Люди проголосували за нашу церкву ногами. Адже церква - це не стіни з іконами та куполи зі дзвонами. Церква - це люди, громада, які прийдуть до церкви.
Дитинство
Народився Олег Оніка в Кривому Розі в робітничому селищі Мировському, що загубилося проміж шахтами та коперами і складалося з рядів похмурих будинків та робітничих бараків. Вулиці та стіни будинків були притрушені пилом червоної руди.
“В нашому бараці в один рік народилися четверо хлопчиків і одна дівчинка. І звісно, що ми дружили й всі дні проводили у своїй компанії. Був недалеко басейн, де ми влітку купалися та пускали човники, виготовлені з дерева, - пригадує отець Олег. - Неподалік розпочалося будівництво нової фабрики, на яке завозили великі круглі котуни. Ми саме подивилися фільм “Війна та мир” і вирішили, що то гарматні ядра та грали ними у війну”.
Коли хлопчику виповнилося п’ять років, його батьки прийняли рішення переїхати до іншого міста. І сім’я перебралася до Молдавії.
Ця республіка на той час була своєрідною зразково-показовою вітриною СРСР. Там багато будувалося підприємств та житла, вливалися великі дотації в сільське господарство. І в порівнянні з Кривим Рогом, Молдавія виглядала просто райським місцем - зелень, квіти й нескінченні фруктові сади та виноградники. Крім того, Олегові дідусь та бабуся жили на Одещині неподалік кордону з Молдавією. Після переїзду родина мала можливість зустрічатися мало не щотижня. Через кілька років сім'я отримала власну квартиру. А ще була неймовірна річка - Дністер. “Хоч і дуже небезпечною вона була. Якраз біля селища Криулени, де ми оселилися, були піщані коси, які постійно то намивалися то розмивалися і проміж них ще було багато ям та вирів, які щороку відбирали життя легковажних плавців, - пригадує пан Олег. - Але ж як вона зваблювала хлопчаків можливістю випробувати свої сили, хоробрість, похизуватися відважністю та безстрашністю”.
Після сильних дощів з Дубоссарської ГЕС, що знаходилася на протилежному березі Дністра, часто скидали воду і тоді нижні вулиці селища наповнювалися водою - ото були розваги, наприклад, кататися в парку на дитячій каруселі по шию у воді.
Дуже теплі спогади в Олега Оніки залишилися про цей край - щедра земля наповнена сонцем, виноградом та фруктами. З посмішкою згадує, як з хлопчаками залізали до колгоспних садів і часом отримували й заряд солі навздогін. Майже всю осінь школярі проводили на зборі врожаю, бо робочих рук на виноградниках о цій порі катастрофічно не вистачає. Виноградники вражали своєю доглянутістю та охайністю і дуже боляче було дивитися, коли за вказівкою нового Генсека їх почали викорчовувати. Люди плакали на розкорчовуванні виноградників. Потім, ще кілька років по кукурудзі, яку сіяли після них, пробивалися стебла виноградної лози.
Мріяв з дитинства про подорожі
Після школи хлопець дуже мріяв навчатися в морехідному училищі, але не пройшов медичну комісію із-за вади зору. Вступив до училища річкового транспорту в Нижньому Новгороді, на той час він ще називався Горький. Училище закінчив та потім трохи працював у Волзькому пароплавстві. Обійшов на річковому транспорті всю Волгу її суднохідні притоки та канали.
“І що найголовніше - побачив життя російської глибинки зсередини. Адже це життя не покажуть в популярних телепередачах. І воно не йшло ні в яке порівняння з життям, скажімо, в українських чи молдавських селах. Ото, як поставив колись питання Нєкрасов: “Кому на Русі жити добре?”, то так воно і залишається актуальним і по цей день. Нічого не змінилося, - пригадує Олег. - Потім була армія, а після неї я пішов працювати в Тихоокеанський риболовецький флот. З дитинства мріяв про море, про подорожі. Там ходили ми й в Жовте, Японське та Охотське моря, ловили рибу та переробляли її. Пам’ятаю як один Новий рік зустрічали поруч з бухтою Нагаєва і всю ніч можна було милуватися краєвидом - над портом, на сопках сяяв вогнями Магадан".
Були змушені тікати від війни в Молдові
А потім на початку дев’яностих повернувся в Молдавію, одружився, а тут розпочалася війна за Придністров’я. І знаходитися в Криулянах було дуже небезпечно, адже за містом розташовувалися Гради, які стріляли в сторону Придністров’я і з тієї сторони постійно обстрілювали наше містечко. І сім'я змушена була повернутися в Україну, в Кривий Ріг.
Олег влаштувався на роботу на будівництві. Це були найважчі часи для сім’ї, власне вони були тяжкими й для більшості українців. На будівництві та багатьох підприємствах були значні затримки заробітної плати, часто її видавали продуктами, найчастіше це були макарони. Було навіть таке, що цілий місяць подружжя харчувалося лише одними макаронами, навіть жартували: “На сніданок макарони без води, на обід макарони з водою, а на вечерю - вода з макаронами”.
Церква врятувала від відчаю та безвиході
Зрештою настала така хвилина, коли чоловіка охопив відчай, він просто не бачив виходу з тієї ситуації, що склалася, як і перспектив у своєму житті. Інколи навіть думки про те, що самогубство розв’яже весь той клубок неприємностей, що їх супроводжували. Саме коли його голову наповнювали такі думки, один знайомий запропонував йому сходити до церкви, відкрити свою душу для Бога.
“І ми пішли вдвох з дружиною. Після перших же відвідин отримали надію на життя, настало якесь очищення, ніби ми побачили себе зі сторони й зрозуміли, що не настільки все погано, як ми про це думали. Почали відвідувати церкву, слухали проповіді, молилися. А потім мені здалося, що недостатньо просто молитися. Я запитав у церковного служителя, що я можу зробити для церкви, - пригадує пан Олег. - Він показав мені на підлогу і сказав, що її потрібно щоразу перед службою мити. Адже люди приходять до церкви помолитися і поговорити з Богом. Коли вони стають на коліна - підлога має бути чистою, щоб люди не відчували дискомфорту і щоб бруд на підлозі не відволікав їх від спілкування з Богом. І я почав приходити заздалегідь, щоб встигнути до служби вимити підлогу. Потім мені запропонували допомагати під час служби”.
Перша церква, з якою познайомився пан Олег, була протестантською. Вона заклала в чоловікові основи віри та розуміння Бога. Вона трапилася на шляху молодої сім’ї в час, коли вони зовсім зневірилися у своїх силах та здавалося зайшли в глухий кут.
Далі було знайомство зі священиком православної української церкви, який запросив його на навчання, щоб отримати сан диякона в Херсон. По закінченні навчання Олега висвятили не лише в сан диякона а і священика одночасно. Сім’я оселилася в селі Новогригорівка Перша на Долинщині. Це досить велике село, в якому ще на початку 2000-х років не було церкви.
Отець Олег почав проводити служби, виконувати всі необхідні ритуальні обряди на замовлення селян в навколишніх селах і гуртувати навколо себе людей.
“Власне в цьому селі я і створив церкву - тобто згуртував навколо себе громаду людей, які бажають відвідувати церкву, молитися, - розповідає отець Олег. - Але в той час в Україні дуже великий вплив мав московський патріархат. В Долинському районі не було ще жодної української церкви. У московських священиків були гроші й був неабиякий вплив на владу. Я не можу сказати, що моїй діяльності влада перешкоджала, але хоч якось посприяти теж не бажала. Просто є речі, які я сам не можу зробити без сприяння влади - наприклад, виділити ділянку землі під будівництво церкви, надати дозвіл на будівництво. Адже принципи української церкви - це насамперед, повага до законів нашої держави й діяти методами московських священиків, використовуючи самозахоплення та самовільне будівництво, ми ніколи не будемо”.
Ось ту найпершу громаду людей, що повірили в Бога, яких згуртував навколо себе отець Олег, у нього висловлюючись жаргонною говіркою “віджали” московські попи, яким виявилося набагато простіше отримати дозвіл для будівництва церкви в селі.
Отець Олег рук не опускав, він перебрався до селища Молодіжного і тут терпляче створював нову церкву: знову з щоденними молитвами та зверненнями до Бога гуртував громаду та будував нову церкву.
Зовсім неочікувано до нього звернувся директор великого сільськогосподарського підприємства Петро Костючок з пропозицією разом створювати й будувати церкву ПЦУ в селі Першотравневому.
“Я вважаю, що це вже усвідомлення людьми того, що віра в Бога необхідна в наш час. І звісно тішить те, що люди свідомо обирають саме нашу українську церкву, - пригадує Олег. - На той час вже помер отець Володимир в Долинській, після нього був ще Віктор Місяєв, а потім якось там священники швидко змінювалися й ось ця круговерть трохи таки підірвала вплив московського патріархату на долинчан. Хоча, слід відзначити, у нас в Кіровоградській області, найменше число переходів з МПЦ до ПЦУ. Дуже сильним лишається їх вплив на свідомість людей і влада здебільшого уникала притягувати до відповідальності за самовільне будівництво чи захват землі”.
Наразі збудований храм святих Петра та Павла в Першотравневому Олег передав своєму колезі.
Церква в Долинській - це як власне дитя
Олег Оніка продовжував мріяти про те, що в такому місті як Долинська має бути церква ПЦУ. Його прагнення та ідеї продовжував підтримувати й відомий меценат в Долинській Петро Костючок. І вже коли громаду в Долинській очолив молодий та активний голова Євгеній Звіздовський - справа зрушила з місця. В Долинській розпочалося будівництво церкви Великомученика і Цілителя Пантелеймона.
“Можете собі уявити, що ще в лютому 2023 року на цьому місці був пустир, але землю під церкву вже було виділено. Ми стояли тут разом з нашим владикою та паном Євгенієм і говорили про те, що незабаром почнеться будівництво церкви. А сьогодні це вже готовий храм, в якому за 3 місяці ми провели одне вінчання, 10 хрещень та 40 відспівувань померлих, - розповідає отець Олег. - Наш голова, хоч і молодий, але є справжнім лідером в громаді, він має бачення ролі віри в житті суспільства, розуміє наскільки важливо в нинішні нелегкі часи мати місце де кожен може відкрити свою душу перед Богом. Після однієї із сесій міської ради ми отримали земельну ділянку та дозвіл на будівництво церкви. Вона росла і народжувалася на наших очах, а тому і відношення до цієї церкви, як до власної дитини, яку ростиш та викохуєш. Для здійснення цього історичного кроку в найкоротші терміни було докладено багато зусиль та коштів меценатів й парафіян, за що висловлюємо їм велику подяку від усіх вірян».
Зі слів пана Олега, на оголошене богослужіння на Великдень зібралося понад дві тисячі людей. А це свідчить про те, що церква потрібна в Долинській, що люди в неї повірили. Адже церква - це не стіни та ікони, церква - це насамперед люди, громада, віряни, які хочуть ходити до церкви, які потребують зайти до місця, де їм ніщо не заважатиме побути своїми думками наодинці чи звернутися з ними до Бога.
І молитвою і коштами допомагаємо військовим
Особливо це потрібно для військових, для їхніх родин, для всіх нас. Адже ми увесь час в напрузі. У 2015 році отець Олег дві ротації служив військовим капеланом. Він розповідає, що знає вже в обличчя всіх рідних, як загиблих воїнів, так і тих, хто продовжує захищати нас зі зброєю в руках. Адже щодня люди приходять до церкви й моляться самі чи замовляють молитву священнику.
Дружина, отця Олега, Ірина розповідає, що всі кошти зібрані в церкві відправляють на допомогу військовим, все екіпірування, що мав священнослужитель після свого капеланства роздали хлопцям, що йшли на війну. І хоча її чоловік продовжує перебувати в запасі і його будь-коли можуть призвати знову на службу, пані Ірина говорить, що коли таке станеться - то будуть шукати та купувати знову нове, а хлопцям це потрібно сьогодні, тож і треба з ними поділитися.
Храм це місце спокою та молитви, місце, де кожен, незалежно від віросповідання, може прийти й відпочити душею, зможе наповнитись вірою до життя і вийти знову у світ збагаченим та облегшеним. Отець Олег бідкається, що потрібно розширяти та оновлювати стенд з портретами Героїв, що загинули на війні.
“Щомісяця я оновлюю у військкоматі списки воїнів: живих, загиблих, зниклих безвісти, полонених й щодня молюся за всіх наших захисників, проговорюючи кожне ім’я”, - розповідає панотець Олег. - Часто хлопці приходять у відпустку і найперше місце, яке відвідують - це церква. Телефонують, просять поради чи допомоги. Завжди допомагаємо чим можемо. Буває, що за цілий день, телефон не стихає. А мені від того радісно, бо відчуваєш, що ти потрібен людям”.
Ділиться священник і своїми планами на майбутнє: “Ось ікони нам теж Євгеній Звіздовський замовив, всі вони виконані в одному стилі. Плануємо лише додати ще одну ікону - Покрова Пресвятої Богородиці, щоб саме біля неї молитися за наших захисників. Хочемо ще поруч із церквою встановити дитячий майданчик. І плануємо заснувати недільну школу для дітей. Адже для віри в Бога потрібно з дитинства закладати фундамент на якому вже будуватиметься світогляд людини. Вірити в Бога не складно, а навчитися довіряти Богу - це набагато складніше і важливіше”.
Сім’я Оніки
Пані Ірина ділиться тим, що майже 10 років у них не було дітей і народженням їхнього сина батьки завдячують лише Богові. Бо лікарі винесли вердикт, що вірогідність того, що в їхньому шлюбі народиться дитина дуже низька: “Хіба тільки вам Бог в цьому допоможе”, - чи то жартуючи, чи для того, щоб підтримати засмучену жінку промовив лікар.
І Оніки пішли до Бога, повірили в нього та навчилися довіряти Богові. Тож за їхнє терпіння та віру й отримали винагороду - в сім’ї народився довгоочікуваний син. “Ми навчили його довіряти Богу, хотіли, щоб він також став священиком, але син вибрав інший шлях, - розповідає Ірина. - Наразі син навчається в магістратурі на програміста. Але в його житті завжди знаходиться час для молитви та для віри в Бога”.
