51-річну жительку Миколаєва і продавчиню кондитерського магазину Ніну Макарову війна застала далеко від дому.
Ніна народилася в Миколаєві. Там росла й навчалася, зустріла своє кохання, вийшла заміж, виростила разом із чоловіком двох дітей. На жаль, чоловік помер кілька років тому. Донька ж проживає за кордоном.
Перед повномасштабним вторгнення Ніна поїхала до доньки, щоб допомогти з вихованням онуки. Уже в березні 2022 року жінка збиралася повернутися додому…
Була гордість за Миколаїв
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не знаходила собі місця, не спала ночами, постійно моніторила новини, особливо все, що стосується Миколаєва. Адже там залишився мій 20-річний син Дмитро», – розповідає Ніна.
Перші дні, пригадує, були особливо тривожними. Офіційної інформації про Миколаївщину було катастрофічно мало.
«Із соціальних мереж я дізналася, що окупанти – уже під Херсоном, що за Антонівський міст ідуть дуже важкі бої. Про перші обстріли міста й бої за місто дізнавалася з Телеграму. Була гордість за те, що Миколаїв усе ж обстояли, що ворог «зламав зуби» об наше місто» – пригадує жінка.
Ніна щодня телефонувала сину, друзям, знайомим, аби зрозуміти ситуацію. Від Миколаєва окупантів відкинули, але вони стояли критично близько до міста. Щодня і щоночі були нові обстріли з новими жертвами та руйнуваннями. Серце матері було не на місці.
Ніна встановила собі додаток повітряних тривог. І як тільки звучав сигнал тривоги, телефонувала сину, щоб він негайно прямував до бомбосховища, яке розташовувалося у дворі їхнього будинку.
Син заспокоював: «Мамо, не переймайся, я тут усе бачу й чую. Коли потрібно буде – обов’язково піду до бомбосховища. Зараз я не бачу в цьому потреби».
«В одну мить ми стали безхатьками»
15 квітня 2022 року Ніна зайшла до Інстаграму. У стрічці новин їй трапилося відео. На ньому – її дім зруйнований вибуховою хвилею від ракети, що рано-вранці прилетіла у двір.
Тремтячими пальцями набрала номер сина: «Мамо, я живий! Не хвилюйся, у нашому будинку ніхто не загинув. Тільки сам будинок уже непридатний для життя».
Дмитро розповів мамі, що того ранку він прокинувся дуже рано, збирався на роботу, але раптом почув сильний вибух, який, за відчуттями, був дуже близько. Згадавши про правило двох стін, про всяк випадок, хлопець перейшов у коридор, ближче до вхідних дверей.
І тут від потужного вибуху здригнулися стіни. Хлопця обсипало тиньком, зникло світло. Коли він прийшов до тями та зрозумів, що живий, вийшов до під’їзду. З інших квартир також почали виходити нажахані люди.
У двоповерховому будинку повністю знесло дах і частково зовнішню стіну, яка виходила у двір. Вікна й кімнатні двері винесло потужною хвилею від вибуху. Усі меблі та стіни у квартирі були посічені дрібними осколками.
Сина Ніни врятувало те, що він вчасно вийшов до коридору. Ще одна сім’я врятувалася завдяки тому, що один із її членів забарився в туалеті. Вони просто не встигли вискочити надвір, щоби перебігти до бомбосховища.
Жителі другого поверху залишилися у своїх ліжках без даху над головою, без зовнішньої стіни, обсипані цементним пилом, але живі. Одна ракета позбавила житла мешканців двох двоповерхових і одного триповерхового будинків поблизу морського порту Миколаєва.
«Так ми з власників добротної трикімнатної квартири в гарному районі міста стали безхатьками» – сумно посміхається жінка.
Син орендував квартиру, частину вцілілих речей вдалося перевезти до друзів. Те, що не встигли вдень перевезти, вночі винесли мародери. Оскільки Дмитро мав гарну роботу, то покидати Миколаїв і виїжджати до більш безпечного місця не схотів.
Повернення в Україну. Долинська
Ніна повернулася в Україну в січні 2023 року. Миколаїв уже значно менше піддавався обстрілам. Винаймати квартиру в рідному місті було дуже дорого, роботи не було… Тоді жінка згадала про Долинську. У цьому містечку колись жила її бабуся і літні канікули Ніна часто проводила в неї.
Їй подобалося це зелене місто, із затишними вуличками, чепурний бабусин будиночок серед квітів. Бабусі вже давно немає, але спогади про ті щасливі дні живуть дотепер.
Ще до війни Ніна мріяла про те, щоби придбати дачу, на якій можна було б проводити все літо. І як варіант розглядала саме Долинську – дуже зручно їздити з Миколаєва електричкою.
Тож перетнувши кордон України, не роздумуючи, подала оголошення в одній із долинських груп у соцмережі про оренду кімнати в приватному будинку.
«Чому саме приватний сектор?, – запитує Ніна й сама ж відповідає. – Я просто мрію про те, щоби була можливість прямо в піжамі чи халаті, із чашечкою кави, вийти надвір і милуватися квітами та слухати спів пташок».
Доки жінка дісталася до міста – отримала пропозицію. Оглянула запропоновану кімнату – усе влаштовувало: помірна ціна, зелена затишна вулиця, недалеко до центру й що найбільше потішило, – можливість посадити кілька грядок на городі.
Так почалося нове життя.
Навчатися нового ніколи не пізно
Ніна від народження містянка, раніше їй ніколи не доводилося нічого самій сіяти чи висаджувати. А тут уже виростила на віконці розсаду помідорів, підготувала грядку на городі, насіяла різних квітів.
«От не можу пройти повз квіти на ринку, щоб нічого собі не придбати, – сміється жінка. – Знаєте, я навіть не знаю, що в мене зараз на городі сходить: чи квіти, чи якісь бур’яни».
Але Ніна не боїться навчатися, розпитувати сусідів про городні хитрощі. Оскільки державної допомоги для переселенців їй ледве вистачає, щоб сплатити за оренду житла, а зловживати допомогою дітей не хочеться. Тож відразу розпочала пошуки роботи.
Ніна – оптимістка, вірить у перемогу, у те, що незабаром повернеться до рідного міста. Вона вже майже зібрала пакет документів, необхідних для компенсації житла, зруйнованого війною.
