Станіслав та Наталя зустрілися під час повномасштабного вторгнення. Жінка вже мала двох синів від першого шлюбу, яких Стас називав своїми дітьми. Разом вони мріяли про спільну дитину, про донечку. Але не судилося…
Завжди міг постояти за себе
Народився Станіслав 12 грудня 1984 року в місті Білозерське Покровського району на Донеччині. Це була звичайна робітнича сім’я. Тато працював на шахті, а мама кранівницею на будівництві. В сім'ї вже була донька Наталка, старша від нього на 11 років. Саме на сестру лягли основні турботи з догляду за молодшим братом. Доки був маленький постійно бігав за нею всюди як то кажуть “хвостиком”.
Стас був невисокого зросту, в дитинстві дуже часто хворів. Але, попри все, ріс дуже жвавим та активним хлопчиком. В підлітковому середовищі шахтарських містечок не можна показувати слабкість. І Стас Макуха завжди міг постояти за себе. Про себе він говорив: “Я маленький, жилявий, але я себе ще покажу…” Батько його помер досить рано. Тяжка праця на шахті часто негативно позначається на здоров’ї тих, хто в ній працює. Він став підтримкою для мами та сестри.
Після закінчення 9-ти класів, вступив до Донецького гірничого технікуму. Отримав спеціальність “електрослюсар підземний” та “контролер з техніки безпеки”. Потім працював в рідному місті на шахті “Новодонецька”.
З перших днів вторгнення став на захист країни
А далі настав 2014 рік. Сестра Наталя, яка вже мала свою сім’ю проживала в місті Макіївці. І опинилася в окупації. Спілкувалася з родичами лише телефоном.
В 2016 році Станіслав заключив контракт із ЗСУ і рік служив на Луганщині. В 2018 році померла мама, яка довго і важко хворіла.
Розповідав, що в лютому 2022 року його викликали до військкомату, як резервіста для поновлення даних. Вже тоді він розумів, що росія просто так не зупиниться і ймовірно, що готує повноцінний відкритий наступ.
26 лютого 2022 року він в складі 92- бригади ДШВ почав стримувати наступ ворога в районі Рубіжного на Луганщині. 19 квітня отримав поранення руки, довго знаходився в госпіталі на лікуванні. Під час перебування на реабілітації познайомився з майбутньою дружиною.
Наталя має двох дітей від попереднього шлюбу, в якому її сімейне життя не склалося. “Мені зателефонували родичі, — згадує жінка своє знайомство зі Стасом, — сказали, що в них на квартирі зупинився військовий, мій земляк, з мого рідного міста. І якщо я хочу — то можу прийти, щоб поспілкуватися. Так ми з ним познайомилися, розговорилися. З’ясувалося, що ми не просто земляки, а ще й однолітки і жили на одній вулиці. Буквально через два будинки. Але раніше один одного не знали. Чомусь наші шляхи перетнулися зовсім в іншому місці.
"З ним було легко і зрозуміло"
Так це знайомство переросло в дружбу. Бо я відразу почала пропонувати допомогу. А потім між нами склалися і стосунки. Він добре сприйняв моїх дітей, швидко знайшов з ними спільну мову. Мені дуже імпонувала його прямолінійність і чесність. З ним було легко і зрозуміло”.
Оскільки після поранення Станіслав вже не міг продовжувати службу в десантно-штурмових військах, то його перевели до 120-ї бригади територіальної оборони. Тривалий час вони базувалися в лісі поруч з Чорнобилем. А потім їх спрямували на позиції поблизу міста Вовчанськ на Харківщині. Приблизно в серпні-вересні 2023 року. Там в лісі вони з нуля будували для себе всі укріплення, рили окопи.
Розповідав дружині, що ворог у себе спокійно застосовує і землерийну техніку, а їм доводиться копати все вручну і навіть часом стук молотка з їхньої сторони може викликати шалений обстріл зі сторони окупантів чи наліт FPV-дронів. Мін та бомб у них дуже багато.
Мріяли про спільну дитину
29 листопада 2023 року Станіслав та Наталія офіційно зареєстрували свої відносини. Від цього часу чоловік з гордістю говорив, що має сім’ю: дружину та двох синів. Часто повторював, що якщо раніше він пішов воювати, щоб захищати Батьківщину, бо це його обов’язок. То тепер він воює, бо має сім’ю, рідних людей, яких мусить захищати. Подружжя мріяло про спільну дитину, про донечку.
“Пам’ятаю, як він навесні 2024 року говорив, мовляв, треба пережити нам 10 травня. А там можна буде і відпустку взяти, — згадує дружина. — Адже для ворога 9 травня є сакральною датою. Щороку у них до цього дня починається посилення наступу з жорстокими обстрілами. І от здається саме 10 травня він мені з самого ранку написав: “Доброго раночку! Все буде добре!”. Якось раніше він мені так ніколи не писав.
Ніби налаштовував мене і себе, що все буде добре.
Я йому відповідаю, мовляв, звісно буде. І все…
А потім він не пише і не телефонує.
Я розумію, що він в бліндажі, можливо, не може відповісти. Знаю, що якщо погода ясна, то вони сидять в укриттях. Бо до ворога відстань всього лиш 1 км і FPV-дрони за таких умов рояться над ними. Ледь помітять якийсь рух — відразу скиди.
Він навчив мене чекати мінімум 5 днів. Щоб нікого з командування не тривожила. Якщо він протягом п’яти днів не виходитиме на зв’язок, то лише після цього можна звертатися до командира”.
Жінка постійно моніторила інформацію про ситуацію на Харківському напрямку. Але ніде не говорилося, щоб на цій ділянці фронту спостерігалася якась активність. Наталя не витримала чекання цілих п’ять днів і написала коротке повідомлення комбату: “Не має зв’язку з чоловіком, чи все з ним добре?”
Дружина використовувала кожну нагоду, щоб побачити Стаса
Через якийсь час чоловік з незнайомого номера надіслав повідомлення, мовляв, все добре не хвилюйся. Наступного дня зателефонував і сказав тільки кілька слів, що він живий і все нормально.
Потім вже з’ясувалося, що саме на їхній ділянці розмежування ворог пішов у наступ і навіть здійснив прорив. Підрозділ вимушено відступав з втратами людей та великою кількістю поранених. Стас пізніше дорікав Наталі, що вона відразу звернулася до комбата, а не до ротного. Жінка тоді просто переплутала номери від хвилювання. А ротний в тому бою отримав тяжке поранення.
Якийсь час після цього випадку чоловік знаходився в госпіталі в Харкові — лікував старі поранення та хвороби набуті під час війни. В нього все частіше боліла спина. Наталя розповідає, що при кожній нагоді їхала до Харкова, щоб зустрітися з чоловіком. Адже вони не бачилися до цього цілих чотири місяці. “Можна сказати, що це був наш “медовий місяць”, — згадує вона.
Після лікування два тижні їхній підрозділ перебував на військовому полігоні на навчаннях. З’ясувалося, що крім Стаса, ніхто з його побратимів не мав бойового досвіду. Він складався здебільшого з працівників поліції. Можливо тому і не змогли в ті дні втримати натиск ворога та відступили.
Для дружини перебування чоловіка на полігоні — це можливість бачитися з ним, тому Наталка використовувала для цього кожну нагоду.
Після навчання підрозділ повернувся знову на старі позиції поблизу Вовчанська. Але болі в спині час від часу давали про себе знати. І Станіслава командир відпускав до найближчого населеного пункту за 4 км, щоб зробити ін’єкцію знеболювального. Коли повертався назад, то брав з собою запас провізії для всього підрозділу. Якось чоловік висловив своє обурення командиру: “Я старий солдат, обмежено придатний, з пораненнями і хронічними хворобами. Чому я весь час доставляю продукти? Адже є молодші і здоровіші”.
На що командир зауважив: “Так, є молодші. Але тобі я довіряю як собі. Ти той, кому я в бою можу довірити прикривати свою спину”.
Ніколи не боявся говорити правду
Станіслав Макуха, позивний “Донбас” ніколи не боявся говорити правду, якою б неприємною вона не була. Дружина не раз йому говорила: “Коханий, це я тебе люблю за чесність і правдивість. Ти знаходишся серед чужих людей, не знаєш про що вони думають і як відносяться до твоєї правдивості. Побережи себе, можливо не потрібно викладати все, що в тебе на думці. Це може зашкодити тобі. А він відповідав мені, що по іншому не може. І заспокоював, що не варто хвилюватися з цього приводу.
А ще Стас говорив зі мною про те, щоб я його поховала поруч з могилою мами. Мені дуже неприємно було це слухати. Я не хотіла навіть допускати думки про те, що його може не стати. А потім зрозуміла, що для нього це дуже важливо знати, що зроблю все так як він мені сказав. І я вислухала до кінця його настанови і пообіцяла дотримуватися їх”.
27 листопада 2024 року Стас зателефонував дружині зранку. Вона запитала чи зможуть вони зв’язатися 29-го числа. Адже це день річниці їхнього весілля. Чоловік відповів, що не знає і обіцяти не може. Тоді жінка ще не знала, що це остання розмова з коханим чоловіком.
29 листопада Наталія з подружками вирішили відзначити річницю подружнього життя. Всі побажання записували на відео, щоб потім надіслати чоловікові.
Вона терпляче чекала від нього дзвінка 29, 30, 1. Бойових активностей в тому місці де перебував підрозділ чоловіка не було. Вона навіть телефонувала знайомому, який знаходився на сусідніх позиціях. Її повідомлення залишалися непрочитаними. Другого грудня Наталія не витримала напруги і зателефонувала командирові. По мовчазній паузі, яка виникла після того, як вона запитала про Станіслава Макуху, зрозуміла, що сталося найстрашніше. Її Стаса більше немає.
Нагороджений посмертно орденом "За мужність" ІІІ ступеню
Він загинув 28 листопада 2024 року, лише один день не дожив до річниці весілля. Того дня вони копали окопи, Стас ймовірно відчув сильний біль в спині і опустився на коліна. Одним коліном натрапив на міну. Стався вибух.
Ховали його в рідному місті Білозерське на Донеччині, на міському цвинтарі, поруч з могилою мами. Все так, як він хотів.
Нині його сім’я: дружина Наталя з двома синами живуть в Долинській на Кіровоградщині. В найближчу свою відпустку Станіслав планував з Наталею підшукати для сім’ї житло в більш безпечному місці. Адже ворог не послаблює наступу на Покровський напрямок. І жити в рідному Білозерському стає все небезпечніше.
Військова адміністрація Донецької області прийняла рішення звернутися до війських адміністрацій інших міст України, щоб родини загиблих воїнів з Донеччини, які стають вимушеними переселенцями, могли портрети своїх полеглих родичів розташовувати на Алеях Слави в тих місцях де вони живуть нині. Щоб мати можливість прийти на місце вшанування пам’яті полеглих Героїв і вклонитися своїм рідним. Саме тому, серед портретів воїнів з Долинської громади, знаходиться портрет стрільця-помічника гранатометника 3-ї роти, 17-го батальйону, 120-ї бригади ТРО Станіслава Макухи, позивний “Донбас.
Посмертно Станіслава Макуху нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеню.
