З темряви виходять кілька тіней. Йдуть упевнено, майже нечутно. Дарма що по лісу, навіть галузка не хрусне під твердим, але обережним кроком. Десь уже починає пломеніти зоря, ось-ось за горизонту заграють перші промені сонця. Тіні вимальовуються все чіткіше, підходять ближче, прискорюють крок. Тут уже безпечніше, стежка знайома. Хлопці в повній амуніції дуже нагадують прибульців з голлівудських фентезі. Вони втомлені, виснажені, але надзвичайно задоволені результатом. Завдання виконане, і головне: всі цілі і неушкоджені!
Трохи змокли плечі, вночі моросив дощ, чіпкі лісові чагарники кілька разів хотіли зловити їх у свої тенета. Але треба йти, перепочивати рано, небезпека ще висока.
Кілометр, другий, п’ятий… Скоро дійдуть на місце, скинуть додолу важкий бронік, звільнять голову від шолому, нарешті здеруть ненависну балаклаву… Раптом попереду, наче з казки, виринає галявина повсюди вкрита синіми пролісками.
Весняний ліс
Квіти так густо переплелися і замайоріли під вранішнім сонцем, що здаються прекрасним маревом. Така собі лісова фата-моргана. Щось оманливе, казкове, рідне, з дому. З того життя що залишилося там, за зимовим рубежем. Біля рідної оселі, біля ласкавого сімейного вогнища.
Командир помахом руки зупинив побратимів. Скерував трохи вбік. Ніхто з них не посмів би топтати тендітну красу. Вони воїни. Захисники. Герої звитяжці, а не ниці інтервенти-загарбники, яким все одно де топтатися.
Обережно обминули квітучу галявину, пошкодували топтати тендітні квіти.
Тихо, неквапливо зникли в лісовій гущавині, ніби розчинилися. На квітах заблищала срібна роса, десь далеко заспівала пташка. Господи, як же хочеться вже миру!
Якби хтось міг знати, як тим хлопцям з криці і сталі , неймовірно сильним і сміливим, хочеться додому!
Щоб нарешті в обіймах ніжних коханої, лагідних маминих, теплих доньчиних, впевнених синових забути все побачене. Те, чого ні вони, ні ми ніколи не мали знати й переживати…
Яка ж все таки разюча різниця між нашими хлопцями і тими нелюдами: вони підступно і підло направляють ракети на тихі, мирні, сонні домівки, а наші захисники бояться стоптати ніжний паросток весняного первоцвіту…
Ще трошки маємо чекати, вірити, молитись, надіятись, допомагати… Вони знають що ми їх чекаємо, це надихає і надає їм сили, нашим мужнім і славним захисникам, героям які щодня ціною власної крові творять нову світову історію ….
