Майже чотири роки родина Карабанових розшукувала свого батька, чоловіка, сина і дідуся. Півроку територія Харківської області, яку відчайдушно захищав підрозділ в якому служив Володимир Карабанов перебувала в окупації. Лише після її звільнення стало можливим розшукати тіла полеглих воїнів.
З дитинства навчився обдумувати наслідки своїх дій
Володимир народився 27 жовтня 1977 року в місті Кропивницький (на той час Кіровоград). Невдовзі сім’я Алли та Віталія Карабанових переїхали до села Ручайки Новгородківського району.
Мама працювала вихователькою, а тато помічником ветеринара на тваринницькій фермі. Діти в сім’ї Карабанових з дитинства були призвичаєні до порядку, кожен з них мав свої обов’язки в домі та по господарству. Добре знали, що гуляти можна йти лише коли зробив всі справи.
Розповідав Володимир своїм дітям випадок з дитинства коли йому довелося пережити справжній жах: старші хлопці підпалили гумову шину і кинули її в нього. На все життя на його шиї залишилася чорна смуга від опіку, що спричинила палаюча гума. Сам завжди обдумував наслідки, які можуть спричинити його дії, цьому навчав і своїх дітей.
«Я з Вовою Карабановим навчалася в одному класі Білозернівської середньої школи, — згадує Анна Вагнер, — пам’ятаю, що він навчався добре. Дружив як з хлопцями так і з дівчатами, з усіма в класі мав рівні та товариські стосунки. Сам ніколи нікого не ображав. А якщо щось і ставалося в класі, то Володя завжди ставав на сторону справедливості, не допускав, щоб на його очах ображали слабших. Дуже добрий,і чуйний та відповідальний хлопець»..
З коханою Іриною знайомий зі школи
«Ми з Вовою жили в одному селі, ходили в одну школу, — розповідає дружина Ірина, — тільки я трохи старша від нього. Але пам’ятаю, що ще в школі цей хлопчина задивлявся на мене і я помічала, що він прагнув привернути мою увагу. Так вийшло, що після школи ми навчалися в одному навчальному закладі — відокремленому структурному підрозділі «Олександрійський аграрний фаховий коледж Білоцерківського національного аграрного університету». Тільки на різних спеціальностях. Володя здобував професію агронома, а я кухаря. Разом їздили до місця навчання і додому на вихідні електричками, тож почали спілкуватися під час цих поїздок, а потім і зустрічатися»..
Після закінчення технікуму Володимир отримав повістку до армії, а Ірина обіцяла його чекати. Військову службу він проходив в Бердянську і молоді люди листувалися між собою. А коли хлопець демобілізувався — то відразу ж в перший день прийшов до коханої дівчини додому. І так залишився в хаті її батьків. На осінь молода пара зіграла весілля. Незабаром народився і їхній старший син Сашко.
З дружиною Іриною
Володимир працював різноробочим, тримали також домашнє господарство. Жили в одному будинку з батьками Ірини, які легко прийняли чоловіка в свою сім’ю та раділи з того, що мають гарного зятя, а їхня донька — турботливого чоловіка.
Згодом в сім’ї народилася і молодша донечка Даринка. Отримала молода сім’я і власний будиночок в селі.
Гарний батько
«Пам’ятаю, як тато навчав мене їздити верхи на конях, керувати конем в упряжці, — згадує син. — Він завжди пояснював, як робити правильно, чого не можна робити. І був завжди поруч, коли ми з Даринкою освоювали нові навички в своєму житті.
А ще він дуже любив футбол і цю любов до спорту та особливо до футболу передав і нам з сестрою. Пам’ятаю, як він приходив з роботи і незважаючи на втому, міг разом з дітьми бігати по футбольному полі з м’ячем. В такі хвилини мені заздрили приятелі і я дуже пишався, що маю такого татка».
З дітьми
«Мій чоловік був дуже гарним батьком для наших дітей, — згадує дружина, — Він вчив їх всьому, що вмів сам: їздити на велосипеді, плавати, грати у футбол. Старався завжди бути в курсі їхніх справ, давав слушні поради, навчав їх як вести себе в тій чи іншій ситуації. Якби діти не пустували — жодного разу не підняв на них руки, не підвищив навіть голосу. Все доносив спокійним поясненням, терплячою розмовою. Допомагав їм з виконанням домашніх завдань, був дуже розумною, тямущою та мудрою людиною».
Згодом чоловік пройшов курси газозварювальника і влаштувався на роботу в Долинській, на Долинський гірничозбагачувальний комбінат.
В 2008 році родина переїхала до Долинської. Спочатку Карабанові жили в орендованій квартирі. Але згодом придбали невеликий будиночок, який почали перебудовувати та облаштовувати за власним смаком. Всі роботи на цьому будівництві подружжя виконували самі, оскільки не мали можливості найняти для цього фахівців.
Донька, Дарина Карабанова згадує, що знала час, коли її тато повертається додому з роботи і щодня, за будь якої погоди, зустрічала його на дитячому майданчику біля їхнього будинку. Це стало їхньою традицією.
Самі будували свій будинок
«Я пам’ятаю, той невеличкий будиночок на нашій вулиці, коли його придбала ця родина, — згадує голова вуличного комітету їхньої вулиці пані Ніна, — Вова вдвох з Іриною працювали як ті мурашки, за п’ять років повністю перебудували його і все це зробили лише власними силами. Дуже роботяща сім’я. З часом і Іринину маму із села забрали в Долинську. Теж на нашій вулиці придбали для неї будинок, щоб вона не залишалася одна. Господарство тримали саме в неї на подвір’ї. А опікувався ним Вовчик. Щоранку біг до будинку тещі, щоб попоратися на господарському дворі. Закупляв всі корми і всі важкі роботи виконував самостійно. Дуже любив і шанував свою тещу. А вона теж ставилася до нього, як до рідного сина.
На прикладі власного будинку навчився різним будівельним роботам. І хто б його не попросив про допомогу — нікому не відмовляв.
Дуже добрим батьком був, гарних дітей виховав і дуже ними пишався. Всі його на нашій вулиці шанували: і молоді і старше покоління. Бо гарну людину відразу видно. З усіма привітний, до кожного заговорить, пожартує, настрій підніме».
Сім'я Карабанових
«До Вови багато людей зверталися, — згадує дружина, — Комусь щось відремонтувати, щось допомогти. Коли хтось намагався розрахуватися з ним грошима, він завжди відповідав, мовляв, прийде час — я до тебе звернусь за допомогою. Тим і віддячиш.
Нині я йду нашою вулицею, дивлюся: в цьому дворі мій чоловік колодязь обкладав, там відмостку робив, тут ворота ремонтував чи двері встановив. Вовчика вже немає, а люди пам'ятають про нього, його справи».
АТО
Коли в 2014 році розпочалася Антитерористична операція на Сході країни, Володимир Карабанов в числі добровольців став на захист країни. «Ми дуже хвилювалися за тата, з нетерпінням чекали його дзвінків і коротких відпусток. Він ніколи нам не розповідав про те що там відбувалося. Беріг наш спокій, щоб ми не хвилювалися зайвий раз. — розповідає донька. — Це був його особистий вибір, він не міг змиритися з тим, що сусідня держава анексувала частину території України та озброює сепаратистські загони, продовжуючи приховану окупацію країни.
Серпень 2014 року. Проводжали в АТО
Тато любив Україну, переймався будь-якими політичним подіями в країні. І своїх близьких вчив бути свідомими громадянинами своєї країни. В день виборів він підганяв всіх членів сім’ї, щоб обов’язково сходили на дільницю та проголосували. Не приймав ніяких відмовок, мовляв, від мене нічого не залежить. Завжди говорив, що наш вибір формує майбутнє країни та наше життя.
Це вплинуло на вибір нашої з братом роботи. Саша викладає в школі фізичну культуру, я є депутаткою Долинської міської ради, молодіжна працівниця”.
З побратимом в АТО, 2014 рік
Багато людей не розуміли його вибору. Мовляв, яка нам справа до Донецької та Луганської областей, то їхній вибір, нахай захищають свою землю, якщо є в тому потреба. Володимир розумів, що це лише початок і росія не зупиниться лише на Криму та Донбасі. Його мама навіть вчителям його школи говорила, мовляв навіщо ви мого сина виховали таким патріотом. Але ж вчителі виховували всіх однаково, проте не всі відреагували на російську агресію так як Володимир Карабанов.
АТО, 2014
Коли бував в коротких відпустках вдома: дуже багато людей хотіли з ним побачитися та поспілкуватися. Тому домашні, для того щоб задовольнити всіх охочих, збирали знайомих, сусідів та родичів за одним великим столом. Влітку це відбувалося просто на подвір’ї їхнього будинку.
2014 рік, АТО
Повномасштабне вторгнення
Після півтора років служби він повернувся додому, влаштувався на роботу на гірничо-збагачувальний комбінат. Де б не доводилося працювати Володимиру — його всюди цінували за сумлінність у виконанні завдань, за те що постійно підвищував свої професійні навички, не пропускав нагоди навчитися чомусь новому. Своїм бойовим минулим ніколи ні перед ким не вихвалявся і не хизувався.
24 лютого 2022 року Володимир Карабанов, як завжди пішов на роботу. Вже там дізнався про початок повномасштабного вторгнення російських військ на територію України.
«Пам’ятаю, як він в перший день мені зателефонував і обурювався, що його, атовця з бойовим досвідом не прийняли в якості добровольця, — розповідає донька. — Після цього дзвінка я зателефонувала своєму знайомому, який працював у військкоматі, повідомила, що своєю відмовою вони дуже образили мого батька».
Березень 2022 року. Останнє фото
«Батько в 10 ранку 24 лютого був у військкоматі, — розповідає син Олександр. — ввечері цього ж дня вже був в Кропивницькому військкоматі, звідки його повернули додому. 25 лютого зранку поїхав знову в Кропивницький, звідки спочатку потратив до 40-ї бригади в місто Первомайськ Миколаївської області, а вже потім на Харківський напрямок».
Воював Володимир Карабанов на Харківському напрямку, захищав українську землю неподалік міста Ізюм. Бої на цій ділянці тривали дуже жорстокі, але перевага ворога як в чисельності, так і в озброєнні була занадто сильною. ЗСУ відступали з важкими боями. Востаннє Дарина Карабанова поговорила зі своїм татом 25 березня. Після цього він на зв’язок більше не виходив.
Про те, що військовий вважається зниклим безвісти, родині повідомили у березні 2022 року. Тоді 40 бригада, в якій воював Володимир Карабанов, вела бої в районі села Камʼянка на Харківщині. Бої в тому місці були важкими, ЗСУ відступали. Оскільки тіла полеглих евакуювати не змогли, вважали їх зниклими безвісти.
«Враховуючи, що це був перший місяць війни, і ми взагалі не до кінця розуміли масштабів того, що відбувається. Перше, що ми зробили, це виставили оголошення в усіх соцмережах — просто почали шукати. Але я розуміла, що це перший місяць війни, Ізюмський напрямок... Тому, в ілюзіях довго ніхто не жив. Але ми постійно шукали», — розказує Дарина. Пізніше, побратими її батька розказали, що Володимир на бойове завдання пішов разом з військовими з 95-ї бригади, — Зʼясувалось, що тоді шукали 20 добровольців у бригаді батька, які б мали піти на допомогу воїнам 95-ї бригади. Тато запропонував себе. Як сказав мені командир 95-ї бригади, Євген Шамоталюк, що він був одним із найбільш ініціативних, нічого не боявся.
Він виховував мене з братом в патріотизмі і в любові до Батьківщини і сам таким був. От в нього були такі слова, що за Україну і загинути можна. Він дуже патріотична людина».
Після деокупації Ізюмщини у Кам'янці почали працювати пошуковці. 23 червня 2023 року Дарині написала жінка з групи 95-ї бригади. Вона повідомила, що на місці йдуть пошуки й знайшли тіло військового.
«Знайшли тіло з двома вставними щелепами. Оскільки мій тато мав вставні зуби, то я відразу написала цій жінці», — розповідає Дарина.
Останки передали до моргу. За словами Дарини, спочатку ДНК не збіглася. Лише після того, як у 2025 році здали зразки інших родичів, вдалося підтвердити його особу.
У лютому 2026 року родина отримала результат ДНК-експертизи: знайдене тіло належало Володимиру Карабанову. На той момент військового вже поховали як невідомого героя на кладовищі в Дніпрі.
Лише 3 травня 2026 року рідні змогли перепоховати Володимира у Долинській. А наступного дня після поховання Дарині написав Олексій Юков, очільник пошукової групи «Плацдарм», яка знайшла його тіло.
«3 травня 2026 року ми поховали тата, а на наступний день, 4 травня, Олексій мені пише: "Доброго дня, це я знайшов вашого батька". У мене був шок! Ми так довго шукали, нічого не знали, а тут людина, яка його знайшла», — згадує Дарина. — Олексій розповів як саме вони змогли знайти тіло батька. Одна місцева жителька вказала на місце посеред городу, де був хрест та вирва прикрита шифериною. Вони з чоловіком туди не підходили через страх можливого замінування. Тож попросили пошуковців перевірити. Також Олексій Юков надіслав мені відео з тієї пошукової місії. На ньому відзнято речі, які знайшли разом з тілом. Ми впізнали на ньому багато з цих речей, вони належали моєму батькові. Тож не лише генетична експертиза підтвердила співпадіння. Речі, які знаходилися разом з ним це 100-відсотково його речі».
Також Олексій написав, що для нього дуже важливо, що знайдений ним полеглий воїн тепер вдома, і запитав дозволу приїхати на його могилу. Але познайомитись особисто з пошуковцем родині так і не вдалося. Нещодавно він теж загинув. «Ця робота, яку робив Олексій, і яку продовжують робити його побратими — це дуже важливо. Для нашої родини дуже цінно! Якби не Олексій і його команда, я не знаю як би ми далі жили в умовах невідомості», — говорить Дарина.— Був період, коли різного роду шахраї нас буквально тероризували. Виманювали гроші, тиснули психологічно, телефонували серед ночі. Адже знають, що люди готові віддати останнє, аби лише отримати бодай якусь інформацію про своїх рідних.
Я б порадила тим, кому доводиться переживати подібну ситуацію, діяти виключно через державні органи та громадські організації, які займаються розшуком безвісти зниклих, збиранням тіл полеглих воїнів в місцях боїв, розшуком полонених в місцях ув’язнення на території росії та окупованих територій. Нам всім хочеться вірити в краще, але потрібно бути реалістами і не довіряти випадковим людям із соцмереж. Ми пройшли через важкий шлях пошуків, тяжких випробувань. Якщо хтось перебуває в подібній ситуації — я готова ділитися власним досвідом. Готова розповісти про те, як проходить процедура перепоховання з Дііївського цвинтаря в Дніпрі. Як діяти, до кого звертатися, весь алгоритм дій через який пройшла сама. Можливо, комусь це допоможе розшукати тіло близької людини».
