Навіть вийшовши на пенсію Олег Стеценко продовжував працювати. З початком повномасштабного вторгнення — просився ло війська добровольцем. Мобілізували Олега в грудні 2022 року. Відразу потрапив на Бахмутський напрямок. Коли поруч з бліндажем отримав поранення побратим, він не міг спокійно чекати в укритті кінця обстрілу. Ризикнув, щоб врятувати товариша. І загинув сам.
Працював на залізниці.
Народився 19 червня 1969 року в селі Дібрівка поблизу Бобринця на Кіровоградщині. Батьки Микола та Надія Стеценки працювали агрономами і їх час від часу перенаправляли то в одне село , то в інше. Сім’я вимушено часто переїжджала. Жили вони і в Дібрівці, Береславці, Полтавці, Бобринці.
Його тітка Марія Стеценко пам’ятає Олега ще хлопчиком: «Він одноліток моєї доньки й батьки Олега часто приїздили до нас в гості і бувало, що залишали його у нас на тиждень-півтора. Дітям удвох веселіше і я та бабуся могли приглянути за ними. Дуже любив розпитувати про всю нашу рідню. Цікавило його ким були дідусі та бабусі, як вони жили, де працювали, що відбувалося під час війни та Голодомору. Я розповідала йому про дідуся, який пройшов Другу світову війну. Спокійний хлопчик, ніколи ні з ким не задирався, не бився, дуже товариський та миролюбивий».
Після закінчення школи в Бобринці, поїхав навчатися в Знам’янку. Поступив до ПТУ-2, вивчився на помічника машиніста електротяга та теплотяга. Якийсь час працював в локомотивному депо Знам’янка Одеської залізниці. Потім продовжив навчання і отримав професію машиніста. Одружився на дівчині Ларисі, в сім’ї народився син Віталій.
Коли розпочалося будівництво Криворізького гірничо збагачувального комбінату окислених руд — переїхав в Долинську. Спочатку придбали квартиру в місті. З часом вирішили купити приватний будинок для проживання.
Став опікуном племінника
«Мені було п’ять років, коли не стало моїх батьків, — згадує Максим Мельников. — Олег Стеценко доводиться мені дядею. Він став моїм опікуном. Якби не він — навіть не знаю як би склалося моє життя надалі».
«Мій тато і тато Олега рідні брати. В їхній сім’ї виховали 6 хлопців, — розповідає Тамара Комарі. — Тож родичів у нас багатенько. Олег, після закінчення школи, випав на якийсь період з кола нашого спілкування. А коли він із сім’єю переїхав до Долинської — то знову почали їздити в гості, спілкуватися телефоном. Лариса мала інвалідність другої групи. Тож Олег самостійно, з хлопцями, доглядав за присадибною ділянкою. Мали ще додатковий город біля Долинської. Пам’ятаю, що Максим з Віталею хвалилися як саджали та вибирали там картоплю. Олег сам і домашні закрутки всі робив, бо Лариса не могла довго біля плити знаходитися. Вони з дружиною дуже схожі за характером — обоє спокійні, розсудливі, все обговорювали без зайвих емоцій. Максим вирізнявся на фоні їхньої сім’ї — більш емоційний та енергійний».
Тамара згадує, що коли не стало молодшого брата Олега — Ігоря, то він сказав, що не допустить того, щоб його племінник при живому дядькові потрапив до інтернату.
Докладав зусиль всіх можливих зусиль, щоб виховати хлопця гарною людиною і щоб він не почувався одиноким та відчував підтримку рідних людей.
Коли в Долинській з роботою стало зовсім погано, Олег влаштувався працювати в Кривому Розі на Новокриворізький гірничо-збагачувальний комбінат машиністом теплотяга. Пропрацював там до самої пенсії.
19 лютого 2022 року дружина Олега разом з сином Віталієм поїхали провідати родичів в росії. Жінка звідти родом і давно мріяла провідати своїх рідних. А вже 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення.
Повномасштабне вторгнення
Олег з Максимом залишилися вдвох. Олег відразу пішов до військкомату — просився добровольцем на фронт. Але йому сказали зачекати. Ходив він туди ще не один раз. В грудні 2022 року чоловік отримав повістку.
Ще 10 грудня тітка Марія розмовляла з племінником по телефону. Згадує, що мала вона відчуття, що Олег ніби щось хоче сказати і стримує себе.
Зарахували Олега Стеценка старшим солдатом, санітаром-радіотелефоністом 1 стрілецького батальйону військової частини А1736. Воювати йому довелося на Бахмутському напрямку. Перед від’їздом попросив, щоб Максим повідомив про це родичів. Але хлопець був приголомшений тим, що вимушено залишився один і просто забув це зробити.
«Олег на всі свята обов’язково телефонував всім родичам з привітаннями, — згадує тітка Марія, — А тут на Новий рік немає від нього дзвінка. Я хвилюватися почала. Сама набирала — номер не відповідає. Телефонувала всім родичам, племінникам, дітям. Можливо має він ще якийсь номер, якого я не знаю. НарештІ комусь із родичів вдалося з ним зв’язатися і ми дізналися, що він вже воює. Через кілька днів зателефонував і він сам до мене. Голос у нього такий стомлений був. У мене трішки на душі відлягло. Зраділа, що він знайшовся. Розпитувала, що йому потрібно, хотіла йому посилку зібрати. Але він попросив з посилкою поки зачекати, оскільки їх відправляють на бойове чергування. Сказав, що зателефонує, як повернеться з позицій.
Але з позицій він не повернувся. Нас повідомили, що Олег Стеценко загинув 17 січня 2023 року».
Побратими розповіли родичам, що розпочався обстріл їхніх позицій ворогом. Бійця, який знаходився за межами бліндажа поранило. Олег виповз з бліндажа, для того, щоб врятувати побратима, затягнути його в укриття. І загинув сам.
«Ховали Олега в Долинській, — згадує Тамара, двоюрідна сестра. — Він і після виходу на пенсію продовжував працювати в місті. На похованні було багато його колег. Розповідали про нього багато хорошого: сумлінний, добрий, відповідальний».
Племінник Олега Максим теж долучився до допомоги війську — будує укріплення для військових.
