Зазвичай молодь із села виїздить до міста — туди де вирує життя, де є можливість заробляти, де більше комфорту. Олег Сиротенко народився в місті, мав там роботу. Але щоночі йому снилася бабусина хата в селі Богданівка. В тому селі він проводив щороку свої літні канікули, там він почував себе впевнено і комфортно.
Батько не дозволив сину відмовитися від уроків української
4 травня 1969 року в місті Миколаєві в сім’ї Віктора та Раїси Сиротенків народився первісток — син Олег. Батьки обоє були кораблебудівниками — працювали на Чорноморському суднобудівному заводі, який виготовляв та ремонтував як торгівельні, пасажирські судна так і військові кораблі.
Через чотири роки в Олега з’явилася молодша сестричка Оля.
В дитячий садочок та в школу Олег ходив в Миколаєві. Зате на літні канікули батьки відвозили дітей до бабусі, яка жила в селі Богданівці Долинського району Кіровоградської області. Діти завжди були в захваті від канікул в селі, бо сюди ж приїздили ще їхні двоюрідні брати з селища Молодіжного. Компанія складалася весела, літо завжди проходило у них активно та насичено.
Звісно, що потрібно було допомагати бабусі на городі та по господарству. Але гуртом будь-яка робота робилася швидко і весело. А вільний час діти проводили в іграх, купанні на ставку, риболовлі тощо.
“Раніше, в школі російськомовного Миколаєва можна було легко відмовитись від вивчення української мови — просто батькам написати заяву, щоб їхню дитину звільнили від уроків української мови та літератури, — згадує сестра Олега Сиротенка Ольга. — Олег натякнув батькові, про те щоб написати таку заяву. Батьки відповіли, що швидше напишуть заяву про звільнення від вивчення англійської, ніж української. Наші батьки обоє родом із села, мама з Кіровоградщини, тато з Миколаївщини. Вони чудово розмовляли українською. В нашому з братом дитинстві, коли траплялися вечори без світла — батьки читали нам Кобзаря. Олег з дитинства багато читав, приймав участь у конкурсах читців і завжди перемагав. Любов до книги пройшла з ним через усе життя. Вже навіть тяжко хворим він брав книги в бібліотеці і читав. В труну теж поклали книгу Сергія Жадана.
В школі напевне у 8 чи в 9 класі він сказав своїй вчительці літератури Аді Матвіївні, що крім обов'язкової шкільної програми вона в житті інших книг не прочитала”.
Гарний друг, турботливий товариш
Миколаєвець Андрій Гросман розповідає, що з Олегом дружив з дитячого садочка, потім ходили в один клас до школи: “У нас було звичайне дитинство, характерне для того часу: велосипеди, ковзани, купання в річці. Часом влізали в якусь шкоду, траплялися з нами різні пригоди, але ж і покарання від батьків боялися. Пам’ятаю, що для Олега тато завжди був авторитетом і він уникав розваг, які б могли засмутити батьків.
Проте й не відступав, коли потрібно постояти за друга. Пам’ятаю, як проводжали ми дівчат в інший район міста, підійшла до нас компанія з місцевих. Слово за слово почали присікатися та викликати на бійку. Їх було більше, але ми з Олегом слабину не проявили — відступати не стали. Добряче нам дісталося, але й ми у відповідь тих відморозків натовкли”.
Андрій зазначає, що в школі Олег непогано навчався, захоплювався технікою і це його захоплення батько Олега завжди підтримував.
“Я сиділа з Олегом за однією партою в школі, — згадує Світлана Іпполітова, — Пам’ятаю, як ми з ним одне одному допомагали на контрольних чи під час відповідей на уроці. Щось краще я знаю, щось він. Гарний друг, турботливий товариш, уважний до дрібниць”.
Першу війну зустрів Олег під час строкової служби в Баку
Після закінчення школи пішов працювати на завод де працювали його батьки, здобув робітничу професію слюсаря-інструментальника.
В 1987 році його призвали до армії. Служив у військово-морському флоті. “Тоді на флоті 3 роки служили — зазначає однокласник Андрій, — Олег першим з нашого класу потрапив на військову службу і пізніше від усіх повернувся”.
Спочатку навчання він проходив безпосередньо в Миколаєві, а далі його спрямували до Азербайджану на Каспійський флот. Як згадують його рідні, то Олег завжди пишався тим, що служив на флоті, із захопленням згадував ці роки та співслужбовців з якими разом довелося долати радощі і складнощі. Якщо інші його ровесники нарікали здебільшого на дідівщину в армії, колективну відповідальність за порушення дисципліни, недолугих командирів, то у Олега це були розповіді про міцне чоловіче братерство, про справжню дружбу і взаємовиручку.
“Перша війна застала мого брата під час проходження строкової служби в Баку. Його військова спеціальність моряк- шифрувальник в Каспійській флотилії з 1987 по 1990, — розповідає сестра. — Я їздила з батьками в Баку провідати брата. Це вже був 1989 рік, в місті відчувалася напруга. В аеропорту нас зустрічав Олег з офіцером. В місті всюди грала національна музика. Такі дефіцитні у Миколаєві книжки на російській мові тут лежали на полицях в книгарнях нікому не потрібні. В очі впадала відмінність між життям у нас і в Азербайджані. В країні оформився потужний масовий політичний рух — Народний фронт Азербайджану. Радянське керівництво всіляко намагалося придушити національно-визвольний рух азербайджанців. Залучили війська. Хлопці, які служили з моїм братом згоріли живцем в бронетранспортері у нього на очах”.
З сестрою і мамою в Баку
Робота в місті його більше не захоплювала
Після армії Олег повернувся працювати на завод, але робота в місті його більше не захоплювала. Вирішив, що це не його. Розповідав сестрі, що ще під час служби на флоті, йому мало не щоночі снилася бабусина хата в Богданівці. Рідні як могли відмовляли його, переконували в перевагах міського життя. Але все було марно.
В 1992 році він поїхав до бабусі в Богданівку. В цьому селі вже осів його двоюрідний брат з Молодіжного, який встиг одружитися на місцевій дівчині. Олег вирішив теж, що йому комфортніше буде жити в селі. Він влаштувався на роботу в місцевий колгосп імені Щорса. Для будівництва власного будинку йому виділили ділянку землі. І хлопець почав будувати своє власне життя на землі.
Тут же в селі познайомився з дівчиною Оленою, з якою почав зустрічатися.
“Мені тринадцять років було, коли я познайомилася з Олегом, — розповідає дружина, — мій старший брат йшов в армію. На проводжання, зазвичай, збирається молодь з усього села, прийшов і Олег. Ми почали з ним зустрічатися. Одружилися, коли мені вже було вже шістнадцять років, невдовзі народився і наш старший син Андрій”.
Однокласники з Миколаєва приїздили на весілля Олега і Олени в Богданівку. Згадують, що добре його запам’ятали, бо вперше побували на сільському весіллі, де дотримувалися автентичних обрядів та традицій.
З часом колгосп розпався, чоловік влаштувався на роботу на залізницю. Заочно закінчив Криворізький автодорожній технікум.
Любив працювати на землі
“Дім і все у дворі збудоване власними руками Олега, — розповідає дружина Олена, — він любив працювати, любив роботу на землі, постійно щось майстрував. Дуже подобалося йому працювати з деревом. Почав вирізати макет військового корабля, на якому йому довелося служити. Прагнув в точності відтворити на ньому різні деталі. Пояснював дітям їхнє призначення, роль та функції.
Взагалі, він був перфекціоністом, прагнув в усьому досягати ідеалу. В майстерні в нього завжди панував ідеальний порядок — кожна річ мала своє місце. За яку б роботу не брався — прагнув довести її до кінця і зробити все бездоганно”.
Захопився вирощуванням винограду, висадив на присадибній ділянці понад 70 кущів різних сортів. Дуже ретельно вивчав як за ним доглядати, характеристики всіх сортів. Підбирав такі, що найбільше підходять для нашої зони.
Робота на залізниці йому не надто подобалася, мріяв про часи, коли його виноградник почне давати стабільний дохід, щоб повністю присвятити себе роботі в особистому господарстві і займатися тим, до чого лежить душа.
Коли наприкінці 2013 року стався Майдан, Олега ці події теж обурили, він поривався поїхати в Київ, щоб підтримати протест людей, яким небайдужа доля країни. Олена просила його думати про дітей сім’ю, ледь відмовила від цього кроку. Навіть на роботу зверталася, щоб чоловікові не давали ніякої відпустки: планової чи за власний рахунок, якщо проситиме.
А далі почалися події, наслідком яких стала анексія Росією Криму, АТО на Донбасі.
На власному винограднику
Передбачав напад Росії на Україну
“Так, як брат багато читав, то для нього події, що проходили спочатку в Чечні, а потім в Грузії, були прогнозованими,— згадує Ольга. — Одна із його улюблених книг —”Щоденник сотника Устима. Як козаки Кавказ воювали». Ця книга — згадки командира батальйону «Арго» Валерія Бобровича, про людей, котрі все життя присвятила боротьбі за те, щоб поховати загарбницькі прагнення Московії. Він не виключав того, що наступним об’єктом російської агресії може стати Україна.
Події 2014 року всі в нашій сім’ї всі прийняли дуже гостро та болісно. Брат розумів на що здатні московити. Так як Миколаїв був і залишається однією із цілей загарбання, ми з ним розробили і обговорили алгоритм, за яким моя сім`я буде виїжджати з Миколаєва, якщо тут стане небезпечно.
В 2015 брат пішов воювати, він спеціально готувався до служби: бігав, тренувався, читав відповідну літературу. Не всі прийняли його вибір. Багато його друзів, однокласників не зрозуміли його. Мій брат говорив, що не страшно йти на війну, але страшно залишати в тилу зрадників”.
Будинок Сиротенків в Богданівці
В 2015 році Олег повідомив дружині, що він не може більше спокійно за цим спостерігати — він мусить взяти до рук зброю саме для того, щоб захистити своїх дітей, щоб не довелося їм воювати теж. “У нас саме народився третій син, Богданчику виповнилося лише 1,5 місяці, — розповідає дружина, — я ходила в сільраду і до військкомату, просила щоб його не мобілізували. Але всі лише розводили руками, мовляв, він прийшов добровільно. Це його рішення на яке ми не можемо вплинути”.
Дружина розповідає, що спочатку Олег проходив навчання в навчальній частині в Десні, потім в Широкому Лані, поблизу Миколаєва, куди вони їздили провідувати його всією сім’єю. Далі служив на Донбасі, в Бахмуті. Спочатку навіть не говорив дружині, що перебуває в зоні активних бойових дій, оберігав її від хвилювань.
Коли вже прийшов у відпустку, то розповідав, що перше чим зайнявся у бліндажі — навів в ньому порядок. І побратимів привчав до того, що кожна річ мусить мати своє місце. Був командиром гарматного розрахунку, довірену йому зброю тримав в ідеальному порядку, вимагав цього і від підлеглих бійців, бо від цього залежить їхнє життя.
Прослужив молодший сержант Олег Сиротенко трохи більше року і був звільнений в запас.
Фронтові умови підірвали здоров'я
Сім’я раділа, що нарешті вони знову разом, Олег повернувся до роботи на залізниці. Продовжував втілювати свої мрії: доглядав за садом і виноградником, будував теплицю, мріяв вирощувати в ній екзотичні фрукти. Мав багато планів, які поступово втілював у життя. Навчився робити власне вино, при цьому він витримував весь технологічний процес виробництва цього давнього напою. Виписував спеціальні дріжджі, заготовляв дубові тріски тощо.
“Після повернення з війни брат розмовляв тільки українською, — згадує сестра, — Йому неодноразово пропонували вступити то в «Народний рух України» то в «Свободу». Він завжди відмовлявся, говорив що вони щось утнуть, а мені буде соромно”.
Але умови, в яких доводиться жити бійцям на фронті, значно погіршили стан його здоров’я. За словами дружини, Олег ніколи раніше не мав значних проблем зі здоров’ям. А через деякий час після повернення почав відчувати себе гірше. Пройшли обстеження в лікарні, які вказали на онкологічне захворювання. Сім’я оперативно зібрала кошти на вартісне лікування, але хвороба розвивалася занадто швидко.
28 квітня 2018 року Олега Сиротенка не стало.
“Я дуже рано вийшла заміж, — говорить Олена Сиротенко, — Але жодного разу про це не пошкодувала. Ми прожили разом 22 роки. І це були щасливі роки життя. Він був гарним чоловіком і батьком, турботливим братом і сином, вірним другом. Нині я дивлюся на наших синів і бачу в них Олега: його усмішку, манери, його слова. Навіть найменший Богданко має спогади про тата, хоч мав трішки більше трьох років на момент його смерті”.
“Болить душа за кожного полеглого і того, хто втратив здоров’я на війні, — говорить Ольга, сестра Олега Сиротенка. — На кого ви нас залишили Герої, які пішли в небо? Які загинули на полі бою та померли в лікарнях від поранень і невиліковних хвороб…
На кого залишили своїх старих батьків та малих дітей ? На зрадників України, які наживаються на цій війні? Ви віддали свій борг Батьківщині сповна, втративши при цьому своє життя та здоров’я. Коли свій борг вам віддасть держава ?
Повернутися з війни живим – це ще не все. Зрозуміти, що в державі за яку ти віддав своє здоров’я нічого не змінилось – ось страшне”.
