Людські почуття – це те, що відрізняє людину від звіра, доводячи, що людина – таки справжній вінець еволюції. Олександр все життя боровся зі своїми почуттями, але вірний вибір завжди отримував перемогу. Ще в дитинстві, ставши перед вибором – старі друзі, чи непримітний новачок-заучка – отримав вірного товариша на все життя. Закохавшись з другом одну дівчину на двох, відступився від свого кохання, віддав перевагу дружбі — став батьком його дитини, хрещеним. Коли важив що важливіше – любов до матері чи відданість Батьківщині — саме материнська любов врятувала його від смерті…
Друзі
Школярем Сашко був особливим. Гарний, спортивний, досить розумний хлопчина. В навчанні зірок не знімав, але в усьому іншому завжди був лідером. І ось до їхнього класу перевівся Іван – незугарний, світловолосий, в окулярах. Та ще ж слабий — штовхни його і розсиплеться. Хлопці одразу ж вирішили познущатися над новеньким — але тут на заваді став Сашко. Він привів єдиний непохитний аргумент в захист новачка — свого власного кулака, яким всього лиш махнув перед носами здивованих друзяк. З тих пір вони з Іваном потоваришували. Він тягав його з собою в спортивні секції, а той натомість, добряче підтягнув друга в навчанні.
Після закінчення школи разом вступили до університету і вже на другому курсі вкупі відкрили невеличку фірму. Спільно винаймали квартиру. Одного разу до них постукала сусідка Тетяна і попросила відремонтувати розетку. Хлопці пішли удвох, але з Тетяною залишився Іван, хоча Сашкові вона дуже припала до душі. Уже через рік Сашко тримав на руках їхнього сина. В церкві, бо його просили стати хрещеним батьком для малого.
На війні
Минув час, друзі мали досить успішний бізнес, Іван — дружину і сина, а Сашко все шукав сенс свого існування. З жінками в нього не складалося, бо знайти таку як Таня він не зміг, а розмінюватися на дрібниці не хотів. Життя йшло своїм плином, аж доки на Сході не запалахкотіла війна.
— Я збираюся їхати на Схід, добровольцем. – сказав він одного ранку, зайшовши до офісу.
— Саню, ти добре все зважив? Це не танчики, там кілька життів за одну гру не буває!
— Я мав час, аби все осмислити. Але все ж таки, в разі чого, допоможеш моїй мамі?
Очі Івана чомусь наповнилися сльозами, в нього не було матері з народження, тому Сашкова мама стала однією на двох.
— Ти хоч їй сказав куди збираєшся?
— Ні. Сказав що їду у відрядження . Отже, раптом що, я на тебе розраховую. Нічого не кажи. Я все сам, коли… якщо повернуся…
По цих словах друзі міцно обійнялися на прощання.
Іван дотримав слова. Допомога військовим, керівництво фірмою, мама — це все тепер лягло на його плечі. Спочатку він дійсно не розумів Сашка, але згодом, коли щодня бачив палаючу свічку-реквієм, визнав, що друг просто не міг стояти осторонь.
Того липневого дня стояла невимовне спека. Не зважаючи на домовленості, один за одним долітали снаряди, але хлопці вже навчилися не звертати уваги на них. Смерть витала в повітрі, але до неї вже звикли, як до чогось повсякденного. Вони перестали боятися кістлявої, освоїлися з нею.
Сашко так і не насмілився розповісти мамі, куди поїхав, хоча минуло уже пів року… Єдине, що було важко — це відповідати на її телефонні дзвінки , бо часто це відбувалося на фоні вибухів. Ось і зараз, вона телефонувала — він відбив виклик. Коли відходив убік, аби поговорити – хлопці проводжали його гучним реготом: мамі потрібно відповісти! Сміх побратимів – останнє що він почув, снаряд накрив бліндаж, поховавши трьох побратимів, чиїхось синів, чоловіків, батьків.
Випробування мирним життям
Після тяжкого поранення Сашко довго лежав в госпіталі. Перший день, коли він повернувся в свою міську квартиру, вікна якої виходили на Дніпро, стали ще більшим випробуванням ніж сама війна. Безтурботне життя містян, гульки та веселощі на березі річки, розкішні салюти на кінець дня. Почуття ненависті до цієї безпечності було настільки сильним, що з’їдало його, спалювало немов свічку. Інша справа — війна, там були вороги, кров, шматки чийогось розтерзаного життя, а тут – індивіди, ситі і задоволені, яким глибоко байдуже, що десь там, далеко-далеко вибухають снаряди, віддалено схожі на феєрверки….
На зміну всепоглинаючої ненависті прийшла повна байдужість. Олександру не потрібна була ані робота, ані сім’я, його дратували і мама і Іван зі своїми повчаннями. Він подумував, аби повернутися назад на війну, там було простіше: або пан, або пропав. Одного вечора пролунав дверний дзвінок. Сашко не спішив відчиняти – почекають і підуть, нікого немає. Але відвідувач виявився настирним — почав гупати. Потім жіночий голос гукнув: — Сашко, відчиняй, я знаю що ти вдома!
Він відчинив , на порозі стояла Тетяна.
— Я зайду?
— Будь-ласка. Чим зобов’язаний?
— Нічим. Лише тим, що ти єдиний друг мого чоловіка, хрещений батько нашого сина, син своєї матері, яка зітліла душею за тобою. Я досить перерахувала чи ще щось додати?
Тетяна зайшла до кімнати, присіла на стілець.
— Тобі необхідно поїхати на деякий час з міста. Кудись, де не буде так велелюдно, щось на кшталт пустелі, чи острова… Наодинці з самим собою ти зможеш почути свої потаємні думки. Або ж знайдеш когось, кому станеш дуже потрібним. Як колись Іванові.
Екскурсія на острів
Маленький острівець в кількох кілометрах від морського берега нагадував величезне звалище. Витоптані стежини в чагарниках перепліталися одна з одною, ніби людські долі, далі розходилися, так іноді буває і в житті… Колись острівець був півостровом, мав набагато більшу площу, тут жило давнє поселення, пізніше тут ховалися козаки, часом работоргівці привозили своїх бранок. Пізніше проводили археологічні розкопки, тепер же на катерах привозили туристів, яким набридло просто смажитися на сонці, хотілося чогось екзотичного – хоча б прогулянки невеликим острівцем.
Оленка погодилася на морську подорож лише тому, що десь прочитала про древній храм Венери. Залишена монетка в капищі – гарантувала кохання якого дівчина марно чекала кілька років. Але допоки що ця вилазка принесла лише одні прикрощі – сусід по катеру, молодик напідпитку, весь час чіплявся до неї, обсипав масними компліментами, норовив обійняти спітнілими руками. Дівчина намагалася толерантно його зупинити, але все було марно.
Катер пришвартувався біля похилого берега і перше, що кинулося у вічі дівчині – хтось нещодавно намагався навести тут лад . Прокошені стежини, загребена трава, вочевидь прибирався смітник, залишений недбалими туристами. Це помітили і деякі гості острова, які бували тут не вперше.
Навколо не росло жодного деревця, лише в центрі невеличка оаза. Слідом за гідом група пройшлася по території розкопок, спустилися в катакомби, які бачили ще турецьку війну, споглядала давню козацьку могилу. Олена трішки відстала від гурту і повернулася до капища Венери. Стала поряд і задумалася на якусь мить. В мареві думок їй привиділася постать дівчини з довгим розпущеним волоссям, оповита примарним місячним сяйвом. Вона тримала в руках блимаючий вогник, який відкидав навкруги химерні тіні. Потім кинула той згусток в коло, оторочене круглими валунами і за якусь мить там спалахнуло багаття…
— Замріялася, красуне? – неподалік стояв недавній знайомий з уїдливою посмішкою на мармизі.
— Я не знаю яке відношення ви маєте до моїх мрій, – відповіла досить різко, повертаючись аби піти геть від жертовника.
— То я можу пояснити. Увечері, якщо добре попросиш… — хлопець дихнув тяжким перегаром, сумішшю спиртних та тютюнових випарів їй в обличчя. Олена аж відсахнулася. Вирішила не звертати на дурня уваги, тому попростувала вбік від капища до краю острова. Споглядаючи морські хвилі, що розбивалися об гряду каменів, вона не помітила, що збоку підкрався нерадивий залицяльник.
— Ти просто граєшся зі мною… ходімо вниз, там невеличкий ярок, нас ніхто не побачить. Я аж шаленію від тебе! — він боляче схопив Олену за руку, намагаючись потягти крутою стежиною до моря, подалі від людських очей. Дівчина силкувалася викрутитися, хотіла крикнути та сильна чоловіча рука затисла їй рота. З останньої сили вона різко стусонула кривдника ногою, та так що він аж зігнувся від болю. У відповідь той люто штурхонув дівчин. Лаючись крізь зуби пішов геть, навіть не глянувши в її бік.
Олена не зуміла збалансувати руками. Отож з усього маху впала на землю, боляче вдарившись головою. Щось липке й густе полилося по обличчю, перед очима попливла густа жовта пелена, замотуючи її, затягуючи в темний вир. В голові відчувалися якісь дивні звуки, ніби шум прибою. Дівчині здалося що вона впала у воду і важкі чорні хвилі поглинули її… Десь далеко простягнулася блискуча місячна доріжка на темному водяному плесі, а химерна дівоча постать ступала по ній легкими кроками.
Відлюдник
Сашко вже майже місяць жив у невеличкому курені, самотужки складеному з галузок та очерету. Приладнавши його до крутого схилу, видовбав собі у стіні щось схоже на лежак. Ось так, останнім часом, він мешкав за кілька метрів від моря, віч-на-віч зі своїми думками. Рано вранці та пізно увечері він підіймався на острів і збирав сміття, яке залишили після себе люди розумні… Але чи розумні, то ще було питання. Він викошував будяки та поросль, а щоночі палив його в багатті. Намагаючись вичистити бруд та непотріб, нанесений за кілька років, він ніби очищав свою душу від того наброду, що наскладав протягом всього свого життя. Спочатку це було дуже важко, ночами руки нили від кров’яних мозолів, натертих ручною косою. Але на війні доводилося робити ще й не те, тому звикати особливо не довелося. Важче за все було знову навчитися любити людей. Сприймати їх такими, які вони є, адже всі ми далеко не безгрішні. Сашко навіть почав помічати, що перестав ховатися від них, як то було на початку. З особливим задоволенням спостерігав за дітьми, які іноді купалися тут на пологому пляжі з білого піску. Вони так безтурботно плескалися, сміялися та перекидалися в лагідній воді, що йому самому кортіло погратися з дитиною, підкидаючи в повітря та підхоплюючи своїми руками…Зі своєю дитиною.
Сьогодні мав бути човен з берега, привезуть свіжу прісну воду , трохи сухарів, натомість заберуть мішки зі сміттям. Аж он і він… Сашко зайшов по коліна у воду, і помахав рукою весляреві.
— А де Степанович? — поцікавився Олександр, човном керував худорлявий хлопчина, а не підстаркуватий чолов’яга.
— А, сьогодні дядько трохи прихворів, тому я за нього.
Хлопець подавав баклажки з водою, торбину з нехитрою провізією, а Сашко тим часом приносив з берега торби зі сміттям та пустими скляними пляшками.
— От я чогось не розумію, — вискалив білі зуби хлопчина, - мені заплатили добру копійчину за сьогоднішню роботу. А ви тут збираєте склотару і живете як безхатько.
— Не розумієш і не треба тобі! — засміявся Сашко. Вперше за довгий час йому захотілося відповісти на жарт. Але парубок ніяк не вгамовувався, напевно хотілося потеревенити з таємничим клієнтом.
— Оце ж і дядько казав, що ви — дивак. За ті гроші, що ви нам платите, можна було б все це гелікоптером доставляти.
— А в мене є гелікоптер. — загадково посміхнувся Сашко і, змахнув на прощання рукою.
Вечоріло. Катер з відпочивальниками зник на горизонті, після восьмої зазвичай ніхто сюди не причалював. Взагалі, серед місцевих, про цей острів ходила погана слава, тому ночувати тут, відверто кажучи, боялися. Сашко взяв кілька мішків і побрів вздовж берега, аби позбирати сміття. З собою прихопив заступа — треба було підрівняти трішки стежину на підйомі. Чув як одне з дітей забило ногу об камінь. Йшов повагом, мугикаючи собі під носа якусь веселу пісеньку, що якось спала на думку. Сьогодні він уперше роздивився, які гарні тут краєвиди, яке яскраве вечірнє сонце, хоч і палюче проте лагідне, яке безкрає, без жодної хмаринки блакитне небо…
Страшна знахідка
Здалеку він запримітив щось на схилі, здається якась ганчірка висіла на кущах, напевно хустка злетіла з когось та завітрилася в чагарниках. З наближенням Сашко занервував, страшна здогадка різонула йому свідомість, а підійшовши впритул — зрозумів, що переймався недаремно. Перед його очима було тіло молодої дівчини, вона вочевидь скотилася згори, зачепившись блузою за кущі. ЇЇ світле волосся злиплося від запеченої крові. Обличчя, руки, біла блузка були в чорних патьоках. Вона лежала непорушно і ніби не дихала. Загартований війною хлопець бачив усе в цьому житті. Він робив те, що нормальній людині навіть на думку не могло спадати. Проте побачити кров у той час, коли він нарешті зрозумів, що відновився — це вже було занадто навіть для нього. Почуття невимовного жаху накрило його з головою. Кілька секунд він стояв і дивився на нерухому дівчину, не тямлячись, що ж робити. Вдихнувши і видихнувши кілька разів він знову став воїном, людиною з надприродними можливостями, яка зможе все на цій землі. Навіть підняти мертвого, хоча раніше в нього це не виходило, жодного розпроклятого разу…
Він опустився перед нею на коліна, намацав пальцями пульс. Його не було. Підняв тонку руку з ніжними пальцями, вона була такою холодною і неживою. Чоловікові стало лячно, вперше в житті. Вперше він злякався кістлявої химери з щербатою косою. Думав що надовго розпрощався з її тінню, але даремно. Вона стояла збоку, гиготіла чорним беззубим ротом, ніби потішаючись над ним. «А що, де ж твоя міць, всесильний легінику?». Сашко став навколішки, трохи припідняв дівчину і притиснув до свого серця, ніби намагаючись перелити хоч трохи свого життя в її мовчазне серце. Дарма, все дарма, кістлява вже підбирала рукою пелену свого чорного балахона… Піднявши очі догори Сашко закричав. Так кричить дикий звір, перегризаючи свою лапу в капкані, так виє вовчиця, втративши дитинча, так зиче птах уночі… Тужливо, дико, страхітливо. Людина так не може…
Раптом повіки дівчини здригнулися, вона звела руку в кулак, загрібаючи долонею пісок. Спробувала відштовхнути Сашка від себе, шепочучи:
— Пусти, відпусти мене…
Ці слова були наймиліше, що він чув у цьому житті. Сашко навколішки поповз до води, набрав у пригорщі і так же навколішки повернувся назад… Він намагався вмити її закривавлене лице, не розуміючи, що робить. Коли дівчина спробувала присісти, почав допомагати їй ніби турботлива мати своїй дитині.
— Ріднесенька моя, ти отямилася… Дівчинко моя хороша, ти жива…
— Пити… — прошепотіла дівчина, роздивляючись свого рятівника.
Сашко чимдуж побіг до свого куреня, схопив пляшку з водою і якусь першу ліпшу ганчірку, що попала на очі. Він спочатку навіть не розумів, що плаче. Сльози котилися горохом по його щоках, вимиваючи з глибини душі весь страшенний біль, що ховався там мертвим холодним каменем.
Кохання повертає життя
Він тримав її голову, потихеньку напував водою, ніби намагався крапля за краплиною влити в неї життя. Обережно, ніби щось крихке і дорогоцінне переніс дівчину до куреня і тихесенько вклав на імпровізоване ложе. Сутінки швидко опускалися над морем, оповиваючи землю темним покровом. Господи, як же далеко до ранку…. А лише на світанку на острівець припливе човен і тільки тоді він зможе відправити дівчину на берег. Єдине на що можна надіятися — це на Божу милість і на те, що рана не настільки серйозна.
Очевидно дівчині було незручно лежати на саморобному лежаку, вона поворухнулася і тихо застогнала. Хлопець якусь хвилину дивився на неї, потім взяв в її свої обійми і так сидів, приколисуючи її, ніби маленьку дитину. Це була найдовша ніч у його житті… Він посміхнувся, прислухаючись до її тихого, рівного подиху. З ним таке вперше, аби в обіймах була чарівна панянка, а ніч тягнулася цілу вічність. Вже ближче до ранку Сашко незчувся як сам задрімав, обпершись об стінку куреня. Прокинувся від того, що дівчина заворушилася, силкуючись піднятися.
— Як ти? – прошепотів він пересохлими солоними губами.
— Не знаю. В голові паморочиться… — Олена повела плечами, намагаючись вивільнитися з обіймів дивакуватого чоловіка. Сашко послабив обійми і дівчина вислизнула з них, зникла в передранковому тумані, ніби нічне марево. Чоловік потягнувся, розправив плечі і вийшов з куреня. Над морем запалала ранкова зоря, навіть найдовша ніч має властивість закінчуватися… Він спостерігав здалеку за дивною Мавкою, що стояла по коліна у воді і намагалася умитися прохолодною морською водою. Дивився і відчував як з глибини його вистражданої душі підіймається щось легеньке, невагоме, ніби ніжна весняна квітка з-під зашкарублого снігу, дивне і нестямне почуття, яке ще з незапам’ятних часів нарекли коханням…
Вересневий ранок був по осінньому прохолодним… Сашко помітно нервував, пригладжував неслухняне волосся п'ятірнею. Він чекав кортеж у зі своєю нареченою. Вкотре пошкодував, що не забрав своєю машиною з дому, так надійніше.
Коли його Оленка вийшла з білого лімузину, злегка обтрушуючи поділ плаття — не втримався і заплакав. Вдруге в житті, не ховаючи почуттів, що охопили його так зненацька, накриваючи хвилями щастя, як отам на острові, неподалік від капища Венери.
Почуття. Такі різні всередині і зовсім схожі зовні. Сльози, які бувають гіркими, але іноді солодкими, немов травневий мед…
