Кажуть, що два імені дають дитині, щоб захистити її від біди. Своє друге ім’я Олексій друге ім’я отримав випадково. Але від удару ворожого КАБа по позиції його це не врятувало…
Народився в Казахстані в сім’ї українців
Олексій народився 13 вересня 1966 року в селі Руська Іванівка Карагандинської області в Казахстані. В цей світ він з’явився не сам, а зі своєю копією — братом-близнюком. В сім’ї Діденків вже виховували старших брата Сашу та сестру Таню. Їхні батьки - українці, яких доля закинула піднімати цілину в далекі казахські степи. Невдовзі, після народження близнюків, родина переїхала до селища Актау.
Батьки вирішили назвали синів Льонею і Толею. Але реєстраторка чомусь вирішила, що Льоня повним ім’ям пишеться як Олексій. Тому так і вийшло, що вдома та в колі друзів його звали Льонею. А коли вже став дорослим, отримав паспорт, то на кожній роботі його називали Олексієм, а коротко — Льошею.
Льоня і Толя були дуже схожими між собою. Сторонні люди їх взагалі не могли розпізнати, а хлопці не зважали на те, що їх плутали. Толя мовчки погоджувався з тим, що його називали Льонею, а Льоня відгукувався на Толю.
“Ми жили в одному селищі, всі один одного знали. Це була дуже дружня і гарна сім’я, — розповідає теща Льоні-Олексія пані Ніна. — Я жодного разу не пошкодувала, що моя донька Марина вийшла заміж за Льоню Діденка. Здавалося б родина звичайних простих трудівників. Але в кожному в цій сім’ї відчувалася якась внутрішня глибинна інтелігентність та порядність. Від Льоні ми за все життя не почули жодного лайливого чи грубого слова. Повага до батьків, до старших людей, до своїх співрозмовників відчувалася в кожному його слові та жесті“.
В сім'ї Марини та Олексія народився син Сергій. Жінка з теплою посмішкою згадує, як підбирала ім’я синові: “Хотілося чогось незвичайного, рідкісного. Починаю перераховувати імена чоловікові. Він посміхається, говорить: “Так, гарне ім’я. Але нехай буде Сергій”. Я знову цікаві імена познаходила пропоную йому і те, і інше. А він знову все терпляче вислуховує і з такою лагідною посмішкою говорить: “Дуже гарно, але нехай буде Сергій”. І як йому відмовити?!”.
Україну полюбив усім серцем
З дитинства Льоня любив слухати спогади своїх батьків про Україну, про їхнє дитинство та про край своїх предків. І коли почув, що на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд (КГЗКОР) запрошують людей та ще й пропонують квартири — вирішив, що це шанс потрапити в місця, звідки корені його предків. У 1996 році молода сім’я переїхала до Долинської.
Марина розповіла, що її чоловік ніколи в житті ні з ким не сварився і не давав приводів для сварок. Був надзвичайно миролюбивою людиною. Якщо дізнався, що хтось із його знайомих з кимось посварився - він шукав спосіб, як цих людей помирити. Здавалося, що йому некомфортно та боляче від того, коли в його оточенні люди не можуть знайти спільної мови.
“Він полюбив Україну всім серцем, — розповідає Марина, — відразу вирішив, що нам потрібно прийняти українське громадянство. Я трохи противилася цьому. Не хотіла погоджуватися. Адже Казахстан - це місце де ми народилися і виросли, тобто це вже наша батьківщина. Але Льоня вмів вмовляти спокійно, не настирливо, зрештою я здавалася”.
Жінка розповідає, що найтяжче чоловікові було розлучитися з його братом близнюком. Невдовзі і Анатолій виїхав з родиною з Казахстану та осів в Білорусі. Родичі всі продовжували дружити родинами. Їздили в гості в Білорусь, в Казахстан. Ера мобільних телефонів та інтернету дозволила їм постійно бути на зв’язку та спілкуватися попри далекі відстані й кордони, що дедалі більше поглиблювалися між державами.
Їздив на заробітки
Коли в Долинській припинилося будівництво комбінату, багато місцевих жителів залишилися без роботи. Чоловіки почали їздити на заробітки туди, де потрібні були робочі руки та за роботу добре платили. Льоня-Олексій їздив на заробітки разом із братом Марини Павлом. Дружини були спокійні за них, саме тому що вони вдвох — один одного завжди підтримають та допоможуть.
Марина згадує про випадок, який стався, коли працювали вони на будівництві в Єнакієво. Павло працював на верхньому поверсі, а Льоня внизу. Раптом згори падає балка і просто на голову її чоловіка. Звісно, що він був в касці, але Павло спускаючись донизу вже думав про свою сестру, як про удову. Льоня втратив свідомість, його швидка забрала до лікарні. Але Марині чоловіки нічого не розповіли. Аж доки Льоня не виписався з лікарні, дружина нічого не знала про те, що з ним сталося. То Павло знаходив відмовки, чому Льоня не може взяти телефон, то Льоня вигадував причини, чому він не на роботі. “Все для того, щоб не хвилювати мене, — згадує жінка. — Знав, що я все покину і приїду до нього.
Потім він багато де працював за кордоном: в Польщі, Чехії, Бельгії, Німеччині. Але, коли повертався додому, щоразу говорив: “Як я люблю нашу маленьку Долинську! Тут так гарно і затишно. Як добре бути тут, в Україні”.
Де б він не перебував — дуже любив спілкуватися з різними людьми. Якось Марина розмовляла телефоном з братом, коли вони перебували за кордоном, запитала де її чоловік. “Та пішов з турками спілкуватися і чай пити”, — відповів Павло. “Навіть не знаю, як він з ними спілкувався, адже іноземних мов не знав на достатньому рівні, — дивується жінка. — Мабуть, мова емоцій не потребує перекладу”.
До 2014 року родина часто їздила в Крим на відпочинок. Зазвичай поєднували його із зустрічами з білоруськими родичами — відпочивали там разом. Але після незаконної його анексії росією, чоловік відмовився від відпочинку на півострові. Марина говорила, що, мовляв, інші ж якось їздять. Але Льоня залишався категоричним — відпочивати поїдемо лише в український Крим.
Улюбленець дітей
"Він дуже любив сім’ю, — відзначає дружина. — Якщо ми десь відпочивали — то завжди разом. Прогулювалися вулицями Долинської завжди взявшись за руки. Куди б не йшли — завжди разом. У нас були друзі і ми як зустрічалися, то завжди сім’ями”.
А ще він дуже любив дітей. І діти це дуже добре відчували. Вони знали, що дядю Льоню можна легко підключити до своїх ігор, і він їм не може відмовити. Разом з ними грав у футбол, хованки та інші ігри.
Племінниця Катя з Білорусі розповідає: “Дядя Льоня — мій найкращий дядя. З ним завжди було дуже весело. Пам’ятаю, ще в дитинстві, як він відгукувався на будь-яку дитячу проблему. Він не просто дядя, а дорослий друг, який завжди підтримував, давав поради як краще вчинити в тій чи іншій ситуації”.
Оксана Вітряк зауважує, що дядя Льоня навіть не вмів кричати: “Та й не потрібно йому було кричати. Ми дітьми із зачаруванням слухали його оксамитовий голос, коли він розповідав нам якісь цікаві історії. Пам’ятаю, як він говорив мені колись: “Ти велика молодець! І в тебе все вийде!”. Я й нині, часто згадую ці його слова і вони вселяють віру в мої власні сили, що я здатна сама здолати всі неприємності і труднощі”.
Племінниця і похресниця Олексія Анна Поліщук розповіла, що не знає добрішої людини від дяді Льоні: “В нашу останню зустріч він мені сказав: “Ти вже капітан? Я так тобою пишаюсь і всім про тебе розповідаю”. І для мене це був найкращий комплімент”.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року Марина з чоловіком, як завжди, збиралися на роботу. Ввімкнули телевізор і новини, які почули їх приголомшили. Вони не могли повірити в реальність того, що відбувається. Заспокоювали одне одного словами, що так не має бути, ось одумаються, сядуть за стіл перемовин, домовляться і все буде добре. Від перших днів Льоня-Олексій пішов до тероборони. Після роботи обов’язково брав участь в чергуваннях, в будуванні укріплень, в навчаннях з безпеки.
“А потім сказав, що йому в лікарню потрібно, - згадує Марина. — Він кашляв, то ж я й подумала, що з цього приводу, лікується. Коли це син телефонує і говорить, що тато повістку отримав і проходить ВЛК. А мені ж навіть не сказав нічого про це. Щоб не хвилювалася.
Потрапив до складу 21 ОМБр. Коротку підготовку та навчання проходили в Одеській області проходили. Там дивляться на його військовий квиток і запитують, мовляв, скільки ж вам років. А він відповідає, що мовляв, ви не на вік дивіться, а на те скільки раз я відтиснутися можу. І давай їм демонструвати свою фізичну підготовку. Він же щодня, за будь-яких обставин робив зарядку, обов’язково відтискався. Інші “відкосити” різними способами намагаються, а він навпаки — довести, що придатний до військової служби”.
Якось розповідав про навчання, про те, як навчали їх вибиратися та зіскакувати з танка. Але тим, хто не впевнений в своїх силах, запропонували відійти в сторону. “І ти відійшов?”, — запитала дружина. “Чому це відійшов? — здивувався чоловік. — Для мене це не важко. Я мушу це вміти робити”.
Для своїх побратимів Льоня-Олексій був як батько. До нього йшли за порадами, часто просто як на сповідь, щоб вилити душу, виговорити, що накипіло на душі. А ще він щоразу ставав на захист побратимів, коли хтось з командирів дозволяв собі їх ображати чи лаяти.
“Навіть війна не вбила в ньому доброзичливе ставлення до людей”
Якось відвідав їхню роту командир частини і запитав: “А де тут той адвокат, що за всіх заступається?”. Мова йшла про Олексія. Так до нього приклеївся позивний “Адвокат”, хоча сам він вдома про це нічого не розповідав.
Щоразу телефонуючи дружині, чоловік переймався її проблемами давав поради. Засмучувався, коли вона відмовлялася піти на день народження до друзів чи на якийсь концерт. Завжди повторював, що він для того на фронті, щоб його рідні жили повноцінним життям, щоб раділи життю. Про себе завжди відповідав коротко: “У мене все добре. Нас годують, одягають, все добре”.
“Коли читаю в соцмережах, як пишуть дружини про потреби інших чоловіків на фронті, щоразу думаю: ”Це ж, мабуть, і у Льоні така ситуація була. А він ніколи мені про свої проблеми не говорив. Не хотів зайвий раз, щоб я хвилювалася. Завжди у нього було все добре”, — ділиться своїми думками Марина. — Якось під час його відпустки ми вибралися до театру. Вистава була — якийсь мюзикл, коли на сцені багато людей. І було багато молодих хлопців, які танцювали. Я тоді нахилилась до нього і сказала: “Ти говориш, що немає кому воювати. Ось подивись — молоді та здорові. Чому б їм не змінити вас на фронті?”. Він лише посміхнувся і відповів: “Воювати мають такі, як я. Ми вже пожили на світі, народили і виховали дітей. А ці ще життя не бачили. Нехай танцюють, невідомо скільки триватиме війна. Поки ми там — вони мають жити і насолоджуватися життям”. Навіть війна, з усіма її контрастами, не вбила в ньому його доброзичливе відношення до людей”.
Остання відпустка
В травні 2024 року Олексій отримав довгоочікувану відпустку. Коли чоловік приїхав додому роздягнувся, жінка вжахнулася глянувши на його ноги. Вони мали дуже сильні набряки. Марина заздалегідь спланувала майбутню відпустку. Замовила путівки в санаторій в Трускавці. Тому сподівалася показати чоловіка лікарям та негайно взятися за його лікування. Дорогою до них приєднався син зі своєю коханою дівчиною. Познайомив її з батьками.
“В цій відпустці у нас складалося все якнайкраще, — згадує жінка. — Якщо ми їхали подивитися якусь віддалену локацію і нам говорили, що таксі туди не їздить із-за поганих доріг, то за нами машина приїздила з першого виклику і дуже швидко. Дуже довго я не могла вмовити Льоню зайти до кабінету лікарки. Він від самого початку він поставив умову: ніяких лікарів. Ми просто їдемо відпочивати.
Тоді я теж застосувала ультимативний тон, мовляв, якщо ти зараз не зайдеш в кабінет — я теж ніколи не буду звертатися до лікарів. Як би мені погано не було. Це подіяло на Льоню і він погодився. Лікарка оглянула його, сказала, що набряки — то від тривалого перебування в берцях. Адже, якщо таке взуття не знімати місяцями, то перетискаються вени і це викликає набряки. Вилікувати це можна, призначила йому масажі та процедури. Я надіслала фото його ніг знайомим лікарям і мені відповіли, що йому потрібне лікування на стаціонарі в госпіталі”.
Звертатися в госпіталь Олексій відмовлявся навідріз: “Мене чекають мої хлопці. Якщо я не повернуся з відпустки — значить мій побратим теж не зможе побувати вдома, бо йому відпустку дадуть лише у випадку мого повернення”.
Коли збирали його після відпустки в дорогу — склали всі виготовлені Мариною домашні смаколики. Але забули сало, яке лежало в морозильній камері. Син хотів сісти в машину та наздогнати батька. Марина зупинила його, мовляв, це гарна прикмета, щоб чоловік повернувся.
“2 червня я телефонувала йому, запитувала чи дістався він до місця. Він повідомив, що знаходиться в своїй частині, але до підрозділу не може дістатися із-за сильного обстрілу, —згадує останні дні чоловіка пані Марина. — А 5 червня 2023 року на їхні позиції поблизу села Нове Краматорського району на Донеччині ворог влучив КАБом. Було багато поранених і двоє загиблих. Один із них - мій чоловік Льоня, тобто Олексій Діденко. Хлопці розповідали, що одразу кинулися розгрібати землю. Дуже сподівалися на те, що його просто засипало землею і можна врятувати. Але дива не сталося…”
Всі друзі відзначають неймовірну доброту цього чоловіка. “Я ніколи не чув від нього слів “ні”, “я не зможу”. Якщо хтось просив його про допомогу — він не рахувався з власним часом чи відпочинком. Він не вмів нікому відмовляти”, — говорить друг Віктор Паученко.
“Доброта — це перше що спадає на думку, коли згадую Льоню, брата-близнюка мого чоловіка, — розповідає Світлана Діденко, — Ненароком сталося, що він мав два імені. Кажуть люди, що два імені дають для того, щоб захистити людину від можливих бід. Шкода, що з Льонею це не спрацювало. Він так любив Україну, завжди про це говорив. І віддав за неї життя. Ми тут, в Білорусі, всім серцем вболіваємо за вашу країну. Бажаємо лише перемоги. Слава Україні!”
