Спочатку побратими вважали його хвальком й вигадником. Але коли побачили, що він дійсно вміє робити все, про що розповідає - почали поважати.
“Якщо буде син - назву Давідом”...
Наталя та Валерій Надворні з Долинської очікували народження свого первістка. Дідусь Наталії - ветеран Другої світової війни і вона гадала, що станеться це 9 травня. Але син вирішив порадувати батьків своєю появою на світ трішки раніше - 8 травня 2000 року.
Наступного дня було свято - День Перемоги, яке ще в ті часи традиційно відзначали пікніками на природі та шашликами. І так родичі захопились святкуванням, що про молоду маму згадали лише надвечір. Наталчині мама з бабусею запропонували назвати хлопчика Іваном, на честь дідуся. Але жінка розповідає, що тільки глянула на сина і вирішила, що він Давід: “У нас же тут будували Криворізький гірничозбагачувальний комбінат окислених руд, багато іноземців працювали. Ми почули якось серед них це рідкісне ім’я. Хотіли з чоловіком, щоб і нашу дитину звали незвично, Бабусі й дідусі на перших порах навіть на папірці ім’я записали, бо не могли відразу його запам’ятати”.
З дитинства хлопчик ріс непосидючим, енергійним та веселим. Пані Наталя пригадує, що в дитячому садочку син симпатизував одній дівчинці. І не дозволяв нікому поруч з нею стояти чи сидіти. Настільки затято відстоював своє право знаходитися поруч з нею, що виховательки змушені були це враховувати, коли розсаджували чи розставляли дітей.
Маленький Давід
“Якось примудрився із садочка втекти, - пригадує мама, - вивели їх на прогулянку на території дитсадка, а він переліз через огорожу і пішов гуляти в парку. Сказав, що йому набридло гуляти лише там де дозволено, вирішив дослідити інші місця. Прийшла забирати його, а виховательки говорять, мовляв, для вашого Давіда огорожа - не перепона”.
Долинчанка Лілія Москальова розповідає: “В дитинстві Давід був маленьким бешкетником. Я дружила з його тіткою Світланою і часто брали Давіда з собою як ішли гуляти. Він ставав у нас зіркою вечора - такий маленький, а говорив розсудливо, як мудрий дід. Від кожної його фрази наша компанія заливалися сміхом. Такий в нього кумедний вигляд був. А коли не можна було його заспокоїти, бо був досить шкодливий - то ми лякали черв'яками. Дуже боявся черв'яків і відразу ставав слухняним хлопчиком.
Давід з мамою
Коли виріс, став гарним, сильним, завжди з посмішкою, де не зустрінемось - обіймає, розпитує про все, і це все щиро, з душею. Після зустрічі з Давідом завжди піднімався настрій і ставало легко на душі. Назавжди цей хлопчик залишився в моєму серці”.
“За поведінку сина мене часто викликали до школи”
Наталя згадує, як вела сина до першого класу. Всі діти йшли з посмішкою, в піднесеному настрої. А Давід йшов зі сльозами. Мама заспокоювала, говорила, що він вже дорослий, буде навчатися в школі, це новий етап в його житті. Всі діти обов’язково ходять до школи. Хлопчик запитав: “Чи довго мені туди ходити, до школи?”, дізнавшись, що цілих одинадцять років - засмутився ще більше.
Хоч Наталія і Валерій народилися й виросли в місті, на якомусь етапі вирішили переїхати з багатоквартирного будинку в місті в приватний будинок в селі: “Я дуже люблю тварин і квіти. Хотіла, щоб у нас було багато собак і квітів. Тому наважилися переїхати до села, купили будинок поблизу від Долинської в Маловодяному. І Давід теж, як і я, любив тварин і квіти. Ми все в нашій сім’ї робили разом”.
Валерій Надворний зауважує, що син і зовнішністю і характером дуже схожий на маму: “Наташа у нас не вміє брехати і навчала сина, що правду, якою б вона не була, говорити набагато легше. Він це засвоїв дуже добре”.
За жвавий і непосидючий характер сина маму часто викликали до школи. “Це не дитина, а цілий феєрверк емоцій, справжній буревій - розповідає мама. - Часто скаржилися вчителі на порушення дисципліни. Але відзначали те, що завжди відстоював справедливість, не боявся висловлювати свою думку. Був один випадок: ми вдома називали його Давідом, подобається саме такий варіант імені. І так звали його друзі та сусіди. Одна з вчительок почала звати Давидом. Мовляв, так в документах записано. Він підійшов до неї попросив звати так, як звуть його батьки: “Ви ж до інших дітей звертаєтеся Лєра, Коля, Вітя, а не так як в документах записано. Чому тоді мене обов'язково називати так, як в документах?”. Вчителька викликала мене на розмову і була дуже здивована, коли я підтримала сторону сина”.
Мав загострене почуття справедливості
Валерія Москальова, подружка хлопця, розповідає, що коли Давід виходив на вулицю - то його чутно було далеко: він постійно щось емоційно розповідав, жестикулював, вітався з усіма кого зустрічав на вулиці: “Я знала Давіда з дитинства він був для мене дуже близькою людиною, завжди знала, що в будь-якій ситуації він може мене захистити та допомогти. Він був дуже світлою людиною, завжди з посмішкою, з жартами, веселий, щирий та турботливий. Максимально енергійний та активний, гострий на язик. В останню нашу зустріч, незадовго до його виїзду ми сиділи на лавці до 3:00 години ночі, дуже важко нам було розпрощатися, він говорив так, наче знав що більше ми ніколи не побачимось....”.
Хлопець мав непростий характер і багато вчителів не розуміли його прямоти, бажання відстоювати справедливість за будь-яких умов. Людмила Ревесз, як була одночасно сусідкою Надворних і завучкою в школі зазначає: “Це дуже неординарний хлопець, незвичайний. Його потрібно зрозуміти, несправедливості він не терпів. Міг прямо сказати все, що думає. І це багатьом не подобалося. Життєлюб, дуже жвавий та енергійний. Про таких кажуть “на одній нозі”. Коли школу закінчив, то з усіма людьми він спілкувався як з рівними, ніби різниці у віці в 20-30-40 років між ним і співрозмовником немає. Це не кожен так вміє і не кожен готовий це сприймати. З ним дуже легко спілкуватися на будь-які теми і не помічаєш, що у нас різниця у віці та досвіді. Але головне - це його доброта. Навіть на фото - гляньте на його очі, вони випромінюють добро і любов до людей”.
Сніжана Скороход, яка свого часу працювала в Маловодянській школі добре пам’ятає Давіда: “Це гіперактивний хлопець, який поєднував в собі цілий вир емоцій. Завжди в ньому відчувалося бажання якось проявити себе. У випадках, коли інші діти не наважувалися відповісти на питання, виконати те чи інше завдання, доручення - Давід обов’язково зголошувався це зробити. Він був природженим лідером і прагнув себе проявити”.
“Найкраще вчителі запам’ятовують шебутних учнів”
Мама розповідає, що дуже вдячна класному керівникові її сина Леоніду Скороходу: “Шкода, що лише останні два класи в школі були під його керівництвом. Цей вчитель знайшов до Давіда підхід. Син дійсно змінився, став більш врівноваженим та серйозним”. Сам вчитель, пан Леонід відзначає, що зазвичай вчителі найкраще запам’ятовують не зразкових та старанних учнів, а шебутних, непосидючих та харизматичних: “За мої 20 років роботи в школі, це єдиний учень, який побачивши мене на іншому кінці вулиці, буде вітатися, щиро радіти зустрічі, розпитувати про справи. З шкільних предметів найбільше Давід цікавився біологією, бо дуже любив тварин.
Перебувати в центрі уваги, показувати на що він здатний - це його особливість. До дівчат обожнював залицятися чи якось зачіпати їх. Але не ображав і підлості за ним не помічали. Завжди залишався галантним кавалером.
А ще, коли в присутності мами, він давав якусь обіцянку - то обов’язково дотримувався її. Можливо, не довгий термін, але дотримувався. А це говорить, що батьків своїх він поважав, вони в його житті без сумнівів мали авторитет”.
Батьки як найкращі друзі
Наталія Надворна розповідає, що якось син їм сказав: “Мамо й тато, ви для мене не просто батьки, ви - мої найкращі друзі”. Жінка говорить, що всі питання в сім’ї вирішували разом і голос сина та його думка завжди враховувалися. Давід дуже цікавився подіями Другої світової війни, часто розпитував про ті події у прадідуся. А у дідуся, ліквідатора аварії на ЧАЕС, дізнавався про події, які довелося пережити йому. Разом з мамою читали багато історичних книг, дивилися фільми і обговорювали їх: “Він любив дивитися фільми саме сім’єю. Останній фільм, який ми з ним дивилися - це “Царство Небесне”. Він подивився сам, а потім вмовив мене подивитися разом. Там багато є фраз, які я сама колись говорила йому в дитинстві, на кшталт того, що важливо завжди говорити правду, бути чесним перед собою.
Можливо, наша сім’я комусь і видається дивною. Бо чоловік із сином можуть бігти із магазину навипередки. Одному під п’ятдесят, другому двадцять, але вони цього не соромляться і щасливі від того, що можуть робити такі речі разом. Часто боролися між собою. Чоловік визнавав, що не завжди може здолати сина.
Це щастя, коли твоя думка є вагомою і авторитетною для дорослого сина у якого вже і самій є чому повчитися”.
Друг Давіда Віктор Лук’яненко розповів як його вразило, коли вони разом відпочивали і той раптом сказав: “Щось трохи сумно, підожди, я одному кенту зателефоную”. Набрав номер і в трубку сказав: “Тату, привіт! Не хочеш посидіти разом з нами?”. “Для мене такі відносини з батьками видались дивними і незвичними”, - зізнається Віктор.
Мріяв вирощувати троянди
Після закінчення школи вирішували де хлопцю далі продовжити навчання. Оскільки Давид дуже любив тварин, охоче долучався до догляду та лікування, то вирішив вступати до ветеринарного коледжу в Компаніївці. “І наче все було добре, - ділиться спогадами мама, - до закінчення коледжу залишилося всього три місяці. Давид раптом повідомив, що покидає навчання. Я намагалася його вмовити, мовляв, всього три місяці лишилося, отримуєш диплом і можеш вибирати далі чим займатися. Але він сказав: “Що мені з того диплома, якщо я не планую працювати за фахом”. Працював на різних роботах: їздив з батьком на заробітки, роботу знаходив для себе не байдикував. Захопилися ми вирощуванням квітів для продажу. Збудували на присадибній ділянці невеличку тепличку. Син дуже мріяв про троянди, говорив, що це найкрасивіша квітка. І ніколи не розумів, коли хтось купував штучні квіти. Але для трояндового розсадника потрібно багато коштів, тому вирішили почати з простіших рослин: пеларгонії, петунії, сурфінії.
Робота з квітами у власних теплицях його захоплювала, він сам вивозив квіти продавати на ринок. Давав покупцям рекомендації щодо вирощування. І його вже люди знали. Якось я разом з ним продавали квіти, підходить одна жіночка. Я її припрошую, мовляв, дивіться які гарні квіти, купуйте, буде вам краса. “Е ні, - відповідає вона, - я минулого року на цьому місці купувала квіти у одного хлопчика. Тож хочу і цього року саме у нього придбати”. А Давід сміється, мовляв, то ж я той хлопчик і ви в мене їх купували. А він за рік дуже змужнів ще й бороду відпустив, тож жінка й не впізнала”.
Якось розповів Давид мамі про свою мрію: “Збудуємо гарні професійні теплиці одну, другу, третю, будемо вирощувати троянди найкращих сортів. Працюватимемо вже не самі, а наймемо робітників. Я приїду до теплиць на дорогій машині, привітаюся з усіма, видам працівникам зарплату. Зарплата буде гарною, ніколи не ображатиму своїх робітників. Хочу, щоб вони мені довіряли і працювали добре. І наші квіти будуть продавати і в Кривому Розі і в Кропивницькому”.
Повномасштабне вторгнення
24 лютого 2022 року Наталя пішла вранці до сусідки, щоб зробити укол хворій кішці. Надворні завжди мали багато домашніх тварин і мали в запасі ліки для них. Односельці часто зверталися до Наталі за допомогою, якщо захворіє домашній улюбленець. Вона мала навики догляду та лікування.
Від сусідки і дізналася про те, що почалася війна, що йде наступ з кількох напрямків одночасно, що обстрілюють всі великі міста та летовища. Почала телефонувати сину, який в цей час працював в Кривому Розі. Там вже людей охопила паніка - кругом черги, неможливо зняти гроші в банкоматі. Чоловік знаходився в росії на заробітках. “Давід вже на заробітки не їздив, вирішив, що потрібно шукати для себе роботу там де живеш. Чоловік сказав, мовляв, останній раз туди поїду, - пригадує жінка. - Я була в паніці, телефонувала, щоб виїздив звідти якомога скоріше. А там теж - долар підскочив в ціні, ті зароблені тяжкою працею рублі в жодній країні не поміняєш. Вибирався звідти через країни Балтії, потім Польща, лише тоді в Україну. Коли їхав багато людей дивувалися, що повертається додому і не боїться мобілізації”.
Перші дні під час повітряних тривог всі ховалися в укриття, Надворні разом з сусідкою Людмилою Ревесз вирішили добре обладнати один підвал на дві садиби для того, щоб в ньому можна було з комфортом перебувати тривалий час. Разом веселіше і не так страшно. “Я тільки дивувалася з Давіда, як він швидко працює, робота просто кипить в його руках, - розповідає сусідка, - Щойно був поруч, - вже його немає. Тільки відвернулася - він вже крісло притягнув. Такий швидкий, меткий, енергійний. Всіх підбадьорює жартами та якимись приповідками. І скільки сиділи ми в тому підвалі, то тільки й чула від нього: “Я піду воювати, я не буду тут постійно ховатися. Я мушу захищати свою сім’ю і свою країну”.
Пані Наталя згадує, що в ті дні він одного разу сказав: “Я вам більше не Давід, не треба мене так називати, я - Давид!”.
Отримав псевдо “Інженер”
Коли Валерій Надворний повернувся додому - то батько з сином постійно говорили про те, хто піде на війну. Валерій наполягав, що син мусить залишитися вдома, бо він ще молодий, йому потрібно завести сім’ю й народити дітей. А Давид заперечував, мовляв, захищати країну - то обов’язок молодих. І щодня ходив до військкомату. Але його довгий час не брали.
“Я вперше побачила хлопця, який щиро радів з того, що його беруть на війну, - говорить пані Сніжана Скороход. - І це був Давид Надворний. Багато йшли добровольцями. Він не мав досвіду служби, за віком відносився до тих, кому мобілізація не загрожує. Але так наполегливо просився служити, що його зрештою взяли”.
Спочатку Давид перебував на навчанні у Львівській області, потім в Данії, далі у Великобританії. У розмовах з батьками говорив, що мріє тільки про ССО або ДШВ: “Артилерія - боги війни?! Які то боги?! Справжні боги - то ССО! І я хочу бути разом з ними”.
В розмовах з батьками розповів, що отримав позивний “Інженер”. І це не випадково. На навчанні у Львівській області, командир дав бійцям доручення облаштуватися: збудувати баню, туалет тощо. Видав інструменти та оголосив, що зробити все потрібно за тиждень. Давид мав досвід будівництва декорацій для знімання фільмів на одній з московських кіностудій. Тож завдання під його керівництвом виконали за день. Командир був відверто здивований, тільки й сказав: “Ну ти інженер”. Так псевдо “Інженер” до нього і прилипло.
Пані Наталія пригадує, як син зателефонував їй і повідомив, що його зарахували до ССО військова частина А2777. Сказав це чомусь пошепки, але був радий, що мрія збулася. Послали його захищати Херсонський напрямок. Побратими Рустем і Макс розказували, що спершу їм здалося, що він просто хвалько: “Розповідав нам, що 100 разів може віджатися, що вміє на турніку й те зробити, і се. Ми лише посміхалися та піджартовували над ним. А коли Давид почав демонструвати свої здібності, нам стало соромно, що не повірили, з’явилася повага. Бо дійсно все, що він розповідав - це правда”.
Останнє завдання - операція в Кринках
Наталя розповідає, що про Кринки і те що там відбувається дізналася лише після загибелі сина. Як це сталося, батьки почули з розповіді побратимів: “На завдання нас виїхало 10 чоловік, - розповів побратим Влад, - повернулися 5 живих. Із загиблих змогли забрати лише Давида. Човнами ми успішно переправилися через Дніпро, на лівий берег, виконали своє завдання, очікували на човни. Очевидно, що нас виявив ворожий дрон-розвідник, бо почали обстрілювати берег з Градів. На моїх очах Давида і ще кількох хлопців посікло осколками. Давиду дуже сильно посікло обидві ноги, розірвало пахову артерію, він помер від сильної кровотечі. Ми вчасно не змогли допомогти йому, все сталося майже миттєво. Коли за нами приїхали човни - то знову почався обстріл. Із чотирьох човнів уцілів один. Із загиблих побратимів ми могли забрати лише одного”. Сталося це 19 листопада 2023 року.
На сьогодні вулиця в селі Маловодяному на якій проживав Давид носить його ім’я. Командир з позивним “Отєц” розповідає, що нещодавно отримав офіцерське звання. І вдячний за це саме Давиду: “Цей хлопець вражав своєю патріотичною позицією, своїм вмінням думати та аналізувати, сміливо висловлювати свою думку. Він багатьох з нас змусив переосмислити свою мотивацію і відношення до війни. Про таких хлопців потрібно знімати фільми. Тут навіть сюжет вигадувати не потрібно, бо їхнє життя - це і є сюжет для гарного фільму”.
Батькові, Валерію Надворному все здається, що ось відчиняться двері до хати і стане син на порозі: “Татку, як ти? Привіт!”.
