Про Володимира розповідають, що він вмів посміхатися за будь-яких обставин. Умів знаходити позитив в найскладніших ситуаціях. Завжди дарував людям гарний настрій та впевненість в тому, що все буде добре. А інакше просто не може бути, якщо він поруч.
Дитинство пройшло в селі Червоне Озеро
16 лютого 1986 року в родині Анатолія та Любові Суски в селі Червоне Озеро народився син Володимир. Подружжя вже виховувало трирічну доньку Надійку. Батьки працювали в місцевому колгоспі “Дружба”. Мама — агрономкою, а тато — на тваринницькій фермі. “В дитинстві часто мені батьки доручали наглядати за Вовою. А коли ми стали дорослими, брат оточував мене такою турботою і піклуванням, що часто саме я відчувала себе молодшою сестрою”, — розповідає Надія.
Жінка розповідає, що Володя в дитинстві був дуже веселою і непосидючою дитиною. Запам’ятався їй випадок, коли разом з батьками саджали картоплю на городі. Друзі брата в цей час крутилися біля їхнього двору, чекали, коли ж вони закінчать цю роботу, щоб вже разом майнути десь гуляти. Не терпілося і брату. Він по різному вмовляв батьків відпустити його: може відкласти те садіння на пізніше чи не садити так багато тієї картоплі, може їм вистачить того, що вже посадили. Зрештою сказав: “Та я з вами на цій картоплі сьогодні і помру”. Батьки розсміялися і відпустили його до друзів.
Дуже захоплювався збиранням різних жуків. Любив спостерігати за життям комах, ящірок, вужів тощо. Постійно в його кишенях можна знайти сірникові коробочки з якимись комахами. Батьки навіть гадали, що син в майбутньому стане біологом.
Сусідка та однокласниця Катерина Барабаш пам’ятає, як малою на питання дорослих чи є у неї друзі в дитячому садочку гордо відповідала: “Так, є: Вова Суска і Женя Смоляр”. “Наша сім’я кілька разів переїжджала, мені доводилося міняти різні школи, — згадує Катерина. —Але, коли ми знову повернулися жити в Червоне Озеро, то так приємно знову зустріти тут свого друга із дитячого садочка. Завжди на його обличчі сяяла усмішка. Ні краплі злості, ні натяку на гнів чи заздрість, здається, в його голові ніколи й не було. Ця світла душа не мала місця для таких дурниць. Тільки щоденний сміх, такий заразний... Скільки ж ми з ним насміялись. До болю в животі, до спазму щік.
Завжди виглядав щасливим, попри всі випробування долі: хвороба матері, смерть обох батьків...
Разом ходили до школи і назад, в теплі літні вечори на лавочці лускали насіння та поїдали абрикоси.
Він дуже любив обійматись. В школі його вчителі називали "Ловелас", за неперевершене вміння всім робити компліменти. Він завжди так смішно називав дівчат, якимись вигаданими іменами і прізвиськами, проте ніколи і ніхто на нього не ображався. Як можна? Це ж Вовка, наш мегапозитив, душа компанії, завжди готовий виручити, допомогти чи розрадити”.
“Витягував позитив навіть у випадках, коли здавалося що все йде шкереберть”
В початкову школу ходив в рідному селі. А далі — до школи в селі Маловодяному. “Він був дуже товариським. Завжди легко знаходив друзів. Якщо чомусь Володя не приходив до школи, то вчителі мене запитували, коли він буде і додавали, що без нього атмосфера в класі зовсім інша, — згадує сестра. — Він завжди міг підняти настрій вдалим жартом, розрядити напружену атмосферу в класі”.
Володимир Жданов розповів, що познайомився з Володею в Маловодянській школі, коли він перейшов сюди на навчання в старші класи: “Цей веселий хлопець відразу став “душею” нашого класу. Його неможливо було образити і він інших теж ніколи не ображав. Я з ним відразу здружився. Разом їздили кататися на велосипедах. Я приїжджав до нього в Червоне Озеро і ми ходили на риболовлю”.
Однокласниці Катерині Чернятинській Володимир запам’ятався своєю винахідливістю: “Вовчик вмів витягнути позитив, навіть тоді, коли здається, що все йде шкереберть. Часто згадую, як відразу після випускного ми вирішили з наметами гайнути на природу. Згребли всі залишки їжі зі столів. Перший день спілкувалися, співали пісень і їли те, що взяли з собою. Другого дня вже всім захотілося чогось гарячого. Вовчик запропонував зварити юшку. Всі здивувалися: яку юшку, з чого? Але він знайшов кілька картоплин, петрушку ще щось. І ось вже юшка кипить в каструлі. Але ж немає ні ополоника, ніж ложок. Тоді Вовчик вирізає з пластикових пляшок ополоник і ложки. Та юшка здавалася нам такою смачною. Для нього не було безвихідних ситуацій. Інколи, в таких випадках, я уявляю його собі і чую його голос: “Не кіпішуй — прорвемося!”.
Навчання в Кривому Розі
Після закінчення 11 класу Володимир вступив на навчання до будівельного технікуму у Кривому Розі. В цей час він проживав в родині своєї тьоті Лариси. Навчався він завжди успішно і технікум закінчив з червоним дипломом.
“Володя завжди був безпроблемною дитиною, — розповідає пані Лариса. — Він першого дня нашого спільного проживання, він став частинкою нашої сім’ї. Свою допомогу завжди пропонував сам, коли відчував, що вона потрібно. Його ні про що не потрібно просити. Він рано втратив батьків. Вони обоє пішли з життя в 45 років з різницею в пів року одне за одним. І Володя став для нас як рідний син.
На той час він закінчував технікум. Потрібно думати про пошук роботи. Я сама працювала в міліції, тож порадила йому спробувати працювати в органах правопорядку і вступити на заочне навчання до Дніпропетровського університету внутрішніх справ. Його факультет є в Кривому Розі”.
Володимир подумав і вирішив спробувати. Працював оперуповноваженим у відділі розслідувань, заочно закінчив університет. Вступив до магістратури Національної академії внутрішніх справ в Києві.
Сестра Надія говорить, що Володя дуже схожий характером на їхніх батьків: “Від тата успадкував готовність всім допомагати, а від мами — веселу та запальну вдачу. За яку роботу б брат не брався —все в нього виходило. Пам’ятаю, як на швейній машинці з татових сорочок настрочив для мене фартушків та косинок. Я якраз працювала на підприємстві громадського харчування. Мене це тоді так здивувало і вразило. Бо я жінка, а не додумалась би сама таким чином використати ті речі, та ще й самій пошити їх. Якщо потрібно — міг приготувати обід, ніколи не говорив, що не чоловіча це справа”.
Робота у відділі кримінальних правопорушень
Тривалий час Володимир Суска працював оперуповноваженим у відділі кримінальних правопорушень в Саксаганському відділі міліції міста Кривий Ріг. Віталій Ляшенко розповідає, що кілька років Володимир працював під його керівництвом: “Він був дуже активним, охоче навчався, прислухався до порад. Постійно знаходився в русі, побачити його, як він сидить за робочим столом — то це можна сказати, що унікальний випадок. При всій активності йому притаманні організованість та дисципліна. Хочу відзначити, що з поміж інших колег він вирізнявся надзвичайною порядністю. Прикро визнавати, але серед правоохоронців така риса зустрічається нечасто. Володимир Суска був саме порядним співробітником і в роботі викладався на повну силу”.
З часом Володимир зустрів своє кохання — Тетяну. Почали жити сім’єю. Коли у 2015 році почалася реформа української міліції і всім співробітникам пропонували пройти переатестацію кадрів, Володимир вирішив, що спокій коханої жінки для нього важливіший. І звільнився з роботи.
Вирощував квіти
Батьки дружини започаткували власну справу — вирощування квітів, розсади та саджанців декоративних культур. А Таня з Володимиром продовжили цей бізнес. Чоловік з головою поринув в нову роботу: вивчав потреби рослин, технології їх вирощування, освоїв щеплення. Друг Володимир Жданов розповідає, що коли сам зацікавився квітковим бізнесом, то часто консультувався зі своїм другом: “Володя пояснював всі тонкощі цієї справи, на що варто звертати увагу, з чого починати тощо. Постійно відчував його підтримку”.
Весною та восени, коли попит на їхню продукцію зростав, подружжя ділило між собою обов’язки. Володимир стояв на ринку із розсадою та саджанцями. А Тетяна працювала безпосередньо в розсаднику та готувала для продажу нові рослини на наступний день. Такий поділ праці їх обох влаштовував. Володимир своєю харизматичною посмішкою приваблював покупців. Жваво і доступно пояснював як потрібно саджати, яких умов та догляду потребує та чи інша рослина. Мав своїх постійних покупців, які робили замовлення на певні види рослин.
Тетяна згадує, як одного дня, чоловікові знадобилося відлучитися по якихось справах і вона мусила підмінити його на ринку. Люди підходили, роздивлялися товар і запитували, мовляв, раніше на цьому місці стояв чоловік, чи не знаєте де він зараз. Жінка відповідала, що це її чоловік і рослини, які вона продає — це їхній спільний бізнес. Люди відповідали: “Добре, тоді ми підійдемо пізніше. Коли він повернеться”.
Добровольцем став на захист країни
Від перших днів повномасштабного вторгнення Володя з Тетяною стали допомагати місцевим територіальним бригадам в Кривому Розі. Доставляли будівельні матеріали для будівництва блокпостів, інструменти тощо. Дружині Володя сказав, що він вдома сидіти не збирається, також візьме зброю до рук. Вони продали квіти, які вирощували до 8 березня і вже 11 березня 2022 року став бійцем 129 бригади ТРО 235 окремого батальйону, навідником протитанкового батальйону. Отримав позивний “Монах”.
Воював спочатку на Запорізькому напрямку, далі на Херсонському. В телефонних розмовах завжди цікавився тим, як живуть його рідні. Про себе завжди жартував, що живе, як на курорті, все в нього добре і не варто за нього хвилюватися.
“В якій ситуації Володя б не опинявся — він завжди вмів налагодити свій побут, — розповідає сестра. — Надсилав нам відео в якому показував, як йому вдалося облаштувати свій бліндаж. Там кожна річ має своє місце, все обладнано і розташовано так, щоб було максимально зручно знайти річ, коли вона необхідна. В цьому підземному житлі він провів електрику, інтернет, вентиляцію.
Коли їх спрямували на Донбас, я запитала у брата чи було таке, що місцеві жителі обурювалися з присутності ЗСУ в їхньому селі. Бо їй доводилося таке чути від знайомих військовослужбовців. Володя відповів, що він з подібними ситуаціями не стикався. Навпаки, з місцевими завжди мав теплі і довірливі відносини.
Його призначили старшим групи. Він отримував для своїх бійців провізію та боєприпаси. Коли знав, що завтра мають привезти продукти, то залишки круп і консервів, які залишалися у нього, розкладав по пакетах та роздавав місцевим жителям. А вони натомість приносили їм свіжі овочі, зелень, яблука. І якщо в когось з місцевих щось траплялося — вони бігли до нього: “Володя, нам потрібна допомога”. І Володя з побратимами завжди відгукувалися".
Користувався загальною повагою побратимів та командування
Був випадок, коли “Монах” врятував побратима. Стався приліт прямо у бліндаж і одного з побратимів оглушило і засипало землею. Він відразу зорієнтувався, де має знаходитися побратим і почав швидко його відкопувати руками. Ось як про це розповідає побратим Ігор Крайній: “На місці знаходилося багато бійців, після вибуху всі отримали контузії різного ступеня. Але Володимир отямився першим, відразу зорієнтувався кого не бачить. І почав голими руками розривати землю. Ось ця його миттєва реакція врятувала життя хлопцю.
Він був зразковим бійцем, дуже добре стріляв з СПГ. Нагороджений кількома відзнаками. Хочу сказати, що якось ми з побратимами поговорили і вирішили самі нагородити відзнакою нашого “Монаха”. Зібралися коштами і подарували йому годинника. Це про те, що він користувався загальною повагою, як побратимів так і командування”.
5 травня 2024 року християни святкували Великдень. Для Володимира Суски та чотирьох його побратимів цей день став останнім в житті.
“Сталося це поблизу села Новокалинівка Донецької області. Вони були на машині і прикривали відхід іншої групи, — розповідає побратим Сергій Лось, — В кузові машини знаходилися міни та снаряди. Досить багато. Ворог влучив прямо в автівку. Загинули всі миттєво. Кілька годин детонували боєприпаси з тієї автівки. Підійти, щоб евакуювати тіла ми не мали можливості. Пізніше нам вдалося забрати їхні тіла, хоча ворог знаходився всього в 25 метрах. Але вони сильно обгоріли. Труднощі виникли з ідентифікацією. Володю ідентифікували останнім, тільки через півтора року після загибелі”.
“Я раніше завжди любила Великодні свята, — говорить Лариса, — А після загибелі Володі, відчуваю в цей день тільки біль від несправедливості. Чому гинуть наші найкращі хлопці?!”
Похований Володимир Суска в місті Кривий Ріг. На стіні КЗ “Маловодянська гімназія Долинської міської ради” встановлено на його честь меморіальну дошку.
Нагороджений Золотим Хрестом, Комбатантським хрестом, медаллю “Незламним героям російсько-української війни”, відзнаками “Незламного Героя”, “За заслуги перед містом Кривий Ріг” ІІІ ступеня”.
