30 січня минув рік з дня загибелі Олега Гасіна. Батько Олега - дитина Другої Світової війни, мама етнічна росіянка, що давно вже розмовляє українською. В страшному сні батьки не могли побачити, що ховатимуть сина, якого вбила росія.
“Задля таких дітей хочеться працювати в школі”
Народився Олег 13 березня в селі Улянівка і був третьою дитиною в сім’ї Гасіних. Подружжя вже мало двох доньок, тож народження сина, як продовжувача роду було жаданим і бажаним. Невдовзі сім’я переїхала до Долинської.
Батько Олега, Михайло Петрович очолював Долинське РАПО і був відомою людиною в місті. Мама працювала лаборантом - перевіряла сільськогосподарську продукцію на відповідність стандартам на місцевому ринку. Сестрички Оленка та Оксанка були набагато старші від Олега, тож допомагали мамі в догляді за молодшим братиком.
“Він у нас був таким “маминим мазунчиком”, бо наймолодший і йому багато чого батьки дозволяли, того чого ніколи не дозволяли нам, коли ми були маленькими, - пригадує Оксана. - Інколи мені це було образливо, але частіше я теж сама його пригощала то цукерками, то якусь іграшку подарую. Я ж на десять років старша, а з Оленкою в нього ще більша різниця у віці. Вона вже навчалася в місті й частенько привозила якісь гостинці, в першу чергу - молодшому братикові. А він її чекав з нетерпінням”.
“Дуже творчим брат був від самого дитинства, багато чого любив робити власними руками: малювати, ліпити, гравіювати чи паяти. І за що б він не брався робити - все доводив до кінця. І результат завжди вражав своїм задумом - витонченістю та фантазією, - згадує про брата Олена. - Наша сім’я взагалі творча. У кожного є своє захоплення - вишивати, малювати, в’язати. Але в Олега художній смак та прагнення зробити щось незвичайне, не таке як у всіх, особливо виділялися”.
Навіть попри те, що Олежці в дитинстві багато чого прощалося батьками, він ріс спокійним і слухняним хлопчиком. Навчався в школі дуже добре, не створював ніколи проблем ні батькам, ні вчителям. Любив малювати й виходило в нього це дуже добре, хоч і не відвідував школу мистецтв чи якихось гуртків з образотворчого мистецтва. Зі шкільних предметів полюбляв фізику, захоплювався роковою музикою.
“Заради таких дітей як Олег і хочеться працювати в школі, - говорить директорка ліцею №4, колишньої школи №2 Наталія Король - завжди врівноважений, спокійний, з бажанням вчитися”.
“Ми з Олегом шаленіли від року”
Приятель Олега Вадим Дорошенко пригадує, що товаришував з ним ще з дитячого садочка. А потім у хлопців були спільні уподобання в музиці - обидва шаленіли від року. “У нас в Долинській був аматорський гурт, в якому я грав. Ми виконували рокові композиції й Олег часто приходив на наші репетиції, щоб послухати. Грали здебільшого для себе, але часом виходили й на публіку. Давали концерти в “Червоній Калині” та в “Парку Залізничників”, - пригадує Вадим.
Потім долі музикантів розійшлися - когось забрали до армії, хтось поїхав навчатися в інше місто, проте дружба Олега з Вадимом на цьому не закінчилися і лише міцнішала. Вони любили разом слухати музику. В одязі та в зовнішньому вигляді намагалися бути схожими на своїх кумирів.
“Але навіть в зовнішньому вигляді Олега не було простого копіювання якихось відомих музикантів. Він дуже ретельно підбирав всі аксесуари й здебільшого йому виготовляли їх на замовлення за його власними ескізами, - розповідає сестра Олена. - Всі браслети та ланцюжки зі срібла були індивідуальними, з химерним переплетінням. Другого такого ні в кого не побачиш”.
“Зачіска в нього була теж особлива, - згадує Любов Бичек, як давно дружить з сім’єю Гасіних. - Мені зазвичай ніколи не подобалося, якщо чоловіки носять довге волосся. Але Олегу така зачіска була до лиця. Густе волосся, зібране ззаду “хвостиком” дуже йому пасувало. До чого б не доторкнулися руки Олега - виходило в нього це бездоганно. Він навіть квіти вирощував, дуже гарні квіти й поради давав, як це робити”.
сім'я
Вадим Дорошенко пригадує, що його друг захопився тату, захотів навчитися робити татуювання сам. І освоїв цю техніку, тим більше, що малюнки він виконував дуже майстерно. “Я дозволив йому на собі зробити його перше в житті самостійне татуювання, - розповідає Вадим. - Далі він вже почав рекламувати себе як майстра татуювання і це його захоплення приносило додатковий підробіток”.
Навчання та робота в Кривому Розі
Після школи пішов хлопець навчатися в Криворізький політехнічний технікум. Навчався він дуже добре, особливо в нього гарно було з кресленням і завжди охоче допомагав друзям.
“Ми здружилися ще з перших днів, четверо хлопців, - розповідає однокурсник та друг Олега Федір Корченко. - До іспитів готувалися завжди разом і робили це в Олега на квартирі. Він винаймав квартиру, коли навчався. Ми допомагали один одному, бо комусь один предмет давався легше, комусь інший. Олег добре знався на кресленні та фізиці. Вмів доступно пояснювати складні теми. Так ми вчотирьох пройшли через все навчання”.
Чоловік пригадує, що коли студентами проходили виробниче навчання на ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг» в теплотяго-ремонтному депо, керівник дізнався про художні здібності Олега. І всю практику хлопець проходив в образі художника - в довгому халаті та береті й займався виготовленням плакатів, наочної та виробничої агітації для підприємства.
Федір Корченко згадує, що його перше татуювання також зробив Олег ще примітивною машиною. Вже потім, з часом, хлопець придбав собі для цього професійне обладнання і почав заробляти на своєму захопленні.
на роботі
Чоловік відзначає цілеспрямованість свого друга, вміння вперто рухатися до поставленої мети. “Він придбав собі в Кривому Розі квартиру за кредитні кошти. Але настала криза 2008 року, курс долара значно зріс, гроші потрібно було віддавати. І Олег дуже багато працював на різних підробітках, щоб лише не прострочити ті платежі, - розповідає Федір. - Розрахувався зрештою з кредитом. Надалі він у своєму житті намагався з кредитами не зв’язуватися”.
Вадим Дорошенко згадує, що запросив свого друга бути на його весіллі старшим дружкою й Олег дуже здивував всіх гостей. “Таким його ніхто не бачив. Він фактично провів це весілля розважаючи гостей різними конкурсами, розповідав якісь смішні історії та жарти, танцював сам і запалював гостей - розповідає Вадим. - Наступного дня переодягався в цигана і знову всіх розважав. Потім родичі й друзі часто згадували, як відкрили в Олега ще одну яскраву сторону його особистості”.
Родинні традиції
“Взагалі то наш брат був людиною не надто балакучою. Коли ми збиралися всією сім’єю в наших батьків, кожен щось розповідає про себе та свої справи, Олег про себе нічого не говорив, - згадує сестра Оксана. - Переважно мовчав, ми й не лізли до нього з розпитуваннями. Він дуже схожий на нашого батька - надійний, цілеспрямований, справжній чоловік. Своїми проблемами ніколи не заморочував інших. Все вирішував сам. Але, якщо хтось потребував допомоги - його не потрібно було просити зайвий раз. Ніколи й нікому не відмовляв. Бувало, що дехто і користувався цим. Але брат інколи вмів говорити й “ні”. І якщо вже він комусь відмовив, то на те була вагома причина. Вмовити його змінити рішення було вже неможливо”.
сімейні посиденьки
Сестри розповідають, що до свят Олег любив родичам готувати подарунки чи сюрпризи. І ці подарунки не були просто купленими в магазині. Він завжди сам прикрашав їх ще додатковим оздобленням чи якимось пам’ятним написом. “Завжди щось таке оригінальне придумає і таке що западає в душу. Вмів і відгадати якісь наші потаємні бажання та так вдало підібрати подарунок, що дивуєшся, як він про те здогадався, - пригадує Оксана. - Дуже любив готувати шашлики. Нікого до цієї справи не допускав. І сам м’ясо наріже рівненькими такими шматочками й особливий маринад якийсь готував. Секретами з нами не ділився. Але м’ясо таким смачним в нього виходило і просто тануло в роті. Тож як збиралися в Долинській сім’єю, щоб допомогти батькам картоплю посадити чи викопати, по закінченні роботи - нас чекали шашлики від Олега”.
“Такий чоловік буває один і на все життя”
Після закінчення технікуму хлопець влаштувався працювати машиністом теплотяга на ПАТ «Арселор Міттал Кривий Ріг». Але не поспішав з одруженням, вже начебто і власну квартиру мав та все рідним відповідав, мовляв, не зустрів ще ту єдину дівчину, з якою йому хотілося б прожити все життя. Прийшов час і така дівчина з’явилася в його житті.
Вікторія надумала зробити собі татуювання і через інтернет знайшла майстра з гарними рекомендаціями. Так вона познайомилася із симпатичним чоловіком Олегом Гасіним. “Під час спілкування зрозуміли, що у нас багато спільних інтересів, - згадує Віка своє знайомство з майбутнім чоловіком. - З часом у нас склалися стосунки. Потім я зрозуміла, що завагітніла і ми одружилися”.
закохані
У Вікторії вже була донька від першого шлюбу, яку Олег прийняв як власну. Але найголовніше те, що Марійка визнала його батьком і відносилася до нього як до справжнього батька. А коли народилася їхня спільна донечка Женечка - чоловік був на вершині щастя. “Такий чоловік як Олег дається один раз і на все життя. З ним відчуваєш себе впевненою і захищеною, - говорить Віка. - Я не знаю, як ми житимемо без нього. Ми планували прожити разом до старості. А тепер життя для мене зупинилося”.
“Комусь може видатися дивним, але той ранок 24.02.2022 для нас був наповнений радісними передчуттями, ми о п’ятій ранку зустрічали на залізничному вокзалі з київського поїзда свого нового члена сім’ї - собаку бордоського дога, - пригадує Вікторія. - Наш попередній собака загинув. Потім почули вибухи, з новин зрозуміли, що почалася війна".
Від першого дня повномасштабного вторгнення, Олег поривався піти добровольцем. Вікторія його стримувала, говорила, що не треба поспішати. Мовляв, підеш, але не добровольцем, лише тоді, коли прийде повістка. “Я просто пам’ятаю всі ті проблеми з якими стикалися хлопці-добровольці з 2014 року, - пригадує жінка. - Олег не з тих чоловіків, котрі будуть переховуватися та чекати поки інші за них воюватимуть. Він весь час говорив, мовляв, як же мені дивитися в очі моїм пораненим друзям, дружинам та дітям загиблих друзів та знайомих. В листопаді 2022 року його мобілізували. Проходив навчання, скидав мені фото на присязі, з автоматом. Він потрапив до 93 ОМБ “Холодний Яр”, санітаром стрільцем. Його позивний був “Далі”, він любив твори цього художника. І залежно від того на який склад ставити наголос можна відчути різний зміст цього слова. Але в обох випадках він відповідає характеру Олега”.
Його життя забрав Бахмут
А потім їх послали в Бахмут, в те пекло, яке сиротами зробило тисячі дітей, вдовами дружин, забрало у батьків їхніх дітей.
“Відправили на “нуль” роту 106 осіб, а повернувся звідти лише один. Інші всі загиблі, важко поранені та зниклі безвісти, бо неможливо звідти вже забрати їхні тіла. Мого чоловіка, важко пораненого витягнув на собі командир, який теж був пораненим, - розповідає Вікторія.- Це сталося 26 січня, він лежав в Дніпрі в госпіталі, важке поранення ноги. Наступного дня я була вже у нього, лікар дозволив залишитися мені з ним на ніч. Ми всю ніч розмовляли. Він хотів обвінчатися прямо наступного дня, а я сказала, мовляв, з тобою ж уже все буде добре. Якби ж то я знала, що то наша остання розмова…”
Наступного дня дружина поїхала додому, бо ж там діти. Вона була впевнена, що з чоловіком вже все буде добре, навіть, якщо він залишиться без ноги. Адже вона завжди буде поруч з ним. Жінка тішила себе думкою, що після Бахмута це ще їм пощастило головне те, що чоловік живий..
Але в Олега почався сепсіс, зараження крові, 30 січня його не стало. “Боляче усвідомлювати, що навіть вже врятовані з під обстрілів воїни можуть вмирати від неякісних ліків чи чиєїсь недбалості, - плаче дружина. - Як то вже в лікарні, де всі процеси під контролем можна допустити сепсіс?”
В день поховання, Віка отримала від чоловіка подарунок - обручку виготовлену на замовлення. А потім ще тричі їй приходили подарунки, замовлені Олегом заздалегідь: на день закоханих, на 8-ме березня та на день народження. “Такі собі відчуття отримувати подарунки з того світу і усвідомлювати, що вже ніколи не побачиш його усмішки, не відчуєш обіймів, - продовжує жінка. - Можливо, що перед тим боєм, він розумів, що може не повернутися і щоб навіть після того, якщо станеться найгірше, я ще могла відчувати його кохання та турботу про мене і дітей, замовив наперед вітання і подарунки”.
Вікторія не знає як їй жити після війни, як пояснювати маленькій донечці де її тато. Наразі в Україні створено спільноту жінок-вдів, для того, щоб підтримувати одна одну. Бо дружину загиблого воїна може зрозуміти лише така ж вдова. Ця спільнота називається “Ми разом” і Вікторія очолює її криворізький осередок. Жінки намагаються навчитися заново жити в цьому світі, допомагають одна одній та тим чоловікам, що продовжують захищати країну зі зброєю в руках.
“Попереду в мене найголовніша розмова з Женьок, - говорить Віка. - Я мушу розповісти їй, як любив її тато, я маю підібрати для неї такі слова, щоб вона не просто знала про це а змогла відчути цю любов”.
Посмертно Олега Гасіна нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступені.
Минає рік, як не стало нашого сина,
Тата, брата, дядечка і чоловіка.
Так порожньо у нас в душі
Й огортає тихим смутком все навколо.
Рідненький, ми дуже сумуємо за тобою!
Не вистачає усмішки та слова,
Погляду твого ласкавого, простого.
Нехай земля лебединим стане тобі пухом,
Царства небесного і вічного спокою!
З біллю в серці та сльозами на очах -
вся твоя родина.
“Для батьків їхній син був надією та опорою, - розповідає пані Любов Бичек, - дуже їм важко тепер. Олег виріс на моїх очах, в підтримку батьків присвячую цього вірша”
Портрет стоїть на відстані руки
І наші душі рвуться на шматки
Вже рік мина, як ти загинув,
У небо журавлем полинув!
І дощ нам заглядає в очі,
І розтягнулись дні і ночі.
Без тебе, рідний наш, без тебе
Пуста і сіра блакить неба!
Був в нашому житті промінчик.
У батька й матері мізинчик...
Тепер же горя чорна смуга!
Війна забрала! Біль і туга!
Калина похилилась в лузі...
Сумують всі - родина, друзі!
Та плаче свічка...Рано, рано!
Не заживе на серці рана...
Лиш пам'ять спонукає жити!
Як ти любив, життя любити!
І огортає спомин світлом,
Бо був ти добрим і привітним!
