Ротний командир говорив про нього так: “Якби в кожну роту та чоловік по 10 таких як “Джуга”, то ми б давно вже примусили ворога тікати”. Посмертно Віктора Джегостранського нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеню.
Дитинство пройшло на Одещині
Народився Віктор 31 березня 1966 року в селі Козацьке Балтського району на Одещині в сім’ї Галини та Михайла Джугостранських. У подружжя вже була донька Люба - сестра Віктора, на 6 років старша від нього.
Пані Люба згадує своє дитинство: “В молодших класах на канікулах в нашому селі батьки, яким не було на кого дітей залишити вдома - приводили їх в дитячий садочок. Дома ж нікого не має, діти ще не настільки дорослі, щоб можна було їх одних залишити, то зробили в дитячому садочку на час канікул окрему групу. Я була однією з відвідувачок цієї групи. А Вітя часто не міг заснути в садочку, тоді вихователі приходили, забирали мене зі своєї групи й просили, щоб я його заспокоїла. Я ставала біля його ліжечка навколішки, гладила братика, тихенько з ним розмовляла. А він брав моє волосся, накручував собі на пальчика і так засинав. Маленьким був дуже схожим на дівчинку - такий білявенький, симпатичний, я йому часто хустинку одягала і він тоді зовсім ставав схожим на дівчинку. Пам’ятаю ще, як щоразу коли забирала його із садочка - розшукувала його тюбетейку. Тоді чомусь всі хлопчики їх носили, мабуть, мода була на такі вишиті тюбетейки. Ще й схожі у всіх, був ще той квест - знайти саме свою, а не забрати будь-яку”.
Сестра відзначає, що її брат відзначався дуже спокійним і тихим характером, ніколи не створював проблем ні батькам, ні їй, як старшій сестрі, якій доручали дивитися не лише за братом, а і за городом та господарством у дворі. Часто хлопчики у сім’ях її подруг намагалися зробити щось наперекір, не дотримувалися вимог старших, тихцем могли зробити якусь шкоду чи потрапити до неприємної історії. З Віктором цього не траплялося.
Любив щось майструвати з дерева, подобалося йому працювати саме з матеріалом. Батьки цілий день на роботі, а діти доглядали за всім господарством вдома: домашня птиця, кролі, свині. Всіх потрібно було вчасно нагодувати, напоїти, слідкувати, щоб шкоди ніде не сталося. А ще за городом доглядати, полоти, збирати врожай, сіно ворушити. Основна робота була на Любі, як на старшій, але Вітя їй старанно допомагав. Як підростав - то й допомога та щороку ставала більш суттєвою.
“Як з подружками йшла гуляти - то і його мусила з собою брати, - розповідає Любов, - бо ж мама буде лаятися, якщо малого самого без нагляду залишу. Але ж у нас свої дівчачі розмови й мені часом дуже не хотілося, щоб він їх чув й при нагоді батькам переказав”.
Люба закінчила восьмирічну школу і поїхала навчатися до Одеси, додому приїздила нечасто, тепер вже всі турботи по домашньому господарству були на Вікторові, він багато чому навчився від старшої сестри: міг і в кімнатах прибрати і їжу приготувати.
Своє кохання зустрів на роботі
Після закінчення 8 класу сім’я переїхала до районного центру - містечка Балта. Тут Віктор закінчив 10 класів та поїхав навчатися до Одеси в професійно-технічне училище, здобув професію токаря-інструментальника. Після навчання повернувся додому і влаштувався працювати трактористом в місцевому колгоспі. Невдовзі хлопця призвали до армії. Служба його проходила на Далекому Сході у прикордонних військах на радянсько-китайському кордоні.
Повернувся додому високим, гарним та кремезним юнаком. Любов розповідає, що вона на той час вже працювала на Півночі, вийшла там заміж, народила старшу доньку. До батьків із сім’єю приїздила рідко. Згадує, як Віктор радів зустрічам з нею, як няньчився з її донечками.
Віктор з сином Богданом
“Якось мені старша донька сказала, мовляв, мамо, ти виховала трьох дітей, - пригадує пані Люба. - Я здивувалася: “Як то троє? Адже в мене лише ви, дві доньки”. А вона мені і говорить, що, мовляв, ти так про дядю Вітю завжди розповідаєш, ніби він теж твоя дитина, твій старший син. Хоч і не часто вживу нам доводилося бачити один одного, але телефоном спілкувалися постійно і я завжди знала, що відбувається з ним і його сім’єю. Так само, як і він про мене теж все знав. Ми в дорослому житті були близькі духовно. Я так виросла, що він весь час був під моєю опікою і я була у відповіді за нього”.
Дружина Віктора, Світлана Джугостранська розповідає, що познайомилася з майбутнім чоловіком під час виробничої практики: “Я сама теж із сільської місцевості, з Одещини, навчалася в Одеському інституті харчових технологій. На практику мене спрямували в місто Балту, на молочно-консервному комбінаті дитячого харчування. Тут ми і познайомилися з Віктором, він працював слюсарем. Почали зустрічатися, хоча на той час у нього вже була дівчина. Але то, мабуть, було не серйозно, бо коли практика в мене закінчилася і я поїхала до Одеси - він наступного дня вже теж був в Одесі. Сказав, що не може жити, щоб не бачити мене щодня. Влаштувався на роботу в Одесі поки я закінчила навчання”.
Невдовзі молоді люди одружилися і народився їхній первісток - син Богдан. Пологи були тяжкими, Світлана ще тривалий час лежала в лікарні. Весь догляд за сином ліг на Віктора та маму Світлани. І чоловік швидко освоїв всі премудрості догляду за малятами: готував суміші, годував сина, купав, прасував пелюшки, не цурався будь-якої роботи.
Потім Світлана отримала направлення на роботу в Долинську. Молодята приїхали на Кіровоградщину і почали облаштовуватися на новому місці. Віктор не цурався будь-якої роботи, всюди працював добросовісно та якісно. З часом влаштувався працювати на Криворізький гірничо-збагачувальний комбінат окислених руд. Квартиру спочатку винаймали, а пізніше отримали від підприємства і власну.
Гарний сім’янин
Іван Четверик розповідає, що Світлана Джугостранська доводиться йому племінницею, її мама - це його двоюрідна сестра. Тому часто спілкувався з цією молодою родиною. Віктор, за його словами, був гарним сім’янином, обожнював своїх дітей. “І сестра завжди говорила, - згадує пан Іван, - що дуже її доньці пощастило з чоловіком, а їй із зятем. Батьки Віктора рано померли, невдовзі після одруження сина. Якийсь час молодята жили у Світланиних батьків і теща душе тішилися з того, що зять не відмовлявся від будь-якої роботи. І все, що зробить - то все якісно та до ладу. Домашню птицю міг сам зарізати і обробити так, що ніхто так якісно і красиво того не зробить. Як вже помер тесть і жінці тяжко стало самій в селі господарювати, Світлана з Віктором забрали її до себе в Долинську. Такий позитивний чоловік був, готовий завжди останнім поділитися, любив пожартувати, підняти настрій”.
В 90-і роки життя в Долинській дуже нелегким, зарплату часто не виплачували, затримували, Віктор разом з іншими чоловіками часто їздив на заробітки, працював переважно на будівництві в росії та країнах Балтії. Діти підростали, їх потрібно було навчати, одягати, годувати родину. “Відпочивати нам родиною майже не випадало, - з сумом згадує пані Світлана, - то потрібно до мами їхати допомогати, то гроші потрібно відкладати, щоб дітей піднімати. Тримали городи, дачі. Віктор ніколи не лінувався, будь-яка селянська важка робота була йому до душі, працював дуже старанно. Любив дітей і вони йому теж віддячували любов’ю”.
“Вважаю за честь служити з такими людьми, як “Джуга”
Світлана згадує про початок повномасштабного вторгнення. Вже на третій день Віктор пішов до військкомату, спочатку його зарахували до тероборони, потім проходив навчання. Далі їх спрямували на донецький напрямок, на передову.
Побратим з позивним “Ліберо” розповідає, що з Віктором Джугостранським воював від перших днів повномасштабного вторгнення: “Це був мій найкращий друг. Як і я він прийшов в роту охорони в Долинській. Пізніше нас перевели до 69 Кіровоградського окремого стрілецького батальйону і після двох місяців навчання спрямували нас в Мар’їнку. Отримав позивний “Джуга”, його прізвище ніхто не міг вимовити, а цей позивний дуже відповідав йому, його активному й бойовому характеру. В Мар’їнці на позиціях він протримався довше від всіх побратимів. Бої там були дуже інтенсивні. Всі хлопці в перших боях були пораненими чи загинули. А Віктор тримав до останнього доручену йому позицію. Там він отримав серйозну травму - вибуховою хвилею його дуже сильно підкинуло, в результаті Джуга отримав перелом ключиці та сильні забиття внутрішніх органів - легенів, нирок. Приблизно місяць лікувався в госпіталі. Далі брав участь в боях під Костянтинівкою з іншим підрозділом. Приєднався до своїх на Бахмутському напрямку, побратими його жаліли, бо після травми, навіть автомат йому було важко носити.
Далі біля Диканьки на Полтавщині перебували на відпочинку, на Рівненському полігоні знову пройшли навчання та їхній підрозділ переформували в 117 бригаду, ми ввійшли до складу 2 механізованого батальйону 5 рота. Віктор Джугостранський отримав звання молодшого сержанта та посаду замкомандира відділення.
Ніхто з побратимів не вмів готувати їсти, а він взявся готувати борщ - телефонував дружині, консультувався з нею, що за чим додавати і виходило у нього смачно і по домашньому ”.
Ніколи Віктор не відмовлявся від завдання, нічого не боявся. Був прикладом для інших, за ним тягнулися побратими, міг розрядити ситуацію добрим жартом. “Ліберо” розповідає, що якось із командиром роти говорили про те, якби в кожній роті було по 10 таких бійців як “Джуга”, лиш років на 10-15 молодших - то давно б примусили ворога відступати. Лише на таких бійцях як Віктор Джугостранський тримається наша оборона. Із-за його віку важкувато було “Джузі” добиратися до позицій. Але коли вже доходив до позиції, то тримав її дуже довго під пекельним вогнем, ніхто такого не витримував. Якось сидів він на такій позиції, поруч в бліндажі знаходилися суміжники. Раптом хлопці сказали, що хтось до них іде. А з тієї сторони міг іти лише ворог. “Джуга” вийшов один і відбив той наступ. Якось йому довелося стріляти з кулемета “Покемон”, але цей вид зброї він погано знав. Стріляв, а потім чекав доки прийде хтось, хто зможе замінити відстріляну стрічку.
Врізалися в пам’ять дружині слова Віктора, що часом на позиціях втрачають бійці надію і віру на Перемогу, тримає їх там лише відчай та розуміння того, що нікому, крім них стримувати просування ворога.
Того дня 17 жовтня 2023 року Джуга сам запропонував себе, щоб стати на оборону передової позиції, інші бійці відмовлялися. Разом з 3 бійцями він обороняв позицію між Роботином та Вербовим. Один із них вийшов раніше, два вийшли з пораненнями, а Віктор тримався до останнього і продовжував оборонятися під щільним вогнем та утримувати позицію.
“Дуже часто, - говорить “Ліберо”, - тіла наших захисників з передових позицій не можуть забрати місяцями. Це дуже непросто. Тіло “Джуги” хлопці забирали під інтенсивними обстрілами. Бійці поважали його, цей випадок якраз свідчить про любов та повагу до нього. Вважаю за честь служити з такими людьми”.
Посмертно Віктора Джугостранського нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеню.
