Євгеній Тітаренко завжди був доброзичливим та неконфліктним хлопцем. Мріяв про власну сім’ю і дітей. Але не судилося… Війна страшним вихором ввірвалася в життя українців і він не роздумуючи пішов добровольцем, щоб стати на захист Батьківщини, не допустити ворога до своєї домівки.
Дитинство
Народився Женя в селі Новоолександрівці 10 січня 1995 року і був третьою дитиною в сім’ї Миколи та Світлани Тітаренків.
“Він був у нас безпроблемною дитиною, - згадує батько. - Дуже тихий спокійний хлопчик, ніколи не бешкетував, ніколи на нього ніхто не жалівся. З дитинства мав потяг до техніки. Будь-які іграшкові машинки, що йому дарували, спочатку розбирав, щоб побачити, як там все влаштовано, а потім складав. Найголовніше, що складав правильно і механізм завжди працював”.
Сестра Тетяна згадує, що любили її брати на риболовлю ходити разом на річку Боковеньку. Брали з собою вудки, але найсмішніше, що вудки кидали на березі, а самі по коліно у воді та багнюці ловили рибу руками. Така риболовля супроводжувалася азартними криками та вереском рибалок, які заганяли рибу в тихі заводі й там відловлювали її руками та викидали на берег. “Мабуть, так їм було ловити рибу цікавіше, ніж ото просто сидіти з вудкою та милуватися поплавком”, - розповідає Таня.
Олександр Тітаренко, старший брат Жені згадує, що бувало таке, що йому діставалося від батьків, якщо молодші вислизали з під його пильного ока, бо він був найстаршим і мав відповідати за те, щоб брат з сестрою десь шкоди не зробили. “Одного разу мені добряче дісталося, коли батьки не могли догукатися Женю, - згадує брат Олександр. - А знайшли його на річці, разом зі своїм однолітком катався на плоту. Винен звісно я, бо не догледів. Загалом брат був слухняним, бійок та якихось небезпечних пригод уникав, але все одно, бувало таке, що сірники поцупить вдома. То скоріше, що хтось із друзів на той крок намовляв. Добре, що не наважувався щось підпалити. Все-таки перестороги дорослих були сильнішими від бажання самостійно чиркнути сірником. А ри
балити дуже Женя любив і потім бувало, що виловлену рибу із сусідським Вітьком продавали в сусідньому селі, а на гроші вторговані за рибу накупляють собі якихось смаколиків: чипсів, солодкої води”.
В школу ходив спочатку до сусіднього села Федоро-Шулічине, але коли старший син Сашко вже закінчив 9 клас і до 10 класу пішов в школу до села Олександрівка, то батьки й молодших дітей також перевели туди, щоб діти в одну школу ходили. “Шкільний автобус в ті часи дітей лише взимку возив, - згадує мама, пані Світлана. - А осінь і весну всі діти на велосипедах їздили до школи. Зі шкільних предметів найбільше любив фізкультуру та географію. Ніколи нам вчителі не скаржилися на сина”.
Вчителька Олександрівської школи Олена Недіна згадує про Женю з теплою посмішкою: “Хіба можна забути цю світлу дитину?! Сидів за першою партою, пам’ятаю його голубі очі та незмінну і таку щиру посмішку на обличчі. Дуже спокійний, дисциплінований та відповідальний був Євгеній. І таким він залишився в дорослому житті. Коли наш клас зібрався на зустріч випускників - то після зустрічі Женя всіх розвіз своєю автівкою додому, нікому не відмовив, не сказав, мовляв, не можу, мене теж вдома чекають”.
Вчителька говорить, що за 40 років роботи в школі не зустрічалася їй дитина з якостями подібними до Жені. В цьому хлопчикові відчувалася повага до батьків і до сім’ї в цілому. Він не міг засмутити своїх тата з мамою, підвести брата з сестрою. Жодного разу не було такого, щоб він не виконав домашнього завдання - правильно чи неправильно, краще чи гірше - то вже інше питання. Але головне, що він їх виконував, в міру своїх сил та можливостей. “Є в нашій школі традиція, - продовжує вчителька, - на випускному, коли зустрічаємо з учнями схід сонця, відкорковуємо пляшку шампанського. А потім кожен пише своє бажання чи мрію, складаємо ці папірці в порожню пляшку і закопуємо. На зустрічі випускників через 5 років, відкопуємо, читаємо, бо багато вже й забули, що вони писали. Я знайшла записки учнів Женіного класу, які ми відкопали на зустрічі через п’ять років після закінчення школи. Хтось із них бажав придбати Мерседес, хтось мріяв вступити до престижного вишу і закінчити його, хтось хотів одружитися з красивою дівчиною, а Женя хотів просто щоб мрії всіх здійснилися. Ось так, він просто мріяв, щоб було добре для всіх і нічого для себе”.
Працював вантажником
Після закінчення школи поїхав навчатися в професійний ліцей до Кривого Рогу, отримав спеціальність електрика. Потім була армія - служив з 2015 по 2016 роки в Нацгвардії, їхня частина розташовувалася поблизу Києва. Після служби повернувся додому, на роботу влаштувався в Кривому Розі на меблевій фабриці. Працював вантажником. “Він нам весь час жартував, що директор цієї фабрики теж починав свій трудовий шлях з роботи вантажником, - згадує сестра. - Я вже на той час вийшла заміж і теж жила в цьому місті. То дуже зручно було, що і брат живе неподалік, часто могли зустрічатися і коли він їхав додому, до батьків в Новоолександрівку автівкою - то пропонував завжди й мене забрати з собою”.
Ще рідні згадують, як Женя розповідав їм випадок, що колись виїздив зі стоянки та випадково зачепив сусідню машину. Всі присутні там водії йому говорили, мовляв, дурень, тікай. Ми скажемо, що нічого не бачили. А він відповів, що зачекає господаря машини, щоб компенсувати йому за ремонт машини. Довелося дві години простояти, доки повернувся той чоловік і вони домовилися про компенсацію збитків за ремонт. Говорив, що завжди уявляє себе на місце постраждалого та чинить по совісті, як хотів, щоб і з ним в схожих випадках чинили.
“Дуже любив собак, - згадує сестра Тетяна. - Навіть вже дорослим був, побачить десь щенят бездомних і забирає їх додому, в село до батьків. Каже, так шкода, малечі, не можу їх покинути на вулиці замерзати. Одного разу вже дорослу вівчарку привіз - господарі відмовилися від неї. І сьогодні та собака, ним врятована, живе у батьків”.
Хоч і працював Євгеній вантажником, але часто бувало, що доводилося допомагати комірникам і настільки добре вивчив, що та де знаходиться, як працювати з документами, що йому довіряли підміняти комірника, який раптово захворів. Не відмовлявся і від підробітків поза своєю зміною.
Друзі згадують про нього, як про гарного товариша, готового завжди прийти на допомогу. “Буває, що й вночі потрібна допомога, зателефоную Жені - і він завжди відгукується, - згадує його друг Олександр Кармазін. - Чи то когось відвезти, чи щось привезти. Ніколи не відмовляв. Якось мені покрівлю на гаражі потрібно було відремонтувати, сам не міг, бо нещодавно операцію на нозі переніс. У Жені запитав, чи зможе він, мовляв, допомогти. І він не відмовив. Та й не пам’ятаю такого, щоб він колись відмовив. Сам дуже рідко просив про допомогу”.
“Дуже врівноваженим був цей хлопець, ніколи грубого слова від нього не почуєш, навіть словом ніколи нікого не образив, - розповідає Ірина Головченко, комірниця меблевої фабрики. - Мені після смерті родичів залишилася квартира у спадок і я здавала її Євгенію. То мала нагоду з ним спілкуватися не лише по роботі. Сплачував за квартиру завжди вчасно, сам все лагодив. І коли служити пішов в ЗСУ - то ми з ним домовилися, що я нікому більше квартиру здавати не буду, а після Перемоги він її в мене купить”.
Батьки згадують, що всі сусіди, як Женя приїздив у село, приходили з проханнями: кому телевізор налагодити, кому з телефоном розібратися. Наразі, як зустрінуть їх на вулиці - то все шкодують, що немає вже до кого їм звернутися, бо хоч і є молоді, але не настільки привітні та готові допомагати, як це робив їхній син.
Повномасштабне вторгнення
“Того дня, 24 лютого 2022 року Женя зателефонував нам, - розповідає мама, - сказав, що на роботі. Шукає де можна заправити машину, бо тоді черги були на всіх заправках і пального неможливо було знайти. Через два дні приїхав додому й одразу ж поїхав до військкомату. А 28 лютого ми вже проводжали його до Кропивницького, там вони на навчальному полігоні проходили коротке навчання та злагодження. А незабаром він вже був на передовій стрілець з позивним “Татар” в складі 9-го окремого стрілецького батальйону, 57 бригади на Луганщині, обороняв Тошківку, Золоте, Сіверськодонецьк”.
Розповідав Євгеній батькам, що дуже страшні там бої були, важко було утримувати бійцям кожен клаптик української землі. Найгірше, що бійцям не вистачало зброї, боєприпасів, доводилося економити та дуже старатися, щоб кожен постріл був результативним. Адже перевага і в техніці, і в живій силі, в кількості озброєння та боєприпасів у ворога була дуже суттєвою. Окупанти часом 10-12 годин безперервно обстрілювали наші позиції. За цей час хлопці навіть голови не могли відірвати від землі. Починали з дрібнокаліберної зброї, за ними слідом відстрілювалися мінометники, потім артилерія, далі виїздили танки, наприкінці підіймалися гвинтокрили й випалювали всю місцевість фосфором. І весь цей час над нашими позиціями висять “пташки”, дрони-розвідники. Варто тільки комусь поворухнутися, як на те місце прилітало. І хоч дощ - то завжди в окопах по коліно води та багнюки, але дощу хлопці раділи, бо поки він іде - немає дронів і можна хоч вільно переміщатися по території.
Олександр Тітаренко розповідає, що брат відмовляв його весь час йти на війну, мовляв, не треба тобі туди рватися, бо в тебе дитина маленька й хворіє часто. І батькам говорив, щоб всіх зусиль докладали та переконували його не йти. “Але ж я досвід маю, пройшов крізь АТО, - говорить Олександр. - Знаю як то воно буває на війні, як я можу відсиджуватися, коли молодший брат воює? Тому теж пішов добровольцем в червні 2022 року”.
Одного разу бійці переховувалися в покинутій будівлі, ворог почав розстрілювати її з танка, Євгенію на голову звалилася балка перекриття, отримав сильне забиття та втратив свідомість. Коли прийшов в себе, побратими сказали, що треба вибиратися звідси й рушили до виходу. Раптом Євгеній почув чийсь стогін. Попросив хлопців прислухатися, вони відповіли, мовляв, немає тут вже нікого і якщо хочеш врятувати власне життя, то чим скоріше необхідно вибратися звідси. Юнак залишився і почав розкопувати купу будівельного сміття під якою почув стогін, до нього приєднався ще один побратим. “Говорив нам, що лопатою ніколи так не працював, як в ту хвилину руками розгрібав щебінь, - згадує мама. - І таки врятували вони товариша, плитою його придавило, так що не міг навіть кричати, лише стогнав з останніх сил, щоб його почули. Потім той хлопець став його найкращим другом”.
Поранення
В боях під Воронове на Луганщині отримав контузію та мінно-вибухове уламкове поранення біля ока. Чотири дні всього перебував в Лисичанському госпіталі, а потім його виписали й знову на позицію. Та невилікуване поранення давало про себе знати, стався крововилив до ока, погіршився зір та посилювався біль, який часом дуже дошкуляв і медики дали йому направлення на лікування до Кропивницького. Але там не було офтальмолога і спрямували лікуватися в Долинську. А потім була реабілітація і можливість побувати вдома. Для рідних - найбільше щастя бачити сина поруч. Але помітили вони, що війна вже вплинула на їхнього сина. Якось мама заглянула в його кімнату і побачила, що син спить під телевізор, що працює. Вона тихенько пройшла в кімнату і вимкнула його, Женя відразу підхопився, сказав, що тиша його дуже гнітить і нервує, не може спати в повній тиші, підхоплюється на будь-який шурхіт. Якщо раніше рідні кожного приїзду надокучали йому, тим, що випитували чи має він дівчину і, чи планує одружуватися, а він лише загадково посміхався у відповідь та віднікувався. То цього разу сам проговорив, що обов’язково як відвоює одружиться і матиме дітей. “Дуже він любив дітей, адже мав вже племінницю і племінника, - розповідає Таня, - в мене народилася донька й у Сашка синок, то він завжди приїздив з подарунками для них. І діти його дуже любили, наче ще й маленькі були, не часто його їм доводилося бачити, але щоразу, як бував в гостях - то з радістю тягнули до дядька свої рученята”. Говорив своїм рідним: “Ніколи не купуватиму дітям іграшкових автоматів та танків і навіть в комп’ютерні ігри нехай грають у що завгодно, лише не в танчики та інші стрілялки”.
Ходив на риболовлю на річку, але вже не так, як в дитинстві. З вудкою сидів і довгими годинами дивився на поплавок. Говорив, що це дуже заспокоює його, відволікає від тих тяжких спогадів фронтового буття.
“Це мене “Татар” в підвалі відкопав, - розповідає Павло Желяховський, - постріл танка зруйнував будівлю в якій ми ховалися, тоді всіх хлопців добряче привалило і контузило, а я міг би й залишитися придавлений плитою та засипаний зверху будівельним сміттям, якби не Женька. Він тоді не про себе думав, а про те, що людина самостійно не може вибратися з під завалу. Пізніше, коли отримав осколкове поранення під око, з тим осколком продовжував вести бій і тільки по його закінченні звернувся до медиків. Гарний був товариш: добрий, щирий, сміливий, завжди більше за інших переймався, ніж за себе. Співрозмовник цікавий, ми любили з ним поговорити, коли був час”.
Доки він лікувався, його підрозділ теж перебував на відпочинку та доукомплектуванні на Миколаївщині. Після проходження реабілітації Євгеній до них приєднався, отримав ще військову спеціальність помічника гранатометника. Їхній батальйон при підготовці до контрнаступу на південному напрямку передали в підпорядкування 17-й окремій танковій бригаді імені Костянтина Пестушка.
Останній бій Євгеній Тітаренко прийняв в перший день контрнаступу ЗСУ на Херсонщині. 29 серпня 2022 року їхній підрозділ з боями пересувався від села Петрівка у напрямку на Миролюбівку в Бериславському районі. Розпочався артилерійсько-мінометний обстріл і Євгеній отримав тяжке поранення - закриту внутрішньо-черепну травму, спричинену вибухом та осколками. Його відправили спочатку в Апостолове, надали першу допомогу, а потім до Кривого Рогу. Але занадто важке поранення, спричинило набряк головного мозку і лікарі не змогли врятувати його життя.
Посмертно старшого солдата Євгенія Тітаренка нагороджено орденом “За мужність III ступеню”.
