Футболом Сергій захопився з дитинства, продовжував грати в юності і в дорослому житті. Мріяв, щоб його сини теж полюбили цей вид спорту так, як любив його він. Щоб досягли в ньому успіхів. Навіть під шаленими обстрілами на фронті він обговорював з синами футбольні новини. За цю його пристрасть побратими нагородили позивним “Мессі”
Спорт в його житті став найкращим мотиватором
Мазур Сергій народився в м. Кіровоград (нині Кропивницький) 11 лютого 1986 року. Батьки працювали на заводі «Гідросила». Маленьким часто хворів, тому дитячий садок відвідував рідко. Потім родина переїхала в село Мирне Долинського району, на батьківщину батька Сергія.
Навчався в школі, яка знаходилась в сусідньому селі Першотравневе (нині Пелагеївка). Навчався добре, старанно, з усіх предметів мав гарні оцінки. Приймав активну участь в позакласних і шкільних заходах. Але найкращі успіхи мав у спорті, так як захоплювався ним з самого малечку, особливо футболом.
В селі було багато роботи по господарству і хлопець завжди поспішав все зробити якомога швидше, щоб піти з друзями на стадіон поганяти м’яча. Без Сергія не проходила жодна гра чи міжміські змагання. Мав багато друзів і завжди був душею компаній.
«Сергій завжди мав багато друзів, — розповідає сестра Лариса, — він вмів дружити як з хлопцями, так і з дівчатами, зі старшими від себе і з молодшими. Батьки дозволяли нам йти гуляти лише після того, як виконаємо всі справи по господарству. І брат завжди після школи поспішав зробити все якомога швидше, бо ж друзі його вже з м’ячем чекають. А ще любив щось майструвати руками, багато чого навчився робити від батька. Розбирався в техніці не гірше дорослого чоловіка».
Гарний друг
Ніна Меделян, перша вчителька згадує, що Сергій був дуже енергійним та жвавим учнем, веселим і товариським, з незмінною посмішкою на обличчі: «Якось з’ясувалося, що одного хлопчика з нашого класу інші учні на перервах постійно ображають. Ми вирішили це обговорити в класі на виховній годині, як йому допомогти, чим зарадити. Тоді Сергій Мазур піднявся і сказав цьому хлопчику, мовляв, тримайся мене, будь завжди поруч зі мною. «Я не дозволю тебе ображати!». І дійсно, вони подружилися, а поруч із Сергієм ніхто не наважувався його якось зачепити чи образити. Ця доброта, щирість та бажання всім допомагати залишилися з ним назавжди».
Класна керівниця Сергія Валентина Гончар відзначила його любов до спорту: “Жодні змагання в школі не проходили без участі Сергія. А коли потрібно було відстоювати честь школи на змаганнях більш високого рівня — Сергій викладався по повній сам, підтримував всіх членів команди. В спортивних дисциплінах він був кращим у всьому: У метанні гранати, бігу на швидкість, стрибках в довжину та висоту. Але найбільше любив командні ігри, особливо футбол і баскетбол.
Пам’ятаю його звичайним хлопцем. Але таким, що запам’ятовується назавжди: веселим та непосидючим, дуже активним, товариським. Завжди вмів розрядити напружену ситуацію в класі вдалим жартом. Міг розсмішити так, що сміялися не лише учні, а й вчителі. Коли потрібно — підтримував своїх друзів, завжди готовий прийти на допомогу».
«Дуже товариський хлопець, мав друзів в школі не тільки серед однокласників. Дружив, як з молодшими так і зі старшими від себе. З усіма Сергій Мазур добре ладнав та знаходив спільну мову. Добре навчався. Я і після школи продовжувала з ним спілкуватися, він був серед моїх друзів в соціальних мережах. Часто з ним обмінювалися повідомленнями. Він з любов’ю розповідав про свою сім’ю», — так згадує про Сергія Мазура вчителька української мови пані Наталія Кузьменко.
Захоплення технікою вплинуло на вибір професії
В старших класах виробниче навчання учні проходили в Долинському учкомбінаті. Хлопці переважно здобували професію тракториста. Сергій любив техніку, мотоцикли, машини, добре розбирався у ремонтах. Тож навчання на учкомбінаті йому припали до душі. Він любив копирсатися в механізмах, розбирати їх на деталі. Дуже пишався, коли вдавалося відремонтувати непрацюючу техніку, мотоцикл, велосипед тощо.
Після закінчення школи навчався в Криворізькому училищі, отримав спеціальність токаря. Училище закінчив з червоним дипломом. Також здобув професію газоелектрозварювальника. Свою трудову діяльність розпочав в рідному селі трактористом.
«Був добрим, щирим, доброзичливим, поважав дорослих, завжди приходив на допомогу всім, хто її потребував, не відмовляв нікому, за що його всі любили і поважали», - згадує мама Сергія.
«Ми познайомилися з Сергієм у мене вдома в моєму рідному селі Кам’янка, що на Херсонщині в Каховському районі, випадково, ввечері на дискотеці, — згадує дружина Юлія. — Я приїхала з університету на осінні канікули. А Сергій завітав у гості до своєї тітки і заодно попрацювати трактористом в одного із місцевих фермерів. Це було коханням з першого погляду. При першій зустрічі ми відразу сподобалися одне одному. Він був таким веселим, товариським, жартував багато і зачарував своєю посмішкою. Так і розпочалися наші стосунки. З часом він повернувся додому, я – на навчання. Підтримували спілкування телефоном, писали листи. Через рік Сергій зробив мені пропозицію стати його дружиною. Звісно я погодилася, так як вбачала в ньому риси справжнього чоловіка і батька майбутніх дітей”.
Мріяв, щоб сини полюбили футбол так, як любив його він
Після весілля молодята переїхали мешкати у місто Херсон, де Юля продовжувала навчання. А чоловік влаштувався працювати на завод карданних валів за своєю спеціальністю токаря. Сергій був справжнім майстром своєї справи. Незважаючи на те, що він дуже молодий і не мав достатньо досвіду, старші працівники на заводі нерідко питали у нього поради. Він завжди усім допомагав з радістю. З часом у молодого подружжя народився старший синочок Кирил.
Сергій завжди мріяв про хлопчика, щоб навчити його грати у футбол, привити любов до спорту, техніки. Після закінчення Юлиного навчання в університеті, Сергій вирішив , що потрібно їхати родині на Кіровоградщину і облаштовувати сімейне гніздечко там.
«Оселилися ми у місті Долинська, — розповідає Юлія, — де народився наш другий синочок Денис. В той час, як я займалася дітками, Сергій спочатку працював механізатором в ФСГ «Відродження», потім ТОВ «АФ Долинка»».
Чоловік дуже любив працювати на землі, сіяти хліб, збирати врожай. В техніці дуже добре розбирався. У його руках горіла будь-яка робота. Колеги завжди дивувалися, як у нього все так швидко і легко виходило. А він просто любив те, чим займався. У свої вихідні Сергій завжди намагався ходити на місцеві змагання з футболу у будь-яку пору року, грав за різні команди. Цей вид спорту став захопленням усього його життя. Мріяв, щоб сини так само любили футбол, як і він.
«Хтось же має захищати нашу родину і звільняти окуповані землі»
«Початок війни… Дзвінок від моїх батьків, — згадує Юлія. — Чую голос мами в телефоні: «Доня, почалася війна. Колона танків рухається по трасі…» Сергій відразу сказав, що, якщо його призовуть до несення служби, він ховатися не буде. Хтось має захищати нашу родину і звільняти від загарбників мою Херсонщину. Так і сталося».
Сергія мобілізували 5 березня 2022 року і відправили на військову підготовку до навчального центру в с. Старичі Львівської області. Там він отримав посаду навідника і склав військову присягу. Через пристрасть до футболу хлопці дали йому позивний «Мессі». Після розподілу він потрапив у в/ч А 2896 і стає військовослужбовцем 9 батальйону 59 ОМПБ. Разом з новоприбулими солдатами їх відправляють на гарячі точки в Донецьку область. Його група завжди знаходилася на позиції 0. Вони були очима, слідкували за кожним рухом противника, щоб могли попередити своїх побратимів про загрозу наступу чи артилерійського бою. Відбивали підступні наступи ДРГ ворога.
«Як тільки важко було дочекатися його дзвінка після виходу з позиції, — ділиться спогадами дружина, — щоб почути рідний голос зі словами: «Живий. У мене все добре». Після інтенсивних обстрілів врятував багатьох побратимів, хоча і сам неодноразово отримував сильні контузії. Але були і втрати. Сергій важко переносив смерть своїх побратимів. І кожного разу, ще з більшою впевненістю говорив: «Помстимося за кожного. Ми їм цього ніколи не пробачимо».
Своїм оптимізмом та вірою він заряджав інших
«Завжди в телефонних розмовах він запевняв мене «Все буде добре, сестричко! Не хвилюйтеся! Ми неодмінно повернемося додому з Перемогою!». Цією вірою та оптимізмом він заряджав нас, своїх рідних», — згадує сестра Лариса.
Вчителька молодших класів пані Ніна пригадала, що якось зустріла свого учня в Долинській біля супермаркету, коли він приїздив у відпустку: «Він перший підійшов до мене, я його спочатку навіть не помітила. Обійняв і так довго ми з ним розмовляли. Про його сім’ю, він з такою ніжністю розповідав про свою дружину та дітей. Про війну майже не говорили. Коли вже попрощалися і він повернувся, щоб йти, я його непомітно перехрестила. А він повернувся і сказав: «Ніні Петрівна, як скінчиться війна, зберіть з дівчатами наш клас на зустріч. Тоді про все-про все поговоримо!».
Восени 2022 року, після звільнення Херсона, їхній батальйон відправляють на підкріплення іншим бригадам на Херсонський напрямок в село Веселе, яке знаходиться біля Каховської ГЕС. Його радості не було меж. Він так мріяв про звільнення рідного села Юлі. Вірив в те, що ось-ось ще трішки і ЗСУ розпочнуть операцію звільнення Лівобережжя Херсонщини.
Але після перебування там протягом двох тижнів, їх знову відправляють в Донецьку область в напрямок Бахмуту. І тоді сталося найстрашніше. Під час переміщення машина потрапила у жахливу дорожньо-транспортну пригоду, у якій Сергій отримав травми, несумісні з життям. Йому навіки залишиться лише 36 років. Мужній Герой своєї країни, для якої він так хотів здобути Перемогу.
«Серце розривається, коли проходжу по Алеї Слави в Долинській, — говорить пані Наталія Кузьменко, — найбільше болить за людей яких знала і навчала особисто. Сергій Мазур — справжній Герой, без пафосу і без перебільшень…»
