“Є люди, які залишають після себе не просто спогади — вони залишають слід у душі. Таким був наш Віталя. Наш однокласник. Наш друг. Людина, яка не прагнула бути в центрі уваги, але залишилася в пам’яті назавжди”.
Завжди хотів, щоб рідні ним пишалися
Народився Віталій 11 грудня 1993 року в селі Березівка на Долинщині в сім’ї Олени та Вадима Бугрімових. Років 5 було хлопчику, коли померла його мама. Батько, щоб забезпечити родину, часто їздив на заробітки в інші міста і можливість бути вдома поруч з сином випадала в нього не часто . Віталика виховували бабуся з дідусем.
Однокласники з Молодіжненської школи згадали, що запам’ятали його ще в дитячому садочку, коли Віталю привезли родичі на новорічне свято і він співав разом з Максимом Іванченком з їхньої групи: “Маленький хлопчик із великими очима й дзвінким голосом. Щирий, світлий. Уже тоді було видно — він стане особливим”.
Людмила Орлова, вчителька молодших класів, запам’ятала Віталика дуже веселим та жвавим учнем, який активно брав участь в усіх рухливих іграх та вправах: “Але навчання давалося йому нелегко. Часто читати та рахувати йому доводилося біля вчительського столу. Бо на своєму місці не міг зосередитися на завданні”.
У школі він завжди брав участь у всьому: у спортивних змаганнях, конкурсах, шкільних святах. Співав, танцював, бігав, грав — йому подобалося рухатися, бути серед людей. Йому просто було важко всидіти на одному місці. Однокласники і однокласниці зазначають: “Він не прагнув бути першим, не боровся за місце під сонцем — він просто був. І цього достатньо, щоб його запам’ятали.
Віталику дуже хотілося, щоб ним пишалися. Коли він розповідав щось про себе, то іноді прикрашав свої історії — і це не через пиху, а тому що хотів бути гідним, не гіршим від інших. Хотів, щоб хтось повірив у нього трохи більше, ніж він сам. Йому дуже бракувало батьківського тепла, просто якихось слів похвали — і він намагався заслуговувати на них, як міг. Він ріс без батьків — його виховували бабуся і дідусь. Вони були для нього всім: і родиною, і підтримкою, і опорою”.
Танцівник
Розповідають також, що найбільшим його захопленням стали танці. Зокрема він освоїв брейк-данс. І те що він робив на танцювальному майданчику — не могло не викликати захоплення. Він крутився на підлозі, стрибав, перевертався з легкістю, що вражала. А ще вмів робити сальто. Це було неймовірно: стрибок — і він у повітрі, мов невагомий. Коли танцював Віталій, всі збиралися в круг, щоб із захопленням спостерігати за його танцем. Всі завмирали, коли він виконував особливо небезпечні трюки. А потім аплодували.
Часто він ходив у сусіднє село на дискотеку — бо там була музика, люди, рух. І завжди, після цього, проводжав дівчат додому. Робив це просто тому, що він хлопець і не може залишити знайомих дівчат без захисту. Все відбувалося без будь-якого натяку, без пафосу. Просто — як чоловік.
Валерій Бугрімов, дядько та хрещений Віталія розповів, що племінник часто бував в них вдома, дружив з його донькою: “Слухняний хлопчик, хоч і дуже непосидючий. Активний, рухливий як ртуть. Так вийшло, що виховували його переважно бабуся з дідусем. Коли в училищі навчався — то помер його батько, а слідом за ним і бабуся. Тож з рідних у нього нікого крім моєї сім’ї і не лишилося”.
Після закінчення 9 класу Віталій навчався в Новгородківському професійному училищі на тракториста. Але зв’язок з однокласниками в нього не обірвався: “Ми бачилися, коли він приїжджав, писали одне одному. Він не віддалявся. Для нього було важливим залишатися частиною нашого дитинства, нашої історії, нашого кола спілкування.
Ми пам’ятаємо, як він ловив раків і смажив їх на вогнищі. Це були теплі, щирі миті — дим, вогонь, сміх, ніч. І Віталя — поруч. Тепло було не лише від полум’я, а й від нього самого”.
“Я навчалася на одному курсі з Віталею, він був моїм одногрупником, - згадує Любов Ткаченко. - Дуже позитивний хлопець. Завжди відстоював справедливість, захищав слабших та менших. Допомагав мені та іншим дівчатам, пояснював різні технічні тонкощі. Якщо якісь змагання чи конкурси проводилися — то він був їх найактивнішим учасником”.
Після закінчення училища працював різноробочим в Молодіжному. Пізніше знайшов роботу в Долинській, винаймав там житло.
Став на захист країни
“Я познайомився з Віталею під час навчання в Новгородці, — згадує долинчанин Олег Балашов, — подружилися. Потім, коли він влаштувався на роботу в Долинській, то якийсь час жив у мене. Дуже любив дітей. Моїх доньок взимку завжди катав на санчатах. Вони до сих пір про це пам’ятають. Згадують дядю Віталика, як з ним завжди було весело.
Вже у дорослому віці він прийняв мусульманство. Під час роботи в Долинській познайомився з людьми, що сповідували цю релігію. Поступово, в розмовах з ними, де обговорювали Коран, зацікавився. Став сам читати священну книгу мусульман. Ходив до мечеті, а потім вирішив прийняти іслам.
Останнім часом я вже рідко з ним бачився. Тільки знаю, що він одружився. Але познайомитися з його дружиною не встиг”.
В кінці 2023 року йому вручили повістку і він став на захист країни в складі 17-ї ОТБр. Брав участь в наступі на Курщині. Неподалік від Суджі отримав поранення, лежав в госпіталі.
“Він пішов захищати країну і був поранений. З лікарні писав нам, що потрібна операція. Ми благали його: «Шукай можливості протезування за кордоном, там буде в тебе шанс…»
Ми вірили, що він витримає. Ми чекали і сподівалися.
Але дива не сталося він не повернувся.
І сьогодні, коли проходиш повз школу чи чуєш ту музику, під яку він колись танцював, — щось стискається в грудях. Уже немає його “Привіт”, його очей, його усмішки. Але є пам’ять. Твоє місце серед нас не порожнє, Віталю. Ти — в наших розмовах. У фото, що залишились. У спогадах, які ніколи не згаснуть. Ти — у вогнищі, біля якого гріємо руки. У літній ночі, яку проводимо разом. У брейку, який хтось спробує повторити. У фразі: “А пам’ятаєш?..”
Ми іноді ніби чуємо твій сміх — десь у коридорі школи, у гучній пісні, у шелесті дерев.
І ми знаємо — ти не пішов. Ти просто став трохи вище. Трохи світліше. Трохи ближче до неба.
Поки ми живі — ти з нами. Назавжди. Твої однокласники: Герасименко Юлія, Філіпенко Аліна, Шокер Аліна, Вовк Владислав, Вернигора Владислав, Іванченко Максим, Шестакова Ольга, Чумаченко Марина, Камінська Юлія, Будяк Анна, Кацевич Сніжана, Копійка Лілія, Фіткаленко Яна".
10 жовтня 2024 року від отриманих поранень Віталій Бугрімов помер. Похований в селищі Молодіжне.
