Валентина Чепурко понад сорок років працювала на одному робочому місці — фельдшеркою в екіпажі екстреної медичної допомоги в селищі Покровському Дніпропетровської області. А ще мала захоплення — писала вірші. У вересні 2025 року, коли війна підступила занадто близько до Покровського Валентина - чоловіком переїхала в селище Молодіжне Долинської громади. На новому місці жінка активна в культурному житті селища і вже стала учасницею творчого фестивалю “Тюльпани кольору тривоги”, який проходив на початку травня в Кропивницькому .
Понад 40 років рятувала людей
Пані Валентина розповіла, що вона народилася в Запорізькій області. Але через деякий час батьки переїхали до Дніпропетровської області Покровський район де батькам запропонували роботу. Тут Валя закінчила школу, далі пішла навчатися на фельдшерку до Дніпропетровського медичного училища. Після його закінчення повернулася дому. “Як у 19 років сіла на машину екстреної медичної допомоги так майже до 62 років пропрацювала на одному місці. Звільнилася 17 вересня 2025 року, коли зрозуміла, що вже потрібно виїжджати з Покровського, бо залишатися там небезпечно”.
Жили подружжя Чепурко в селі Олександрівка. Від селища Покровське село відділяє річка Вовча. Жінка розповідає, що її шлях до роботи займав всього лише 20 хвилин: “Через міст перейшла і вже на місці. Покровське ми називаємо між собою Покровкою. Не треба плутати з містом Покровськ, що на Донеччині. Але й наша громада межує одночасно одночасно із Запорізькою та Донецькою областямита Донецькою областями. А саме з ми через які проходятьрайонами через які проходять лінії активних бойових дій. І до 2022 року жителі селища часом чули відлуння війни. Та й мені на машині екстреної допомоги часто доводилося супроводжувати поранених бійців до військового госпіталю в Дніпрі.
А вже після 24.02.2022 війна стала частиною життя нашого селища”.
Коли виросли діти — з'явився час для власних захоплень
Жінка розповідає, що коли з чоловіком побралися, то придбали власний будиночок в Олександрівці. Будинок був занедбаним і подружжя власними силами його ремонтували, добудовували додаткові кімнати, проводили воду, каналізацію, газ. Старалися зробити все, щоб їхнє життя стало зручним і комфортним. Будівництво забирало багато часу і грошей, тож хапалися обоє за додаткові роботи, крім основної. Валентина говорить, що доводилося їй і на ринку у вихідні стояти — продавати м’ясо і на весіллях тамадою працювала. Подружжя ростило двох дітей, які народилися з різницею в один рік. Діти росли - теж потрібно заробляти на їхнє навчання. Часу для себе майже не лишалося. “Але я від малечку маю таку натуру — енергійну та діяльну. Ніколи ні про що не шкодувала і старалася все встигати. Але ж коли діти підросли — у мене почав з’являтися час для власних захоплень. Я стала писати вірші”.
Перші поетичні спроби у Валі траплялися ще під час навчання в школі. Але про ті вірші жінка говорить, що вони надто дитячі, незрілі і не варті уваги.
Якось під час родинного відпочинку на морі, в українському Криму син написав вірша. Він на той час захоплювався репом і часто писав поезії призначені саме для такого виконання. Дав його почитати мамі. Вона вчитувалася в синові рядки, відчувала крик його душі і в її голові ніби складалася відповідь на його юнацькі емоції.
Поетичний клуб "Ліра"
А далі поетичне натхнення відчувала все частіше: “Коли народжується перший рядок — я навіть не уявляю про що буде мій вірш. Крутиться ото все в голові і поступово рядок складається за рядочком. Вже з’являється якийсь азарт — не можу заспокоїтися доки не завершу. Коли швидко виходить, коли не дуже. Спочатку я соромилася їх комусь показувати, читати вголос. А потім познайомилася ще з людьми в нашому селищі, які пишуть вірші. Спробувала надіслати підбірку своїх поезій до газети. Вони мені довго не відповідали, а я все думала чому так?! В мене ж такі гарні вірші. Один з віршів таки опублікували. А я зрозуміла, що мені потрібно багато працювати над собою, щоб досягти якогось рівня і щоб дійсно, не соромилася виставляти свої поезії на загал”.
Валентина багато читала класиків, на поетичних зібраннях земляків обговорювали нові твори, дослухалася до порад більш досвідчених колег. Перші дві збірки видала самвидавом. Відслідковувала різного рівня поетичні конкурси, реєструвалася на них зі своїми найкращими поезіями. І коли потрапляла в число переможців — надихалася працювати над собою ретельніше.
Склався в їхньому селищі осередок творчих людей: поетів, письменників, музикантів. Назвали себе поетичний клуб “Ліра”. Збиралися в місцевій бібліотеці. А потім у своєму будинку пані Валентина облаштувала одну кімнату під літературну світлицю. І влаштовувала літературно-музичні вечори. “Дуже активне ми мали творче життя до війни, — згадує жінка, — постійно готувалися до виступів, брали участь в концертах, готували літературно-музичні вечори до різних свят. Виступали і перед школярами і в будинку для людей похилого віку і з концертами в зону АТО їздили”.
Вдосконалювала себе в поезії
Валентина Чепурко є адміністраторкоадміністраторкою творчих спільнот в соцмережах “Покровське надвечір’я” та “Країна Рутенія”. В них кожен учасник виставляє для обговорення колегами свої твори, влаштовують періодично конкурси на різні теми. Це дуже допомагає творчому і гармонійному розвитку кожного з нас ”.
Доля звела Валентину з редакторкою одного з видавництв в Запоріжжі Ольгою Меркуловою. Розповідає, що ця жінка допомогла їй вдосконалитися у поезії. Вона вказувала на слабкі місця, на помилки. Давала поради, як зробити її поезію більш гармонійною, як розставити акценти та наголоси. “Інколи, у мене опускалися руки, коли бачила свій текст весь з червоними підкресленнями та помітками, — згадує поетеса. — Адже часом в той катрен стільки душі було вкладено, я так пишалася вдалим римуванням. А тут категоричне — переробити. А потім читала всі зауваження і бралася до роботи. Творчість — це не лише спосіб реалізувати себе, це і тяжка праця над собою, над своїм розвитком і вдосконаленням”
Про своє життя до повномасштабного вторгнення ворожої армії пані Валентина згадує з теплою посмішкою: “Ми мали великий, комфортний дім, в якому радо зустрічали гостей і однодумців. Я встигала і на роботі, і вдома тримали якесь господарство, і невеликий город мали. І мене вистачало на вірші, на творчі вечори, на організацію свят та концертів”.
"Хто як не ми рятуватиме хлопців?"
Та настала страшна дата 24.02.2022. І їхнє селище Покровське з кожним місяцем все більше відчувало наближення бойових дій. Багато медичних працівників, особливо молодих, злякалися війни і виїхали подалі. Один з колег сказав: “Адамівно, хто як не ми буде рятувати хлопців? Вони не шкодують свого життя, а ми не маємо права боятися!”. Чергувань на роботі у жінки стало більше. При їхній лікарні створили стабілізаційний пункт, на якому пораненим бійцям надавали першу кваліфіковану допомогу і розподіляли до якого госпіталю мають транспортувати далі. “За зміну ми робили три-чотири рейси до різних госпіталів: Дніпро, Запоріжжя, Павлоград. І кожного разу в машині везли від 3 до 10 бійців. З крапельницями, пневмотораксами. Бувало, що й кровотечі під час транспортування відкривалися. Боляче, коли хтось із тяжким пораненням не витримував поїздки. Адже кожного разу думаєш про тих, хто його чекає і сподівається побачити живим”. Покровське поступово перетворювалося в прифронтове селище.
Командири просили жителів розквартирувати бійців. Валентина з чоловіком Анатолієм теж брали до свого будинку захисників: “Дім великий, місця вистачало, навіть в моїй літературній світлиці теж ліжка поставили. Я старалася їм приготувати домашньої їжі, напекти пиріжків тощо. Прала їхні речі. Прагнула, щоб вони відчували себе в нашому домі якомога комфортніше. Одного разу боєць збирався спати у спальнику на підлозі. Мовляв, боюся забруднити ваш диван. Ледь вмовила його, адже диван призначений для того, щоб на ньому спали, а не оберігали. Для мене важливо, щоб в моєму домі люди відчували себе зручно.
Багато їх пройшло через наш дім за цей час. Когось перекидали на інший напрямок, хтось потрапляв до госпіталю, на їхнє місце приходили нові. Хтось російською спілкувався, хтось українською. Це не важливо, головне, що всі одне одного розуміли і знали, де наш ворог. З багатьма із них ми спілкуємося телефоном і досі. Щоразу вони з вдячністю згадують, як їм добре було в нашому будинку”.
Коли йшли бійці на передові позиції — Валентина з нетерпінням чекала їхнього повернення. Одного разу вони не повернулися. Жінка ходила кімнатами, дивилася на чашку з недопитою кавою, на покинуті особисті речі: телефони, навушники і молилася в душі: “Тільки б хлопці залишилися живі”. Але не дочекалася. Прийшов командир, щоб забрати речі своїх бійців. Довго плакала після цього. Чоловік, який сам пройшов через бойові дії і повернувся з пораненням та контузією, заспокоював дружину. Повторював, що це війна і всіх оплакувати не вистачить сліз та ментального здоров’я. А нам потрібно залишатися сильними.
Знайшли прихисток в Молодіжному
В 2025 році військові все частіше почали говорити жителям Покровського, щоб вони виїжджали з рідних домівок, бо тут жити вже небезпечно. Почали і Валентина з Анатолієм шукати для себе нову домівку. “Спочатку ми шукали в Західній Україні якийсь будиночок, нехай то буде і село. Аби він був придатним для життя, не протікав і мав газове опалення. Але ціни на житло дуже виросли і на ті скромні збереження, що ми мали, нічого підходящого для себе не могли знайти.
Коли це переглядаючи оголошення на сайті OLX ми побачили, що продається квартира в селищі Молодіжному. Ціна цілком прийнятна, приїхали подивитися і вирішили, що будемо купувати. Жити в орендованому житлі не дуже хочеться. З 17 вересня минулого року тут живемо. Нам вдалося перевезти щось із власних речей: меблі, посуд тощо. А через два тижні після того як виїхали, стався приліт біля нашого будинку. Нині вже селище в руїнах”.
Валентина відвідує місцевий будинок культури, бере активну участь в культурному житті селища, відвідує всі заходи в Долинській, познайомилася з місцевою творчою спільнотою. Вже встигла взяти участь у Всеукраїнському літературному конкурсі «Тюльпани кольору тривоги» на тему весни та війни, який проводила редакція журналу “Олександрійський маяк”. До чергового номеру журналу відібрали і вірш Валентини Чепурко. Також жінка отримала диплом від журналу “Мама і я” та запрошення на інтерв’ю. Фіналісти конкурсу зустрічалися в Кропивницькому на творчому фестивалі “Тюльпани кольору тривоги”
“Завжди щиро дякую за постійну підтримку мого чоловіка у всіх творчих справах, — говорить жінка. — Бо коли відчуваєш надійне плече, то й радість, безумовно, подвоюється”.
Валентина з Анатолієм мріють про закінчення війни, мріють відвідати Покровське, де пройшли кращі роки їхнього життя. Але вже навряд чи зможуть там залишитися. Адже відновлювати свій дім з руїн вже немає ні здоров’я, ні коштів. Подружжя адаптувалося до життя в місцевій громаді. “Затишне і спокійне селище, гарні люди. Староста Молодіжного, пані Люба дуже тепло нас зустріла. Запропонувала чоловікові роботу. Ми хоч обоє на пенсії, але робота не завадить. Коли почали підшукувати тут житло для наших друзів і знайомих з Покровського, то староста нам завжди підказує де продається квартира чи будинок. І з нашою допомогою вже п’ять родин наших земляків знайшли прихисток в Молодіжному”.
