Минулого тижня в Долинській громаді відкривали три меморіальних дошки, які присвячені пам'яті полеглих воїнів. Дошки встановлювали на стінах навчальних закладів, в яких вчилися наші захисники.
Долинська.City розповідає вам як все відбувалося.
Володимир Суска
10 березня в селі Маловодяному біля КЗ «Маловодянська гімназія Долинської міської ради» зібралися, рідні, друзі, побратими, представники адміністрації Долинської міської ради, вчителі, школярі та просто небайдужі односельці. З нагоди відкриття меморіальної дошки Володимиру Сускі.
«Сьогодні ми зібралися разом не просто на мітинг. Ми зібралися, щоб схилити голови перед силою духу, мужністю та жертовністю людини, яка стала щитом для кожного з нас, — говорить ведуча. — Війна забирає найкращих. Тих, хто мав будувати країну, ростити дітей, радіти сонцю. Сьогодні на стіні нашої гімназії з’явиться ще один символ вічної пам’яті — меморіальна дошка людині, чиє серце завжди сповнене доброти, а воля — міцніша за сталь. Це Суска Володимир Анатолійович. Він загинув при виконанні бойового завдання. Залишився вірним військовій присязі до останнього подиху. Володимир пішов у вічність, щоб ми мали майбутнє».
Травень 2024-го став для його родини часом нескінченного очікування. Довгі місяці невідомості, надії та молитов. І лише експертиза ДНК поставила болючу крапку, повернувши Героя додому «на щиті».
Володимир народився у селі Червоне Озеро. Тут він зростав, закінчив Маловодянську школу. Доля рано випробувала його на міцність — ще зовсім юним він залишився без батьківської підтримки. Але це не зламало його, а лише навчило цінувати рідних понад усе.
З відзнакою закінчив будівельний технікум, навчався у поліцейській академії, закінчив магістратуру Національної академії внутрішніх справ. Працював оперуповноваженим у Саксаганському райвідділі міста Кривий Ріг. Володимир знав, що таке честь мундира. Він завжди вирізнявся особливою відповідальністю. Друзі згадують його як людину слова. Його життєвий шлях видався непростим, але він ніколи не скаржився. Для побратимів Володимир став надійною опорою, для родини — найкращим братом та чоловіком.
11 березня 2022 року Володимир Суска змінив цивільне життя на піксель. 129-та бригада, 235-й окремий батальйон. Навідник протитанкового відділення. Позивний «Монах». Він пішов захищати свою дружину, родину та всю Україну.
Нагороджений «Золотим хрестом», відзнаками «Незламним героям» та «За заслуги перед містом». Для нього самого найвищою нагородою завжди була любов його близьких. Навіть у найпекельніші хвилини на фронті він говорив у слухавку: «У мене все добре, не переймайтеся. Люблю вас. Обійняв до хрускотіння кісток...»
5 травня 2024 року біля села Новокалинівка на Донеччині «Монах» прийняв свій останній бій.
Право відкрити меморіальну дошку надано його сестрі Надії Паламарюк.
«Меморіальна дошка — це не лише знак пошани, — зазначає Наталія Терентьєва, перша заступниця міського голови, — Це щоденне нагадування нам всім про те, якою ціною дістається нам свобода і незалежність».
«Вова був найкращим другом, братом, чоловіком, — говорить сестра Володимира пані Надія, — людиною слова і великого серця. Це можуть підтвердити всі, хто його знав. Рішення взяти до рук зброю він прийняв самостійно в перші дні повномасштабного вторгнення. А до того, активно волонтерив разом з дружиною для наших військових. Він запевняв мене, що з ним не може статися нічого поганого, все для того, щоб я зайвий раз не хвилювалася.
Але непоправне сталося. Він загинув прикриваючи відступ групи побратимів.
Сьогодні наш обов’язок — зберегти пам’ять про хлопців та дівчат, що ціною власного життя виборюють для нас свободу і право жити».
Кажуть, Герої не вмирають. Вони просто перестають бути поруч, стаючи нашими ангелами-охоронцями. Відтепер погляд Володимира щодня зустрічатиме учнів, жителів громади, нагадуючи про ціну нашої свободи.
До меморіальної дошки покладали квіти та вшановували пам’ять хвилиною мовчання.
12 березня в КЗ «Ліцей “Інтелект» та в КЗ «Академічний ліцей» відкривали меморіальну дошку на честь колишніх учнів цих шкіл Сергія Луньова та Євгена Красовицького.
Сергій Луньов
Сергій — старший серед трьох братів Луньових. З дитинства хлопець любив в усьому порядок. Кожна річ у нього мала своє місце. Дотримувався всіх вимог як вчителів, так і батьків. Добре навчався в школі. Потім був кібернетичний коледж та університет радіоелектроніки. Ще під час навчання почав працювати. Вважав, що достатньо дорослий для того щоб забезпечувати себе самостійно. Одружився і дуже багато працював за кордоном, щоб забезпечити свою сім’ю. Щоб життя своїх рідних зробити максимально комфортним.
Сергій не служив в армії, але він в числі перших добровольців стояв в черзі під військкоматом від початку повномасштабного вторгнення. Рішення це прийняв сам, не порадившись з рідними. Знав, що вони відмовлятимуть його від цього кроку.
27 лютого автобус з долинчанами вирушив до Одеси, там формували 61 окрему механізовану Степову бригаду. Сергій Луньов пройшов шлях від простого солдата до молодшого лейтенанта.
Вже в перші дні березня вони зупиняли просування ворога в Баштанському районі Миколаївської області, звільняв Миколаївщину та Херсонщину. Потім відстоював підступи до Соледара та Авдіївки.
Завдяки його активності, харизмі, вмінню налагоджувати зв’язки та контакти з волонтерами та місцевими жителями їхній підрозділ мав гарне забезпечення. Їхній підрозділ займався налагодженням переправ через річки, будівництвом бліндажів та розмінуванням. Розповідав своїм рідним, що основи саперної справи доводилося вивчати не на навчальних полігонах, а в бойових умовах за інструкціями з інтернету.
Сергій давно зрозумів, що війна надовго, закінчив курси командира механізованого взводу, отримав звання молодшого лейтенанта. На початку грудня 2024-го року Cергія призначили на посаду командира інженерно-саперної роти. На той час їхня бригада виконувала завдання в Курській області.
15 січня 2025 року група з чотирьох бійців, підлеглих Сергія Луньова, виконували бойове завдання. Коли поверталися назад - підірвалися на міні, по рації почали гукати на поміч. Вижив з них лише один. Вислали назустріч машину з трьома захисниками. Налетіла зграя дронів, які скидали гранати. Влучили в другу машину, загинув водій, а двоє вижили. Повідомили про ситуацію по рації. Сергію говорили, що потрібно зачекати, поки збереться евакуаційна група з вогневою підтримкою.
Але він не міг чекати. Адже там в «сірій зоні» поранені хлопці, його бійці. І для них кожна зайва хвилина чекання може закінчитися смертю. Тому він сам з двома медиками виходить на їхній порятунок. Поранених вдалося евакуювати, але для Сергія операція з порятунку побратимів завершилася трагічно. Мав багато грамот та відзнак від командування, Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Право відкриття меморіальної дошки надано його рідним: дружині Ксенії, батькам Інні та Геннадію Луньовим.
«Колись Сергій щодня переступав поріг цієї школи з портфелем за плечима, будував плани на майбутнє та мріяв про життя, — говорить дружина Сергія Ксенія. — Він був звичайним хлопцем, який любив цей двір, ці коридори... Але коли настав час обирати між власним спокоєм і безпекою своєї країни — він обрав нас.
Для когось він — Герой із граніту, чиє ім'я тепер викарбуване на цій стіні. Для мене ж він — коханий чоловік, моя опора, людина з неймовірно добрим серцем і твердим характером. Він пішов на війну не тому, що любив воювати, а тому, що безмежно любив свій дім, цю школу, нашу родину і кожного з вас.
Кажуть, що школа вчить жити. Мій чоловік своїм вчинком дав найважливіший урок — урок справжньої любові до Батьківщини та самопожертви. Я хочу, щоб учні, які проходитимуть повз цю дошку, знали: тут навчалася Людина з великої літери. Дивіться на його обличчя і пам'ятайте, що свобода має ціну, і ця ціна — життя таких молодих, сміливих чоловіків, як він.
Дякую вчителям та батькам за те, що виховали його таким. Дякую всім за пам’ять».
Пам'ять про Сергія Луньова вшановують покладанням квітів та хвилиною мовчання.
Євген Красовицький
Євген Красовицький народився в Карелії, разом з батьками переїхав до Долинської де розпочиналося будівництво нового гірничо-збагачувального комбінату.
Хлопець добре навчався та активно займався спортом. Особливо захопився боксом і в цьому виді спорту показував гарні результати. Неодноразово ставав переможцем на обласних та всеукраїнських чемпіонатах.
Після школи навчався в технікумі, потім була служба в армії. Проходив вишкіл в десантно-штурмових військах. Далі працював переважно за кордоном. Почав цікавитися історією України та життям видатних українських особистостей: Степана Бандери, Романа Шухевича. Він відкривав для себе нову історію, не ту яку викладали в школі. Ділився з батьками тим, що його найбільше вражало. Повторював: «Як мало ми знаємо про власну країну!».
Повномасштабне вторгнення зустрів на будівництві в Одесі газозварником. Євген вже освоїв новітнє обладнання для зварювання і пишався цим, бо результати роботи з новою технікою вражали своєю точністю та акуратністю. З першого дня повідомив, що піде добровольцем до військкомату, чекає лише, коли зможе здати склад з будівельними матеріалами. Продовжував працювати ще два тижні на будівництві й допомагав морпіхам, які неподалік будували укріплення.
Як тільки звільнився з роботи — рушив до Одеського військкомату. Зарахували його до ремонтної бригади, яка ремонтувала пошкоджену в боях техніку. Але Жені цього було недостатньо, він постійно просив, щоб його перевели до бойової частини. Зрештою досягнув свого і його ще з кількома добровольцями спрямували до частини, яка тримала оборону на Південному напрямку, в районі села Правдине на Херсонщині, а саме до 28 Окремої механізованої бригади імені Лицарів зимового походу.
28 серпня 2022 року Євген повертався на позиції після короткої відпустки додому. Зателефонував батькам, сказав, що дістався до розташування, встиг зробити генеральне прибирання в бліндажі. А 29 серпня він загинув під час артилерійського обстрілу поблизу села Правдине Херсонської області.
Право відкрити меморіальну дошку надано його батькам Антоніні та Анатолію Красовицьким.
Пам’ять воїна вшановували покладанням квітів та хвилиною мовчання.
Схиляємо голови перед світлою пам’яттю Володимира Суски, Сергія Луньова, Євгена Красовицького, перед світлою пам’яттю наших земляків і всіх українців, які віддали своє життя за незалежність, за територіальну цілісність держави. Вічна пам'ять загиблим героям…
