На нього, здається, неможливо сердитися. Натурою покладистий, доброзичливий, до всіх незмінно приязний. Олег просто природою своєю був не з тих, хто міг би затівати конфлікти чи накликати на себе чийсь гнів.
Олегом батьки назвали на честь Олега Кошового
Народився Олег Пугач 28 вересня 1972 року в Долинській. Якраз незадовго до його народження, батьки слухали по радіо читання роману “Молода гвардія” Фадєєва про молодіжну підпільну організацію, що діяла в часи Другої світової війни на Донбасі. І вражені патріотичністю та мужністю її очільника Олега Кошового, вирішили назвати свого сина Олегом.
Мабуть, передалися дитині, яку назвали на честь героя-підпільника, деякі партизанські здібності. Бо де б мама не приховала цукерки - завжди їх знаходив. А обгортки від них ховав так, що батьки їх знаходили лише під час чергового ремонту в будинку.
Дружина, Лариса Пугач згадує, як мама Олега розповідала деякі історії з дитинства її чоловіка. Дідусь Семен працював сторожем біля ставу - наглядав за пасікою та за ставом. Інколи на вихідні забирав до себе онука. І одного разу, коли син повернувся додому від діда, мама поцікавилася чим же він там з дідом займався, Олежка відповів: “Рибу з дідом ловили на ліжку”. Мама, звісно ж подумала, що, мабуть, стався конфуз з дитиною. Дочекалася нової зустрічі з дідом, щоб прояснити ситуацію. Виявляється, що дід на ставку прилаштував металеве ліжко замість місточка. І насправді сидячи на тому ліжку, ловили рибу.
Навчався в Долинській школі №1. З навчанням у хлопчика не дуже все складалося, чим старшим ставав - тим гірші в нього були оцінки й зрештою батьки змирилися з думкою, що не всім бути академіками, хтось же має і руками працювати. Проте фантазувати Олег вмів і вигадані ним історії розповідав так, що часом їх сприймали за правду. Щодня мама допитувалася у сина про справи в школі, що там відбулося за день. І, мабуть, якийсь день пройшов дуже нецікаво, що він розповів мамі, буцім то діти в школі сьогодні з третього поверху повипадали. І не тільки мамі таке розповів, а ще й сусідці, яка теж завжди цікавилася його справами в школі. “Мама налякалася, добре, що телефон у них був, - розповідає Лариса Пугач. - Почала телефонувати іншим батькам, а ті розпитувати у своїх дітей. Виявилося, що це все Олег просто вигадав, бо нічого цікавого про школу в цей день розповісти не міг. А сусідка ту новину по всій Долинській рознесла. Такий фантазер був”.
“В навчанні Олег зірок з неба не хапав, - розповідає його однокласниця Світлана Гончар (Скрипник), - дружив він з хлопцями, які теж не прагнули до знань та гарних оцінок. Крім того, що не хотіли вчитися, його друзі ще й завжди відзначалися тим, що постійно з ними дуже погані історії траплялися. Але треба відзначити, що Олег, попри дружбу з ними, ніколи в ті історії не потрапляв. Тобто, в нього вистачало розуму і сили волі, щоб не влізти в якусь халепу за компанію. Характер мав дещо запальний, але неагресивний”.
Ще коли хлопець навчався в школі, в старших класах, на літніх канікулах, щоб син менше вештався вулицями з друзями, батьки влаштовували його працювати на птахофабрику. Хлопець зрозумів, що гроші можна заробляти й без гарних оцінок в атестаті. І ті свої перші зароблені кошти відкладав для того, щоб здійснити свою мрію - купити мотоцикл. Дуже любив техніку - велосипед, мопед, мотоцикл, магнітофон. Постійно щось розбирав, складав, ремонтував.
“Я прийшла працювати в дитячий садочок “Івушка”, - згадує своє знайомство з майбутнім чоловіком Лариса, - там працювала і його мама. А він приїздив до неї часто вже на власному мотоциклі “Мінськ”. Так і познайомилися, він часто пропонував мені покататися, навчав їздити на ньому”.
Армія змінила Олега
А потім Лариса у відпустку поїхала відпочивати до Ялти й там дуже сумувала за Олегом, за зустрічами з ним, зрозуміла, що покохала цього хлопця. Що їй найбільше в ньому подобалося - він був дуже домашнім і любив, щоб в домі все до ладу було. Він навіть після школи нікуди навчатися не поїхав, бо не уявляв себе поза домом. Лариса проводжала коханого в армію і чекала з армії. “Він служив в Харківській області, поблизу Чугуєва у військах зв’язку. Коли повернувся додому Олег - ми майже одразу одружилися і невдовзі у нас народилася донька”, - згадує жінка.
Але, за словами пані Лариси, армія все ж змінила її коханого, в нього навіть було бажання на деякий час ще залишитися на понадстроковій службі. Тобто, він вже не був таким домашнім хлопцем, який не уявляв свого майбутнього за межами свого дому та Долинської. “Можливо, що він занадто рано став сам батьком, не встигнув морально та психологічно себе налаштувати на це, - розмірковує Лариса. - Від дітей він вимагав, щоб у всьому була дисципліна та порядок, щоб все було на своїх місцях. А коли збиралися гості чи ми були в гостях - то Олега було не переслухати. І всі його розмови були про армію, про якісь пригоди, що відбулися з ним чи кимось зі співслужбовців. Здавалося, що він продовжував жити тими минулими подіями й що оте життя в армії для нього було справжнім, за яким він жалкував. Чесно кажучи, мене та його вояччина дуже дратувала. Я мріяла, щоб чоловік із таким же захватом розповідав про сім’ю та дітей”.
Коли він служив в армії, в 1992 році розпочався збройний конфлікт в Придністров’ї й Олегову частину перекинули до кордону з Молдовою. За словами чоловіка, вони там налагоджували зв’язок. Розповідав, як ходили одного разу на завдання і в одного місцевого діда їм довелося скуштувати вина сторічної витримки. Вони те вино не пили, а їли, бо воно за консистенцією було як мармелад. І скуштувавши кілька шматочків не могли стати на ноги, таким міцним та п’янким було те вино. Також одну дуже моторошну історію розповідав, як з тієї сторони кордону обстріляли дитячий садок і їм довелося евакуювати звідти дітей. “Я згадуючи ту історію з дітьми, що випадали з третього поверху, не дуже в те вірила, - зізнається жінка. - Наразі, думаю, що таке цілком могло статися. А тоді гадала, що чоловік, як завжди, нафантазував так, що сам почав вірити у цю історію. Оповідачем він був гарним, всі його слухали із захопленням. А йому, здавалося, тільки того і треба було, щоб його слухали”.
Можливо, що пережиті Олегом відчуття небезпеки поруч із місцями бойових дій, додавали адреналіну і тому він раз у раз у своїх спогадах переносився в ті часи, згадуючи чоловіче військове братерство та ніби заново переживав події, від яких отримував драйв.
Коли повернувся з армії, то в цей час якраз будували в місті пожежну частину. Спочатку він там наглядав за будівництвом, як охоронець, а потім влаштувався пожежником. Всі колеги з роботи розповідають, що в найбільш небезпечні місця для гасіння пожеж, та для підйому на висоту - Олег себе пропонував сам. І після кожного такого випадку, в нього додавалося ще одна тема для споминів за столом з друзями. На пенсію з пожежної частини пішов у званні старшого прапорщика.
Завжди приходив на допомогу
Сусідка по вулиці Наталія Гузнак згадує Олега, як доброго сусіда, який приходить на допомогу, навіть кликати його для цього не потрібно. “Пам’ятаю, колись повертаюся додому і велосипеда кочу, бо камеру пробила, - згадує жінка. - А Олег саме біля паркану стоїть, мовляв, що сталося, чому котиш? Дізнавшись, що трапилося, відразу хвіртку відчиняє, мовляв, закочуй, підкуємо тобі коня. І такий він був в усьому і завжди”.
Син Дмитро розповідає, що батько навчив його любити техніку, з дитячих років допомагав ремонтувати велосипеди, мотоцикл та всяке інше залізяччя. Все, що вміє робити руками - чоловік завдячує своєму батьку. А потім став турботливим дідусем. “Ми жили з ним на одній вулиці, через кілька дворів. В гості до нас постійно приходив, дітям приносив подарунки солодощі, - згадує Діма. - Доньку Мілану лагідно називав Мілашустік, дуже її любив, багато часу проводив з нею. На молодшого Мішу говорив “мій білявчик”.
З онуками
Кума Любов Байдецька розповідає, що рано залишилася без чоловіка, діти дорослі роз’їхалися, а приватний будинок завжди потребує чоловічих рук: “Кум Олег дуже мене виручав. Його й просити не потрібно було, сам приходив, мовляв, коли кума картоплю саджати будемо, коли город культивувати, що допомогти потрібно, говори, не соромся. Багато кумів в мене є, а таких як Олег був - більше немає. Так шкода, що таких людей втрачаємо. Якось, пам’ятаю, 8-го березня то було. Ще сплю і чую як ніби то хтось у хвіртку шкребеться. Виглянула у вікно - а то кум Олег через ворота вже переліз, щоб мене не будити й несе мені квіти у горщику, оті перші весняні крокуси. Вітаю, мовляв, тебе кума зі святом і побіг на роботу, бо мені на зміну чергувати сьогодні”.
Як розпочалася антитерористична операція на Сході - пішов добровольцем захищати країну.
Тетяна Шумейко - жінка, з якою Олег Пугач прожив останні роки, розповідає про своє знайомство з чоловіком: "Так сталося, що перестала в мене горіти газова плита. Сусіди порадили звернутися до Олега, мовляв, “золоті руки” має той чоловік. Я й покликала його. Він полагодив і сам викликав газову службу та пожежників, щоб все перевірили та впевнилися, що все зроблено правильно. Я навіть не очікувала такого. Розговорилися з ним, згодом зійшлися, бо щось там у них в сімейному житті не складалося. Дуже він добрий чоловік і сусід. Хто б не кликав на допомогу - нікому не відмовляв. Друзів у нього багато і тільки добре згадують. Вже і на пенсії був, а все то там, то там на роботу влаштовувався. В АТО добровольцем пішов. За цю службу мав кілька відзнак та нагород. Я вже вмовляла його відпочити, а він не міг спокійно дома сидіти”.
Люблячий дідусь
Донька Ольга розповідає, що вдома батька майже не пам’ятає - він завжди працював. Навіть коли був вдома - то постійно щось ремонтував, розбирав і знову збирав. “Відпочивати з батьком ми нікуди не їздили, бо часи були такі - грошей постійно не вистачало, - згадує жінка. - Найбільше мені батько запам’ятався на своїй роботі в пожежній частині, коли нас туди зі школи на екскурсію приводили. Зате яким він став дідусем турботливим. Здається всю свою любов, яку він не встиг віддати нам, своїм дітям в дитинстві, він віддавав онукам. Хоча спочатку боявся залишатися з ними сам на сам. Навіть такі прості речі, як погойдати дитину на гойдалці в нього викликали побоювання: а як то? а чи він зможе так, щоб не нашкодити дитині? Його самого, як маленького, треба було вчити бавитися з дітьми. А вже потім не можна було відірвати їх один від одного”.
З онукою Міланкою
І Оля, і Дмитро дуже раділи за батька, коли той нарешті, повернувшись з АТО, наважився з Тетяною поїхати в Карпати. Це вперше Олег був поза межами дому на відпочинку, говорив, що відчуває себе як в кіно. Дуже їм сподобалася та поїздка і мріяли про те, щоб наступного разу поїхати вже з дітьми та онуками.
“Про машину батько мріяв все своє життя, - розповідає син, - але придбати зміг, коли вже на пенсію вийшов. Придбав старенькі “Жигулі”, так він ту машину вичистив, відшліфував, довів все до ладу, що вона і виглядала і працювала, як новенька. Мріяв, що буде на ній на риболовлю їздити й кілька разів таки зробив це. А потім сталося повномасштабне вторгнення. Батько з іншими атовцями часто зустрічався й в їхніх розмовах я часто чув про те, що той конфлікт на Сході так просто не згасне, щось має відбутися”.
Повномасштабне вторгнення
В січні 2022 року Олег захворів на коронавірус і дуже тяжко переніс цю хворобу. Донька згадує, що якраз із сім’єю приїздила до Долинської й заходили провідати батька: “Але навіть обнятися не змогли, бо він дуже боявся, щоб не інфікувати когось із нас. Найменшого онука, Левчика він навіть зблизька не побачив, лише в колясочці на відстані. Я з сім’єю і мамою в Бучі жила і 24 лютого ми вже проснулися в епіцентрі бойових дій. Ми з мамою і двома дітьми вибиралися з міста і тато нам постійно телефонував, дуже переживав, щоб ми встигли вибратися. Потім, коли ми вже були в безпечному місті - він теж дуже переймався тим, як ми влаштувалися, чи всім необхідним забезпечені. Сам він відразу пішов до військкомату, але з нами постійно був на зв’язку. Потім їх відразу перекинули в зону бойових дій, оскільки він мав досвід АТО і таких людей без додаткового навчання спрямовували в гарячі точки. Як тільки була можливість у нього зателефонувати - він з нами зв’язувався. Часто повторював слова, що ми вже ніколи більше не побачимося. І мене це дуже нервувало, я просила його не говорити так, але він, мабуть, розумів, що шансів вижити в нього дуже мало”.
Тетяна Шумейко розповідає, що 26 лютого провела чоловіка на війну, він ще й не зовсім від ковіду отямився, слабкий був, проте чекати не став. Разом з іншими атовцями в перший же день пішо до військкомату. Стримували ворога знову ж таки на східному кордоні. “Там в окопах знову застудився, дуже надривно кашляв, - розповідає жінка, - я все радила йому звернутися до медиків. А він відповідав, що звертався, але навіть на кілька днів його не відсторонили від боїв. Потім ще й контузію отримав, але знову ж таки, відлежатися йому не дозволили. Просив надіслати теплі речі. Але в ті місця, де вони перебували, вже не пускали волонтерів і пошта не приймала відправлення”.
Дмитро розповідає, що батько найбільше боявся потрапити в полон. Ще коли в АТО служив, то завжди говорив, що про всяк випадок тримає при собі гранату. І якщо буде ситуація, коли не буде виходу - то він підпустить якнайбільше ворогів, щоб забрати їх з собою. “І вже на війні теж завжди заспокоював - у мене про всяк випадок є з собою граната, - згадує син. - В мирному житті говорив, що боїться померти від раку. Його батько, мій дід Дмитро, помирав в нього на руках від раку легень. Від онкології померли й ще кілька родичів, тому така перспектива тата теж лякала. Але померти від хвороби йому не судилося. Навіть до 50-річчя тільки трохи не дожив. В боях під Тошківкою під час артилерійського обстрілу отримав поранення несумісні з життям. Сталося це 7 травня 2022 року”.
“Молодші бійці змогли швидко відступити, а він ще ж і кашляв дуже, слабкий був, мабуть, сил в нього не вистачило відбігти на безпечну відстань. Присів під БМП і осколки від вибуху посікли його”, - плаче пані Тетяна.
“Коли ми проводжали його 26 лютого, - згадує син, - то останні слова батька були про те, що дуже мріє побачити перші кроки онука Міші, “мого білявчика”, як він його називав. Міші тоді було вісім місяців. Донька Мілана й по сьогодні засинає з портретом діда в руках. І все питає чи повернеться дідусь, коли закінчиться війна. А ми їй відповідаємо, що дідусь на небі й звідти нас захищає та слідкує, щоб все у нас було добре”.
