Валентину в дитинстві подобалося працювати на землі і мріяв в майбутньому стати агрономом. Але доля розпорядилася так, що чоловік став членом команди рятувальників.
"Моє дитинство в Долинській було дуже активним"
Сім’я Бакулєвих жила в Долинській в двоповерховому будинку на 16 квартир поруч із РВО “Сільгосптехніка”. Валентин Бакулєв народився 1973 році. Його батько працював трактористом в РВО “Сільгоспхімія”, а мама диспетчеркою в “Сільгосптехніці”.
Розповідає, що його дитинство було дуже активним і проходило в дослідженні околиць міста разом з друзями, купанні на ставку тощо. “Якось з хлопцями вирішили власними силами зробити для себе спортивний майданчик. Щоб було місце де можна у футбол поганяти. Пригледіли біля “Сільгосптехніки” рівну ділянку. На ній такі бур’яни височіли. Лопухів більше не пам’ятаю, щоб ще десь мені трапилися такого розміру. І ось повиривали всі ті бур’яни, лопухи корчувати з корінням доводилося. Але ж яке поле отримали для гри у футбол!
В лісосмузі підібрали рівненькі стовбурці і спиляли для воріт. Потім з хлопцями із сусіднього будинку влаштовували матчі. Писали спеціально оголошення: “О такій то годині приходьте на матч між будинками. Приходили наші батьки та сусіди, вболівали за нас”.
Пан Валентин ділиться спогадами свого дитинства. Розповідає, що в підвалі двоповерхівки, в якій жила їхня сім’я, з друзями обладнали спортзал: “Це зараз є у нас в місті і ДЮСШ, спортивний клуб, Палац спорту, при школах є секції. В ті часи було складніше. Бажаючих займатися спортом було більше ніж секцій та тренерів.
Коли наш будинок перейшов на газове опалення — в підвалі звільнилося просторе приміщення. Його раніше займала котельня. Ось там ми обладнали спортзал, щоб займатися спортом самостійно. Тягнули з дому хто, що міг. Батьки нам дозволяли і за можливості допомагали обладнати приміщення, зробити необхідні пристосування та спортивні снаряди”.
З другом врятували хлопця від обмерзання
Найбільш яскравим випадком зі свого дитинства Валентин згадав, що довелося йому разом з другом врятувати хлопця трохи старшого за себе: “Раніше зими досить сніжні були і ми ходили кататися в балки на лижах та санках. А там якраз того року прокладали лінію електропередач і робітники підготували ями для встановлення електричних стовпів. Перед цим дощ ішов, ці ями наповнилися водою. А потім був сніг і мороз. Але вода в них замерзла не досить сильно. І один хлопець провалився в таку яму. Самостійно з неї вибратися не міг. Ми вчасно побачили його, витягнули. Розпалили багаття, щоб зігріти хлопця та висушити на ньому одяг. Додому він прийшов сухим. Тож ще в дитинстві мені довелося рятувати людину”.
Згадує чоловік, що одним із захоплень у нього було щось вирощувати на невеликій ділянці біля дому. Якось одного року зі своїм другом навіть самостійно скопали пустуючу ділянку та посадили на ній картоплю і помідори. Хлопці мріяли стати агрономами і пов’язати своє життя з вирощуванням рослин. Після закінчення школи вони поступили навчатися на омріяну професію. Тільки друг до Полтавського вишу, а Валентин в Бобринецький сільгосптехнікум.
Роботи за професією не знайшлося
Після закінчення технікуму йому навіть кілька місяців вдалося попрацювати за професією. Восени отримав повістку з військкомату. В армії довелося служити спочатку на території РСФСР, на Курщині. Але через півроку радянський союз почав розпадатися і солдатам запропонували вибір: продовжити службу на місці чи в Україні. “Я вибрав Україну, трохи служив ще на Сумщині, а потім закінчував службу на Чернігівщині, в прикордонних військах”, — згадує Валентин Бакулєв.
Коли в повернувся в Долинську — влаштувався на роботу в РВО “Сільгосптехніка” водієм. Чоловік розповідає, що тримався на цій роботі рік. Цей час припав на ті роки, коли країна тільки починала жити в умовах ринкової економіки, коли з’ясувалося, що старі методи господарювання в цих умовах неефективні. За цілий рік районна “Сільгосптехніка” майже не отримала замовлень на виконання робіт від господарств району. Відповідно і зарплати працівникам не було. Потрібно шукати нову роботу, таку на якій платитимуть гроші. Валентину трапилося на очі оголошення в місцевій газеті про те, що потрібен водій в пожежну частину. Основна вимога була — це стаж роботи не менше 5 років. На щастя, разом зі службою в армії цей стаж він вже мав.
“І так склалося, що гарний колектив у нас підібрався від самого початку, — розповідає чоловік. — Діяли завжди злагоджено. Адже головне — це врятувати життя людей, які знаходяться в небезпеці”
Своє кохання зустрів Валентин теж в Долинській, коли з хлопцями з роботи завітав до кафе “Морозиво” на мікрорайоні. “Ми туди частенько заходили. Дуже там смачне морозиво було, — згадує чоловік. — І одного дня побачив там дівчину симпатичну, яка сиділа за столиком поруч зі своєю подружкою. Наче і місто у нас невелике, а я зрозумів. що цієї красуні раніше не бачив. Вирішив познайомитися. Почали зустрічатися, а потім і одружилися. Вона працює в дитсадочку “Колобок”. Вдвох ми виростили сина. Син з трьох років любив проводити час в пожежній частині і завжди мріяв працювати як тато”.
З коханою дружиною
Роботи у рятувальників завжди багато
Багато чого довелося побачити Валентину за цей час. Були і дуже страшні випадки. Такі, що на все життя запам’яталися. Інколи і вночі сниться йому те, що довелося пережити.
Якось довелося гасили пожежу в приватному будинку під Новий рік. Хлопці спочатку винесли тіло однієї жінки, вже мертвої, потім другої. Вона ще жива була, але з сильними опіками. “А потім з іншої кімнати через вікно подають мені тіло дитинки, двохрічної, — згадує водій. — Я несу це тільце, на ньому шкіра надулася від температури. Так страшно, коли гинуть люди і найстрашніше, коли вже нічим не зможеш допомогти. До сих пір пам’ятаю, як кричав чоловік тієї жінки, який в цей час знаходився на роботі. Там загорілася від гірлянди ялинка, якраз в тій кімнаті де спала в своєму ліжечку дитина. Мама з подругою сиділи на кухні і виявилися заблокованими в палаючому будинку”.
Розповідає чоловік, що доводиться їздити на різні випадки: аварії, снігові замети, пожежі, діставати потопельників. Коли гинуть люди — це завжди важко і відображається на психоемоційному стані самих рятувальників. Тому, кілька разів на рік, з командою працює психолог.
Хоч Валентин на посаді водія, але в екстрених випадках додаткова пара рук зайвою не буває. Завжди допомагає колегам-рятувальникам: подати, принести, віднести.
Бувають в їхній роботі і не настільки трагічні випадки. Наприклад, мама вискочить з квартири без ключа і двері зачиняться, а вдома лише маленька дитина. З людьми похилого віку трапляється так, що в квартирі сам чи сама, потрібна допомога, а самостійно не може відчинити двері. Рятувати часом доводиться і тварин як свійських так і диких. То котик забереться на високе дерево, а самостійно злізти боїться, то собака провалиться в яму. “Зазвичай, в таких випадках, люди дуже дякують нам за нашу роботу, — розповідає чоловік, — І це приємно, бо відчуваєш себе потрібним. Я б вже й міг би піти на пенсію, в мене досить стажу. Але не хочу. Не уявляю себе без роботи. Зараз вже і мій син прийшов до нас на службу. Можна сказати, що це вже початок династії Бакулєвих-рятувальників.
Багато хлопців, з якими я починав працювати, вийшовши на пенсію, стали на захист країни ще з 2014 року. Це Олег Пугач, Володимир Пікінер. І коли в 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, вони знову взяли зброю до рук. Все своє життя ці хлопці присвятили порятунку людей. І нині багато наших колег, особливо, хто вже вийшов на пенсію — взяли до рук зброю і тримають фронт. Немає вже Олега, Володі та Колі Шепеленка. Я часто заїжджаю на цвинтар, щоб вклонитися моїм мужнім колегам. Та й на Алеї Слави завжди зупиняюся перед їхніми портретами”.
Тішить нова техніка
Останні два роки виявилися в нашій місцевості дуже посушливими, а це сприяло виникненню пожеж. Більшість пожеж трапляється із-за людської недбалості: викинутий недопалок на узбіччя поруч з сухою травою чи полем із зерновими, підпалене сміття залишене без нагляду, просто сміття, яке люди виносять зі своїх дворів і захаращують ним природні угіддя, лісосмуги та балки. “Часто причиною пожежі стає скло серед сміття, — наголошує чоловік, — В суху і сонячну погоду сонячний промінь, що переломлюється через ввігнуте скло може запалити сухе сміття. Треба пам’ятати про це і вже нарешті навчитися відповідально сортувати сміття. Хоча б дбати про те, щоб скло не потрапляло разом з іншими відходами на смітники. Такі села, як Варварівка, Суходільське, Червоне Озеро, Братолюбівка, бувало, що кілька разів на день до них виїжджали на гасіння пожежі”.
Із позитивного Валентин Бакулєв зазначає, що останніми роками їхня частина поповнилася новітньою закордонною технікою. Яка відповідає всім сучасним вимогам, має обладнання, яке дозволяє економити час при гасінні пожеж та рятуванні людей: “Тепер ми за лічені секунди, можемо розпиляти машину, що потерпіла в аварії і в якій знаходяться заблоковані люди. Якщо ви бачили в закордонних фільмах, як працюють рятувальники там — то нині і ми маємо точно такі ж можливості. А сміливість та злагодженість в роботі нашої команди була присутня завжди”.
