У короткому ліричному нарисі від Зої Петрикович немає розповіді про одну конкретну людину чи подію. Авторка змальовує різні жіночі долі — маленької похресниці, випускниці, студентки, матері, дружини, матері військовослужбовця та бабусі. Усі ці образи об’єднує спільне очікування, спільна мрія: щоб захисники України повернулися додому, а діти росли під мирним небом.
Дівчатко в білому платтячку, маленька принцеса з квіткою- бантом на маківці. В неї сьогодні урочистий день, хрестини…
Тендітна хрещена і молодий кум, в військовій формі. Очі і посмішка хлопчиська, але вже надивився усього, вистачить на досить довгий вік… Пройшов вогонь і воду, не раз беззуба з косою бликала на нього своїми пустими очицями, не злякала. От тільки одного боїться. Взяти на руки малу похресницю., щоб ненароком не нашкодити.
Зовсім юна випускниця, блакитна ошатна сукня, кружляє в танку на подвір’ї школи. Дивишся і аж дихання перехоплює, мовби метелик пурхає над квіткою, не наважується сісти.
Молоденька студентка закриває очі долоньками, забагато інформації, забагато тої науки, але ж треба, треба гризти той камінь.. Книги морська глибина… хоч уже і змінили свій вигляд, мало хто зараз гортає друковані видання, все більше клацають гаджетами…
Матуся вклала спати вередливу дітлашню, ще трошки порається хатніми справами, стомлено опускається на ослінчика, чи зробити ще якусь справу, чи ранком прокинутися на пів години раніше, ой коли ж я вже висплюся, коли ж я вже ту всю роботу перероблю.
Зітхаючи дивиться у вікно... десь там, далеко далеко її коханий нищить ворога, відстоюючи крок за кроком рідний край. Він майже рік не бачив своїх дітей...дні без відпочинку, ночі без сну… але завдяки йому тисячі малюків бачать солодкі сни.
Жіночка середнього віку, час від часу заглядає на екран мобільного. Ось де заблимає заповітне ім’я… Синочок напише що все добре. Їй вистачить лише тих кількох слів. Їй навіть доста того, що він прочитав її повідомлення. Вона в далекій країні, на заробітках, він на рідній землі, але в окопах. Боронить випалене ворожим вогнем колись квітуче, мальовниче містечко…якого вже не існує…тільки назва на карті та вигорілі чорні руїни, все що лишилося від чиїхось затишних осель, все що лишили по собі криваві нелюди двадцять першого століття…
Бабуся розпускає зношеного светра, ниточка чіпляється за зашкарублі потріскані пальці… Вже й не треба того городу, а вештається ще старенька, то садила, то полола. Пошерхлі від землі та вітру покручені руки. Зараз змотає клубочок та почне вечорами плести теплі шкарпетки. Передасть сусідкою отим хлопчикам воякам. Скоро осінь, нехай , їм згодиться. А їй не важко.
Поки ниточка в’ється, клубочок крутиться, згадує своє нелегке життя, від платтячка в горошок і аж до картатого потертого фартушка.
Всього було… от тільки життя починалося у війну, і зараз, коли вже сонечко котиться до обрію, знову доводиться переживати це страхіття, коли ж йому вже буде кінець.
Вечоріє, в якомусь віконці загорілося світло, в якомусь потухло… Хтось десь моститься спати, а комусь не до сну. Наче і тихо, та тривожно. Бабуся тихенько перехрестилася, згадала в молитві тих, хто відстоює клаптик за клаптиком нашу Батьківщину, тих хто стримав ворожу навалу і стоїть на сторожі, заради кожного маленького янголятка, аби воно росло в спокійну годину на нашій квітучій мирній землі.
В щирій молитві звернулася до Бога, аби він вберіг кожного, хто нас захищає, кому ми щодня завдячуємо спокоєм та затишком. Щоб всі вони повернулися до своїх найдорожчих, туди де їх з дня в день дуже ждуть, чекають, сподіваються…Маленьке янголятко свого хрещеного, дівчинка –випускниця свого татка чи маму, юна красуня нареченого, дружина чоловіка, мама сина чи доньку, бабуся онуків…
Сподіваються скоро зустріти славетних воїнів-переможців, які не лише встояли, але й зуміли зупинити несамовите московитське зло, іноді надто дорогою ціною.
