Наприкінці 2024 року отримав відзнаку Долинської територіальної громади “Честь і гідність” Сергій Мазуренко. Долинська.City спілкувалася з воїном та ділиться з вами його розповіддю.
У чому суть?
Сергію Мазуренко 36 років, він народився і виріс в Долинській, навчався в школі №3 (нині ліцей “Інтелект”), в класі з поглибленим вивченням історії та української мови. Чоловік розповідає, що з дитинства його цікавила історія та природничі науки, була мрія стати палеонтологом. Після закінчення школи навчався спочатку Миколаєвській філії Могилянки, пізніше перевівся до Кропивницького в університет імені Винниченка. Після закінчення вишу працював за фахом - вчитель історії в Маловодянській школі.
В армії служити довелося в Кропивницькому, у військах ССО. В 2014 році добровольцем пішов захищати країну під час антитерористичної операції на Донбасі. “Довелося тоді в різних місцях повоювати, - згадує Сергій, - найбільше запам’ятався випадок, коли ми зайшли з побратимом в магазин, а маленький хлопчик схопив маму за руку і питає: “Мамо, а ці дяді прийшли нас вбивати?”. Жахливе відчуття від того наскільки страшний вплив російської пропаганди на свідомість людей, на їхнє світосприйняття і від того, яку ненависть вони здатні посіяти до України та українців. Весь час задаю собі питання: ким себе ідентифікують ті люди на Донбасі, які виросли і все життя провели в Україні, навчалися, працювали, їздили відпочивати в Карпати, на футбольні матчі в Київ, Львів, Дніпро, на концерти і раптом ні сіло, ні впало зрозуміли, що вони “рускіє?”.
Сергій пам’ятає, що того ранку 24 лютого 2022 року він не спав - готувався до контрольної роботи, коли почув про початок повномасштабного вторгнення - не став чекати поки його мобілізують. Того ж дня пішов до військкомату. Вже майже три роки, як він на війні. Говорить, що досвід АТО дуже допомагає йому витримати всі труднощі цієї війни.
Був випадок, коли Сергію здавалося, що їх врятувало просто чудо: “Це сталося 9 вересня 2023 року, коли до наших позицій виїхали 8 чи 9 ворожих танків і стали нас розстрілювати. Згоріло наше авто з усіма речами та устаткуванням, але люди всі залишилися живі, кілька поранених, один з них тяжкий. І для нас це було як диво, вважаю, що нам неймовірно того дня пощастило".
Вся надія в бойових умовах, за словами воїна, на себе, на зброю в руках і на побратимів. “Інакше не виходить, - говорить воїн,- ми з однієї миски їмо, однією ковдрою вкриваємось і знаю, що якщо щось трапиться з побратимами - то рятувати їх буду я, так само як і вони мене. На початку повномасштабного вторгнення всі люди діяли, як один організм і це вселяло віру та надію, додавало сил і впевненості. Шкода, але наразі ми цієї підтримки від наших земляків відчуваємо все менше й менше. Коли на один-два дні потрапляєш в Долинську - то ось цей контраст між життям в мирному місті та в зоні бойових дій дуже вражає. Як і те, що для когось війна - це щось далеке й вони вважають, що їх вона не зачепить. Прикро і боляче це розуміти, що допомагають військовим, здебільшого ті, в кого родичі воюють або загинули. Нам наразі, як ніколи, потрібна ваша підтримка і допомога. Ми маємо вистояти, бо іншої країни в нас немає…”
