6 травня відкривали пам’ятний знак на стіні КЗ “Олександрівська гімназія Долинської міськради” на честь Євгенія Тітаренка. А 7 травня — на стіні Пелагеївської філії КЗ «Академічний ліцей Долинської міської ради» увіковічнили пам’ять Сергія Мазура.
Хто повідомляє: КЗ "Олександрівська гімназія Долинської міської ради " . Пелагеївська філія КЗ «Академічний ліцей Долинської міської ради»
У чому суть?
На подвір’ї навчальних закладів зібралися учні вчителі, представники Долинської міської ради, Управління освіти, Олександрівського та Мирненського старостатів, рідні та друзі полеглих захисників.
“Пам’ятники, як символ тих, хто пройшов війну. Меморіальні дошки — це нагадування про тих, хто своїми грудьми прикривав рідну землю, — розпочинає мітинг ведуча. — Про втрати завжди говорити важко і боляче, але коли із життя ідуть зовсім молоді, то говорити важко і боляче вдвічі поряд. Сьогодні, поряд з пам’ятними дошками загиблим у російсько-українській війні, з'явиться ще одна пам’ятна дошка, яка знову і знову буде нагадувати нам про війну з російськими окупантами, про материнське та людське горе, про наших Героїв…”
Євгеній Тітаренко народився 10 січня 1995 року у селі Новоолександрівка. У родині Миколи та Світлани Тітаренків він став третьою дитиною.
«Він був у нас безпроблемною дитиною, - згадує батько. – Дуже тихий спокійний хлопчик, ніколи не бешкетував, ніколи на нього ніхто не жалівся. З дитинства мав потяг до техніки. Будь-які іграшкові машинки, що йому дарували, спочатку розбирав, щоб побачити, як там все влаштовано, а потім складав. Найголовніше, що складав правильно і механізм завжди працював»
Його дитинство було нерозривно пов’язане з природою та річкою Боковенька. Разом із братом Олександром та сестрою Тетяною вони проводили там весь час. Найбільшою забавою була риболовля – любили ловити рибу просто руками, стоячи по коліно у воді та багнюці.
Вчителі початкової школи у Федоро-Шулічиному, а згодом і в Олександрівці, пам’ятають його як дисциплінованого учня. Вчителька Олена Василівна Недіна з теплотою згадує Женю: «Хіба можна забути цю світлу дитину?! Сидів за першою партою, пам’ятаю його блакитні очі та незмінну щиру посмішку...»
Його улюбленими предметами були фізкультура та географія. Вчителька згадує, як на випускному кожен учень написав своє найзаповітніше бажання. А потім через п’ять років, на зустрічі випускників ми читали ці бажання. «Мене вразило бажання Жені — продовжує вчителька, — Він хотів, щоб бажання кожного здійснилися. Ось так просто мріяв, щоб було добре для всіх і нічого для себе. Таким він був завжди».
Після закінчення школи у 2012 році Євгеній поїхав до Кривого Рогу, де здобув спеціальність електрика у професійному ліцеї. Після строкової служби в Нацгвардії (2015–2016 рр.) поблизу Києва він повернувся в Кривий Ріг та працював вантажником на меблевій фабриці.
У рідному селі Женю чекали всі сусіди. Він нікому не міг відмовити: комусь лагодив телевізор, комусь допомагав розібратися з налаштуваннями телефона.
Був випадок, коли він випадково зачепив чужу машину на стоянці. Попри те, що свідків не було, Женя дві години чекав власника, щоб чесно відшкодувати збитки. Він казав: «Я завжди уявляю себе на місці постраждалого».
Вже 28 лютого 2024 року рідні проводжали його разом з іншими добровольцями до Кропивницького. А незабаром він вже був на передовій. У складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади під позивним «Татар» пройшов найгарячіші точки Луганщини: Тошківку, Золоте, Сіверськодонецьк. Бійці згадують, що ворог мав десятикратну перевагу в техніці, що «хлопці навіть голови не могли відірвати від землі» під безперервними обстрілами фосфорними снарядами.
Був епізод, коли бійці ховалися від танкового обстрілу. Снаряд влучив у дім, і Євгена привалило балкою. Коли прийшов до тями, почув під завалами стогін побратима. Голіруч, розгрібаючи щебінь та бетон, вони з побратимом відкопали товариша, якого привалило плитою так, що він навіть кричати не міг, тільки стогнав, щоб почули. Потім той хлопець став найкращим другом Євгена. Врятований побратим згадує Женю: «Хороший був товариш: добрий, щирий, сміливий, завжди більше за інших переймався, ніж за себе…».
У боях під Воронове на Луганщині Євгеній отримав контузію та поранення біля ока. Після тривалого лікування реабілітація та можливість побути йому з родиною вдома. Рідні помітили, що війна немало вплинула на сина – він перестав спати в тиші, бо будь-який шурхіт змушував його схоплюватися. Коли мама вимикала телевізор, під який він засинав, він одразу прокидався: «Мамо, ця тиша мене гнітить і нервує». А ще говорив про те, що мріє про власну сім’ю, тільки своїм дітям ніколи не купуватиме іграшкової зброї: автоматів, пістолетів, танків».
Після реабілітації Євгенія перевели до 17-ї окремої танкової бригади. 29 серпня 2022 року у перший день великого контрнаступу на Херсонщині, підрозділ Євгена просувався від села Петрівка до Миролюбівки. Почався масований артобстріл. Євгеній отримав тяжке поранення - закриту внутрішньочерепну травму, спричинену вибухом. Його встигли доправити до лікарні в Апостолове, потім у Кривий Ріг, але травма була несумісною з життям.
Старший солдат Євгеній Тітаренко посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня».
Мазур Сергій народився в м. Кіровоград (нині Кропивницький) 11 лютого 1986 року. Маленьким часто хворів , тому дитячий садок відвідував рідко. Потім родина переїхала в село Мирне Долинського району, на батьківщину батька Сергія.
Навчався в школі, яка знаходилась в сусідньому селі Першотравневе (нині Пелагеївка). Навчався добре, старанно, з усіх предметів мав гарні оцінки. Брав активну участь в позакласних і шкільних заходах. Але найкращі успіхи мав у спорті, так як захоплювався ним з самого малечку, особливо футболом. В селі було багато роботи по господарству і хлопець завжди поспішав все зробити якомога швидше, щоб піти з друзями на стадіон поганяти м'яча. Без Сергія не проходила жодна гра чи міжміські змагання. Мав багато друзів і завжди був душею компанії.
Захоплення технікою вплинуло на вибір професії. В старших класах виробниче навчання учні проходили в Долинському учкомбінаті. Хлопці переважно здобували професію тракториста. Сергій любив техніку, мотоцикли, машини, добре знався на ремонтах. Тож навчання на учкомбінаті йому припали до душі. Він любив копирсатися в механізмах, розбирати їх на деталі. Дуже пишався, коли вдавалося відремонтувати непрацюючу техніку, мотоцикл, велосипед тощо.
Після закінчення школи навчався в Криворізькому училищі, отримав спеціальність токаря. Училище закінчив з червоним дипломом. Також здобув професію електрозварювальника. Свою трудову діяльність розпочав в рідному селі трактористом.
Після весілля Сергій із дружиною Юлією переїхали мешкати у місто Херсон. Там чоловік влаштувався працювати на завод карданних валів за своєю спеціальністю токаря. З часом у молодого подружжя народився старший синочок Кирил. Сергій завжди мріяв про хлопчика, щоб навчити його грати у футбол, привити любов до спорту, техніки. Згодом сім'я переїхала в місто Долинська, де народився другий синочок Денис. Там Сергій спочатку почав працювати механізатором в ФСГ «Відродження», потім ТОВ «АФ Долинка».
Після повномасштабного вторгнення 5 березня 2022 року Сергія мобілізували і відправили на військову підготовку до навчального центру в с. Старичі Львівської області. Там він отримав посаду навідника і склав військову присягу. Через пристрасть до футболу хлопці дали йому позивний «Мессі». Після розподілу він потрапив у в/ч А 2896 і стає військовослужбовцем 9 батальйону 59 ОМПБ. Разом з новоприбулими солдатами їх відправляють на гарячі точки в Донецьку область. Восени 2022 року, після звільнення Херсона, їхній батальйон відправляють на підкріплення іншим бригадам на Херсонський напрямок в село Веселе, яке знаходиться біля Каховської ГЕС. Його радості не було меж. Він так мріяв про звільнення рідного села дружини Юлі. Вірив в те, що ось-ось ще трішки і ЗСУ розпочнуть операцію звільнення Лівобережжя Херсонщини. Але після перебування там протягом двох тижнів, їх знову відправляють в Донецьку область в напрямок Бахмуту. І тоді сталося найстрашніше. Під час переміщення машина потрапила у жахливу дорожньо-транспортну пригоду, у якій Сергій отримав травми, несумісні з життям. Йому навіки залишиться лише 36 років. Мужній Герой своєї країни, для якої він так хотів здобути Перемогу.
Право відкриття меморіальних дошок надається їхнім рідним.
Лунають слова вдячності воїнам за їхню мужність, за те, що стали на захист, за можливість жити.
Хвилина мовчання – затихли всі кроки,
Скорботи хвилина – громада мовчить.
Ніколи нехай не вертають ті роки,
Щоб димом не вкрилася неба блакить.
Схилімо голови низько перед пам’яттю і подвигом славного сина України, нашого земляка.
Вшануймо пам'ять загиблих героїв і всіх безневинно загиблих синів України хвилиною мовчання.
Присутні вшановують пам’ять полеглих воїнів покладанням квітів та хвилиною мовчання.
Вшанування пам’яті – це не просто наш святий обов’язок, це наша шана і гордість за справжніх героїв.
