Брат долинчанина Геннадія – військовий. Він із сім’єю проживав у Маріуполі. До війни його син Андрій перебував у санаторії під Маріуполем на лікуванні. З початком повномасштабного вторгнення, брат Геннадія в складі полку «Азов» став на захист міста.

«Його дружина тоді була в родичів в іншому місті. Тож брат зателефонував знайомим, щоб хлопчика забрали із санаторію і якомога швидше евакуювали з Маріуполя. І водночас повідомив мені контакти цієї сім’ї, щоб я міг із ними тримати зв’язок і забрати племінника до себе», – пригадує Геннадій.

Так почалася історія Андрія з Маріуполя та Геннадія, який у 45 років став опікуном свого 14-річного племінника.

Геннадій не захотів називати своє прізвище, прізвище сім’ї та ім’я брата й надавати фото з міркувань безпеки.

Довга дорога з окупації

Шлях із Маріуполя до Запоріжжя в сім’ї, яка забрала племінника Геннадія, зайняв три місяці. З них два місяці – життя в місті під постійними бомбардуваннями й жодної можливості виїхати.

Коли бомби влучали в багатоповерхівку, усі, хто вижив у цьому будинку, перебиралися в наступний. Без води та світла, без зв’язку з рідними. Харчі розшукували в зруйнованих квартирах, їжу готували на багатті у дворі, бомбардування пересиджували в підвалах.

Зрештою, сім’ї вдалося потрапити до евакуаційного автобуса, який прямував до Бердянська. Ще майже півтора місяця вони провели у фільтраційному таборі під окупованим Бердянськом.

У таборі проходили перевірку та фільтрацію. Особливо принизливою і довгою процедура перевірки була із чоловіками. Їх роздягали майже повністю, перевіряли татуювання, синці, телефони.

Окупанти дуже настирливо пропонували людям евакуюватися до Криму, запевняли, що Україна скоро буде вся окупована й не варто їм рватися в Запоріжжя, яке невдовзі чекатиме «звільнення», тобто окупація.

Не всі витримували такий тиск, частина людей здавалася і вирушала до Криму. Причиною цих рішень часто ставали повна відсутність інформації про реальний стан бойових дій та запевнення окупантів про те, що Україна їх усіх вважатиме зрадниками.

Геннадій вдячний сім’ї, яка везла його племінника, що вони не піддалися на брехню ворога й не покинули наміру евакуюватися в Запоріжжя.

«Зрештою, цій сім’ї, разом із моїм племінником, дозволили евакуацію до Запоріжжя. Але однаково їм не вдалося виїхати з першого разу. Спочатку автобус спробував прорватися через окупований Токмак. Люди проїхали через кілька блокпостів, майже на кожному – перевірка документів, на деяких перевіряли й речі, знову роздягали чоловіків, вздовж дороги часто траплялися розстріляні автівки», – розповідає Геннадій зі слів сім’ї.

На останньому блокпосту автобус повернули назад без пояснення причини. Друга спроба виїзду була через окупований Мелітополь. На щастя, цього разу їм вдалося потрапити до Запоріжжя.

«Коли мені про це повідомили – відразу ж поїхав туди, щоб забрати Андрійка. Там, на стоянці «Епіцентру» розгорнули евакуаційний корпус. Чого я там тільки не надивився» – гірко посміхається і відвертається вбік чоловік.

Евакуаційний табір

Геннадій розповідає про величезний табір знедолених людей, евакуйованих із зони бойових дій. Волонтери, медики, Червоний Хрест – усі ці люди зустрічали евакуаційні автобуси та людей, що діставалися власним транспортом, надавали першу допомогу хворим та пораненим, забезпечували їжею та водою, реєстрували всіх за громадами.

Також встановили намети з написами Маріуполь, Токмак, Бердянськ, Мелітополь, Каховка… Люди реєструвалися самі й повідомляли про долі людей, яких вони знали та бачили, що з ними сталося.

Наприклад, якщо вони знали, що людина точно загинула, бачили її мертвою чи що окупанти вивезли когось на територію росії. За цими відомостями згодом родичі могли знайти своїх близьких або отримати інформацію про них.

Саме там Геннадій дізнався, де можна знайти свого племінника. Процедуру оформлення опікунства спростили й він як родич хлопчика зробив це без особливих проблем.

«Разом зі мною оформлювала опікунство жінка з двома дітьми. Усі вони щойно вирвалася із зони окупації. Одна дитина – її, у другої – мама загинула, Жінка врятувала цю дитину з окупації та стала опікункою. Людей у цьому випадку попереджали, що, якщо знайдуться батьки чи близькі родичі дитини, – то опікун мусить передати дитину їм», – розповідає Геннадій.

Багато автівок і автобусів мали в корпусі дірки від куль. Одна машина приїхала з відірваним дахом, та, на щастя, усі люди в ній були живі.

Доля батьків хлопчиків залишається невідомою

Маму Андрійка війна застала в гостях у родичів у Кривому Розі. Але в перший день повномасштабного вторгнення вона вирушила до Маріуполя. Та без зв’язку не могла розшукати сина й зустрітися з ним.

За тими даними, що Геннадію вдалося роздобути, будинок, де проживала сім’я брата та де могла перебувати в той час невістка, росіяни евакуювали до росії. Дотепер на зв’язок ні з ким із родичів вона не вийшла.

«Звісно, ми сподіваємося, що мама Андрійка знайдеться. Я, як можу, намагаюся підтримати Андрійка. Розумію, що батьків дитині ніхто не замінить. Він уже трохи оговтався від тих жахів, що пережив, ходить до школи, має нових друзів» – розповідає чоловік.

Геннадій переймається, що зайва інформація може зашкодити пошукам батьків дитини. Говорить, що доля брата на сьогодні відома, але він не готовий розповідати про це.