Леоніда Хіміча в Новогригорівці Першій та всіх навколишніх селах згадують, як першокласного механізатора та газозварника, майстра своєї справи. В його руках оживав метал, починала працювати техніка в працездатність якої вже ніхто не вірив.
Дитинство
Народився Льоня в багатодітній сім’ї Олени та Володимира Хімічів 20 лютого 1975 року. Всього Олена та Володимир народили й виховали сімох синів та одну донечку. Льоня був другим сином, але виглядав завжди як старший - був міцнішим та вищим від найстаршого Володі. “У нас була звичайна сім’я і ми звичайні сільські люди, - розповідає пані Олена Хіміч. - Різниця майже між усіма дітьми по два роки. Льоня був для батька найпершим помічником, з дитинства любив техніку. Чоловік працював механізатором тоді ще в колгоспі і хлопці часто крутилися біля нього. Любов до техніки, вміння щось ремонтувати, майструвати всі вони від батька перейняли. Ото, бувало, як збираюся їхні речі прати, то чого тільки з кишень не повитрушую: гайки, залізяччя, шматки дроту, магніти, жабенят, якісь гумки. Сім хлопців і чоловік восьмий і всі технікою цікавляться - то прати було що мало не щодня”.
Леонід зліва, найвищий зростом
Пані Олена згадує, що в їхній хаті завжди діти збиралися з усієї вулиці. Адже діти тягнуться туди де є багато дітей. Тож і в їхньому домі щодня було гамірно як в клубі. Батьки не забороняли збирати дітям своїх друзів вдома. Можливо, що так і зручніше - завжди бачиш своїх дітей перед очима і не треба їх по одному виловлювати десь на вулиці. Двір Хімічів та хата завжди були відкриті для друзів. Той до цієї пори за звичкою, часом, вже дорослі друзі дітей не оминають двору.
Змалечку батьки привчали дітей як до самостійності, так і до виручки та взаємодопомоги один одному. Росли дуже дружною сім’єю, сестричку, як єдину дівчинку, трішки балували. Старші діти були надійними помічниками батьків і добре допомагали з вихованням менших. А менші завжди слухалися старших братів, навчалися на їхньому прикладі. Льоня в школі навчався, як то кажуть, в міру своїх можливостей, як переважна більшість хлопців він цікавився технікою та спортом. А ще мав веселий характер, вмів влучно відповісти жартом за будь-якої неприємної ситуації. Мама згадує, що в школі завжди залучали його до організації концертів та вечорів, бо хлопчик добре співав, охоче виступав в різних сценках та постановках, впевнено почувався на сцені перед публікою.
Вчителька місцевої школи Людмила Рішняк пам’ятає учня Льоню Хіміча: “Це був дуже жвавий і веселий хлопчина. Здібності до навчання він мав, міг би навчатися значно краще, але на “хорошиста” витягував і його це влаштовувало. Та вся їхня сім’я, всі хлопці відзначалися дуже веселим характером, захоплювалися спортом, допомагали батькові з технікою”.
Дитячі розваги
Згадує мама, як їздила до Долинської на базар та на прохання батька придбала кілька терпугів і вдома виклала їх на поличці, щоб батько потім забрав до своїх інструментів. Пішла поратися у дворі, коли це почула якийсь дивний звук. Пішла шукати, що то вже там хлопці утнули, а вони тими новенькими терпугами каменюку точать. “Я до них, мовляв, що то ви таке вже придумали, - розповідає пані Олена, - Для чого каміння терпугами точити, а Льончик і відповідає, що, мовляв, ми хочемо моряками стати. А старші хлопці нам на вулиці розказали, що як хочете бути моряками - то треба навчитися точити якорі й найкраще вчитися це робити на великому камені. Ото ж такі довірливі були. Хто ж той якір точить? Та й навіщо? Посміялися над вами ті хлопці - думайте трохи спершу, перш ніж чиїсь поради виконувати”.
Жінка із сумом згадує, що часом і за лозинку бралася, але то таке, ніколи не хотілося їй боляче зробити дітям. Так, трішки, щоб зрозуміли провину, що щось зробили неправильно. Бо ж всякого бувало. “То одного разу, теж за порадою старших хлопців, - розповідає мама, - котові до хвоста консервну бляшанку прив’язали. В бляшанку камінців кинули, щоб гучніше дзвеніло і закрили. Бідний котик Вася кілька днів додому не з’являвся. Дісталося тоді головному організатору тієї розваги Льоні трохи виховних хвилин. Але ж то з ким з хлопців подібного не стається в дитинстві. Й курити пробували, як більшість хлопчаків сусідських. Лаялася, як побачу, батько говорив, що, мовляв, як в армію підете - то сам вам пачку цигарок куплю. А до того, щоб не бачив і не чув від вас диму цигаркового. Але тихцем все одно десь покурювали, ховалися, розуміли, що ми за те лаяти будемо”.
Виростив трьох синів
Після школи навчався в професійно-технічному училищі в Кіровограді. В училищі майстри й викладачі дуже добре про хлопця відгукувалися, відмічали його старанність та майстерність. На практиці показав себе як досвідчений фахівець, тож і оплата за його роботу була вищою, ніж в інших практикантів.
Після училища була армія. А там згодом і одружився, народилося в їхній сім’ї троє синочків. Леонід старався забезпечити сім’ю всім необхідним, працював і трактористом і газозварником. Дуже добре про його роботу відгукуються односельці. Так, Любов Бережна розповідає, що Леонід із запчастин з різної техніки, що були в господарстві самостійно зібрав і зварив бульдозер, який дуже довго працював і в господарстві й в навколишніх селах, розчищав дороги взимку. Керівник господарства дуже цінував його як фахівця та не стомлювався повторювати, що в цього чоловіка “золоті руки”. “Людяним та щирим чоловіком був Леонід Хіміч, - розповідає пані Люба. - Хату сам відбудував і все у дворі в нього до ладу було. Як хтось допомогти кликав - не цурався, йшов назустріч людям. Пожартувати любив, завжди привітний чоловік такий з посмішкою обличчі. Та щось не склалося у них з дружиною, розлучилися, вона пізніше з іншим чоловіком зійшлася, а діти більше з батьком жили”.
Пані Олена розповідає, що розійшлося подружжя мирно, продовжували спілкуватися, діти щодня і в матері бували. “Хай би що там між подружжям не було, - згадує жінка. - Та хлопці не цуралися матері і Льоня те підтримував, ніколи навіть слова не сказав, щоб діти менше туди ходили чи ще щось подібне”.
Оксана Іванченко, секретарка Новогригорівськопершого старостату, розповідає, що з Хімічами жила на одній вулиці: “Дуже він батьків своїх поважав. От з усіх восьми дітей, що виростили Володимир з Оленою, саме Льоня до батьків найбільш близьким був, особливо до матері. Дня не було, щоб він до них не зайшов, не провідав, не дізнався чи допомога потрібна. Не шкодував для них нічого. Щодня на роботу йде - і обов’язково до матері зайде і так само відвідує як з роботи йде. Якось, пам’ятаю, такий випадок був, що вже зима ось-ось настане, а батьки ще дрова не придбали. То він свої з двору їм відвіз, щоб було чим топити. А то ще якось розповідала його мама, що Льоня випадково її телефон зламав. Чи то впустив, чи наступив, старенький смартфон в неї тоді був. Так він тоді з найближчої зарплати придбав для неї новий в подарунок.
Та й, взагалі, сім’я в нього на першому місці була. Так само нічого не шкодував для своїх дітей. Виховував їх такими ж роботящими та тямущими, як і сам. Та й діти його дуже любили. Важко дивитися наразі, як вони за ним горюють”.
“Він в сім’ї багато в чому був схожим на свого батька, - згадує Людмила Рішняк, - не хотів, щоб його дружина працювала. Але ж не всім жінкам подобається займатися виключно домашнім господарством. Можливо, із-за того й не змогли жити разом. Проте, ніяких сварок в їхній сім’ї ніколи не було. Діти теж разом з ним в нашому селі всі працювали. Гарна була сім’я і батько він дуже хороший”.
Микола Стецюк, директор аграрного підприємства в якому останнім часом працював Леонід відзначає його працьовитість, любов до роботи, до того, щоб зроблено все було так, як треба, щоб не залишалося хоч щось “та потім, колись дороблю”. “Та й майстром він в техніці був - пошукати такого ще треба, - розповідає пан Микола. - Вислів “золоті руки” - це якраз про Льоню і це не перебільшення. В його руках оживали механізми, а газозварником він був таким, що подібних ще не зустрічав. Дуже шкода його рідних, особливо дітей. Вони дуже за ним страждають. Як мобілізували його до війська, то він все говорив, мовляв, не переймайся Петровичу. Відвоюю, повернуся, все дороблю, що не встиг. Не можу дотепер повірити, що немає вже нашого Леоніда Хіміча”.
Повномасштабне вторгнення
“Звістка про повномасштабне вторгнення, про війну дуже всіх нажахала, - згадує пані Олена. - Діти мені зателефонували й повідомили про це. Дуже страшно було, вже й збиралися виїздити кудись, бо невідомість та невпевненість була у всьому. То частина чоловіків добровольцями пішли, по селу збирали допомогу для армії. Люди всі ділилися чим могли. Літаки так низько над нашим селом літали, а ми щоразу до погреба ховалися.
А пізніше, вже як відігнали ворога трохи від Києва, зупинили їхнє просування на інших напрямках трохи люди заспокоїлися. Льоня весною почав техніку до польових робіт готувати. Продовжив працювати в господарстві, а як почали молодим хлопцям повістки розносити, то він та й інші батьки сказали, що беріть краще нас замість синів. То директори сільгосппідприємств ще просили, щоб дали їм відстрочку поки врожай збирають. А вже восени пройшов Льоня комісію і в листопаді 2022 року його мобілізували”.
У відпустці. З мамою та іншими родичами
Леонід Хіміч пройшов навчання на оператора протитанкового комплексу і воював на Запорізькому напрямку.
Про той останній бій її сина, який стався 8 серпня 2023 року поблизу села Роботине Запорізької області, матері Леоніда розповів один з його побратимів, який в тому бою отримав поранення.
Обслуговував солдат Леонід Хіміч три протитанкові гармати, мав їх спершу зарядити, щоб потім всі разом вони по команді могли вразити ворожі цілі. Та щойно він зарядив, як ймовірно, в нього влучив снайпер. Бо Леонід схопився руками за око і після цього в одну із заряджених гармат ворожий дрон влучив гранатою. Пролунав страшенний вибух, загинули всі, хто знаходився поруч з цим комплексом. Сам побратим розповідає, що прийшов в себе вже в госпіталі. А тіла бійців, що загинули, ще довго не могли витягнути з тієї території - спочатку не можна було підступитися із-за обстрілів, пізніше пішли дощі й багнюка не дозволяла підібратися до колишньої позиції. Тільки через пів року, в березні 2024 року змогли доставити загиблого воїна, солдата, оператора 1-го відділення взводу протитанкових ракетних комплексів другого механізованого батальйону військової частини А4674 на рідну землю та поховати у своєму селі.
