст кушала? Піду, може почую…
Жизель навіть не встигла зробити Лорі зауваження, як та уже, схиливши голову, стала коло сповідальників і настовбурчила вуха. Сама ж пупуся уже іншим поглядом окинула церкву: зречено-благообразні бабусі, зосереджені молоді люди, хтось із якимсь трагічним виразом на обличчі, хтось із урочистим, навіть пихатим… Колюче усвідомлення, що тут одночасно стоять і люди, які моляться за «Русь православную єдіную», смерть «б@нд&р» та путінську перемогу, і ті, хто просить за порятунок і перемогу України та загибель м*ск@лів, а Бог змушений чути всіх – гострою голкою пройшло через неї. «Господи прости нас усіх, ти дав нам таку гарну землю, таке життя, а ми… наробили…» - проговорила вона і зітхнула.
Картина, що від землі, мов цівки пари від зораної ріллі весняним ранком, піднімаються в небо молитви різних людей, і кожен у своїй голові правий, і, як дитина, хоче бути почутим і мати своє прохання задоволеним, була такою чіткою – аж ожила намальована під куполом хмаринка і голуб махнув крилом. У голові запаморочилося і Жизель, пошукавши очима місце, присіла на стілець при дверях.
Херсон. Свято-Катериненський собор, 2020 рік
Увійшли два Zольдата, недбало перехрестилися, стали коло неї - так близько, що можна було торкнутися рукою автомата - і поклали на столик при вході брошурки і газетки, знов перехрестилися і вийшли. Вона перевела погляд до столика, обережно потягла до себе літературні новинки і з несподіванки зойкнула: страстотєрпєц блаженний Григорій?! Вєлікомучєнік псковскій дєсантнік?!
З одної брошури на неї дивився сам Распутін, «жестоко убієнний жид*м@ссонамі», схожий за замислом художника на якогось бородатого діснеєвського злодія, але з лучєзарним поглядом. З іншої – гнув картоплеподіну кирпу зображений в стилі «Добриня і змєй» не менш лучєзарний простий син «зємлі русской, замучєнний укр*ф@шистамі». Невже ОЦЕ – на повному серйозі поширюється серед людей і комусь то формує свідомість? Вона гидливо покинула брошурки на стіл і рефлекторно витерла руку об хустинку.
Слухаючи «Тіло Христово», пошукала поглядом Лариску, але побачила, як повз неї продефелювала та сама Кузьміч, в притворі до неї пристали два охоронці, і тріо покинуло храм, надворі захурчала машина.
Невже її допустили до причастя? А може й не допустили? Але як набратися сміливості і не допустити, якщо вона з автоматниками в храм ходить? Додому б, - подумала пупуся і підвелася.
- Молебень скоро? – спитала Жизель у бабусі, яка здалася їй завсідницею церкви.
- Чічас, після заамвонної молитви, - кивнула їй бабуля і порадила тихенько, поводячи підборіддям в бік брошурок - Нам батюшка сказав, що читать таке не полєзно, але й викидать нізя, бо ходять, перевіряють… І ото солдатів бачила? Зараз стоять курять перед храмом, а в конце служби зайдуть послухать, чи поминають Кирила, чи ні. Бо батюшка в марту перестав був поминать, так ці прибігли, забирали його на разгаворь… А як же його дитинко, поминать, - обличчя бабулі скривив вираз бездонного горя, а голос став ще тихшим, - Як поминать? Ми ж його за отця почитали, а він – убивать нас благословив? От вони ходять, заставляють… Словами його благословляєм, а душа – проклинає, прости Господи. Батюшка каже: не бійтеся, благословляйте ворогів, бо так ви кличете на них не свій, але Божий суд. Збираєте їм на голову гаряче вугілля… Отак дитинко... Бог усе бачить… У тебе горе яке, а я з балачками, прости Господи?
- Сім’я пропала. Поїхали до родичів і зникли на блок-посту.
- Поможи, спаси Господи, - співчутливо зітхнула бабуля. – Молися, молися, дитинко, і Бог тобі відкриє. Ти вір.
- Вірю, вірю, - слабко всміхнулася Жизель і відчула, наче приємний холодочок торкнув зсередини: живі! живі!
Заспокоєна і усміхнена, виходила вона із церкви, хоч і всю службу не добула – втекла після молебню разом із Ларисою.
- Давай, подаруй собі ще 15 хвилин спокою, сядемо в кафе на площі й кофе поп’єм? - запропонувала та. - Я пригощаю, ну давай! Ще разгавор єсть…
Пупся погодилася і за здоровою чашкою лате вислухала спіч про те, що Лорка завтра прийде її стригти, бо: «Ти, мать, не сердься, но виглядаєш, як моллю трахнута шапка з кроля – тут сіра, тут біла, а тут лиса. Ти в дзеркало на себе не дивишся вообше? Горе горем, но ти на, глянь».
Лора тицьнула пупусі в обличчя люстерко і та справді здивувалася: звідти визирала не звична пухка молодиця, а літня жінка, на обличчі якої набряки й зморшки поєднувалися, мов інь та янь, а на чолі над виразною залисиною висіло сиве пасмо.
- Да… Тут не стригтися, тут голитися налисо треба, і вдівати чалму, і робити пластику лиця... Добре, побіжу додому. Спасібочкі за одкровення, каву і духовну "пісчу", - підвелася пупуся, цьомнула Лору і рушила до перехрестя.
Рідний Херсон
Дорогу їй перетнула дивна процесія: кілька іномарок з маркуванням Z на невеликій швидкості – вочевидь, щоб усі їх добре роздивилися – пожвавлювали порожній проспект. На кожній було пришпандорене й теліпалося на вітру знамено: на першій – російський триколор, на другій – нерукотворний Спас, на третій – червоний прапор з гордим профілем Ілліча, на четвертій – чергова імітація прапору Херсощини з пригорілою до чорноти коронованою двоголовою індичкою.
- Сюр… Це ж непоєднувані речі – Христос і комунізм. От м*ск@льня... Самі церкви поваляли, хрести порубали, самі назад і везуть, як нічого не було? Маячня! - вголос сказала Жизель, втративши обережність, і чомусь перехрестилася.
- О як тебе торкнуло торжество православія! – наздогнала її Лариса, котра таки вирішила провести подругу додому. – А чому ти дивуєшся? Знаєш, хто в них головний проповідник духовних цінностей і православних скрєп? – і докинула у відповідь на непоставлене питання. – Кіріл Стрємоусов, наш платний борець з корупцією і чесно найманий критик «кого ізволітє». Тє же і я же - тепер світоч і витєч рєчєй релігіознага содєржанія.
- Так він же цей… Він же вихрестився і прийняв слов'янське язичництво? Якийсь там став Ратібор чи Святомір…
- Мудозвон, таке є старінне руське ім'я. А взагалі, умом раісю нє понять і т.д. Як сказав класік, ї*уча еклектика країни сказочних довбо*ів.
Лариса знову запалила і, зі словами «якщо довго замість віри в Бога вірить в путіна, то побочка може буть непредсказуєма», потягла подругу через дорогу додому. А Жизель укотре з захватом подумала, що тільки Лариска володіє даром слова так, щоби об’єднати низьке, високе і нецензурне для ідеальної характеристики того, що нині відбувається.
Херсон, будинок Скарлатто
Для замовлення книги переходьте за посиланням.
