Знайомимо вас з талановитою землячкою Зоєю Петрикович. В житті пані Зоя - бухгалтерка-економістка. Але має жінка хобі - писати казки. В дитинстві казки їй розповідала бабуся і тоді онука підозрювала, що ті казки бабуся складала сама. Потім школяркою захопилася тим, що теж писала власні казки. Коли стала мамою - то теж тішила сина казками, які вигадувала сама. А пізніше стала їх записувати.
Під хатою росте розлогий кущ шипшини. На початку літа він зацвів, укрившись запашними та духмяними рожевими квіточками. Увечері бабуся зібрала усіх своїх онуків та сусідських дітлахів, усадила під кущем, і стала розповідати казочку…
- Жили собі чоловік та жінка. Чоловік був гарним господарем, дружина – доброю хазяєчкою, жили ні в чому нужди не знали. Та от тільки біда – діток не мали. Пішла жінка в інше село до бабці-шептухи, про свою біду повідала. А та їй і каже:
- Нехай чоловік зробить колисочку із верби. Згодом і дитятко матимете. Але коли рочок виповниться, колисочку розберіть, щоб дитя її не бачило…А як підросте – розкажете про ту колиску.
Так і зробили. Тільки но чоловік зробив гарну колисочку, як жінка відчула , що при надії. Народилася у них донечка. Та така славна!!! Щойно їй рік виповнилося, чоловік забрав ту гойданку, та й відніс десь подалі.
Росла дівчинка такою гарною, роботящою, а що вже розумненька була, навіть батюшка, писемний чоловік, і той дивувався її розумові. А як розказали їй про колисочку, все допитувалася, яка ж вона була, та де її поділи, все сумувала, якби хоч раз ту колисочку побачити.
Вся робота, за яку дівчина бралася, так в руках і горіла. Мати з батьком не нарадуються, хоч і старі стали, але знають, є за ким віка дожити. Вже й старостів потихеньку виглядають, але де там!!! Дівчина ніби маківка, рум’яна, білолиця, брівки мов ті шнурочки, очі як намальовані, руса коса до пояса, стан тонюсінький... Хто до неї тільки не сватався, але все не по ній. Той ледачий, той дурненький, той забагато балакає, та все не до пуття, а той мовчить, бо два слова докупи не зв’яже. Так усіх женихів відвадила. Дівчата було увечері на вечорниці біжать, а вона піде у беріг, сяде на гойдалку і колишеться над водою, або просто на воду дивиться… Так і прозвали її Вербовою Царівною.
Уже майже всі дівчата її віку заміж повиходили, і дітей мають, а Вербова Царівна усе біля верб сидить. Кого виглядає?? Стане мати щось казати, а вона все сміється:
- Як знайду розумнішого за себе, вийду тоді заміж…
У сусідньому селі помер старий пан, молодий панич-спадкоємець із столиці приїхав, та такий гарний, такий доладний. Одразу, як приїхав, почав ґаздівство обхожувати, де що треба підправляти. А стара нянька, що його вигляділа, все йому говорить:
- Ти б одружився, привів би господиню в господу, а я б ще й онуків виняньчила.
А панич усе відмахується, мовляв, встигну ще одружитись. Слухала нянька, слухала та й каже:
- Поки ти женитись надумаєш, з наречених одна Вербова Царівна залишиться…
- А хто вона, та Царівна?? – питається панич.
- Дівчина із сусіднього села. Гарна дуже, нічого сказати, але ж така принди кована… Хто не сватався, усіх гарбузами наділила… Так у дівках і посивіє. Все сидить у вербах, мабуть царя чекає. Того Вербовою Царівною і прозвали.
Захотілось паничеві ту дівчину побачити. Сів на коня, та й поїхав увечері понад ставком. Аж бачить – над самісінькою водою дівчина на гойдалці колишеться. Волосся на вітрі розвівається, як посміхається, аж сонце в небі радіє, ногами зачіпає воду, бризки немов кришталеві скалки на всі боки розлітаються.
Зліз панич з коня, поздоровкався.
- Добрий вечір тобі, Вербова Царівно!!!
- І тобі доброго здоров’я! Щось казати будеш, чи так стовпом і стоятимеш?
Сміється дівчина так дзвінко, ніби весняний струмочок переливається, та все колишеться, аж гілка вгинається. Як підніметься високо, а тоді пролітає над водою, панич дивиться і серце в нього від остраху заходиться, не дай Боже мотузка обірветься, чи гілка зламається… А вона ще дужче сміється:
- То будеш розмовляти, чи ти слова забув?
- Ні, не забув. Хотів спитати, що треба такого зробити, аби тебе засватати?
- О, нічого особливого. Лише виконати мої три бажання.
- І що ж ти хочеш? – поцікавився парубок. А сам думає, як забажає розкоші якоїсь, то треба обертатись та йти, звичайна набундючена панянка. А дівчина й каже:
- Передусім я хочу, щоб ти приніс те, що мені найбільше потрібно. Виконаєш перше бажання, скажу друге, а не виконаєш, нема про що й говорити.
Панич поїхав додому, сів, задумався… Довго розмірковував, на другий день поїхав до ставка, сів у верболозах та й чекає. Дівчина прийшла на берег, роздяглася та пішла купатися. А він скоренько зібрав її одяг, та й жде на березі . Вона хотіла з води вилізти, глядь – аж там панич сидить. Вона по берегу дивиться туди – сюди, а одежі нема…
- Ти мій одяг забрав?? – питається сердито.
- Я, а що? – посміхається панич.
- Принеси зараз же.
- А він тобі дуже потрібен? – допитується парубок.
Мовчить вона, зметикувала до чого він веде.
- Ну то залиш його собі. Я сидітиму у воді до ночі.
Попливла на другий беріг, хотіла вийти, але як роздягнена додому піде? А панич сидить собі, з місця не зрушить. Подумала, подумала дівчина, як хто побачить їх отак, хтозна що подумають. Ну перехитрував її на цей раз, на інший вона верх візьме. Гукає панича:
- Твоя взяла, віддай мій одяг будь - ласка.
- Він тобі зараз дуже треба?
- Дуже треба,- посміхається Вербова Царівна.- Поклади і відвернися, я одягнуся.
Панич хлопець дуже вихований, поклав одяг, в бік відійшов. Коли дівчина одяглася, повернувся, та й каже:
- Загадуй друге бажання.
- Пригости мене їжею, чи напоєм, який мені найбільше смакуватиме.
А чим її можна здивувати?? Батьки люди не бідні, вона з дитинства яких тільки пундиків не куштувала!
От на другий день панич приїхав у село, та й гукає дівчат сіно згрібати, а парубків скирдувати. Так припрошує усіх, обіцяє добре заплатити. Усі йдуть, і Вербова Царівна пішла, бо ж цікаво стало, що він тепер вдіє. А панич попросив кухарку приготувати їжу, та все пересолити. Підійшов тишком до скирди, там вода у глечиках стояла, взяв, повиливав її усю. Та й гукає трударів, щоб пригостити, як роботу зробили. Сіли дівчата з парубками, їдять, а панич усе Вербовій Царівні подає, то це спробуй, то те… Вона куштує, та кривиться, не смакує, пересолене. А панич усе подає… Коли усі поїли, стали пити шукати, аж глечик пустий, води немає. Тоді панич дістав із брички дзбанок з водою, дає усім по черзі пити, а Вербовій Царівні й не пропонує. А вона сама не просить, але ж так пити хочеться… Від солоної їжі аж в горлі пересохло. Нарешті парубок простягає їй водичку, питається:
- Може водиці холодної хочеш?
Вербова Царівна мовчки бере, п’є… Ковток за ковтком і мимоволі аж вирвалося:
- Яка добра водиця…
- Добрішої не пила?? Кажи третє бажання.
Що тут поробиш, знову перехитрив панич…
- Подаруй мені те, що мені найбільше подобається.
Отепер справді панич замислився… Що ж їй може сподобатися найбільше?? Всі дівчата люблять гарний одяг та дорогі прикраси, але ж ця не така… Прийшов він додому , погукав стареньку няньку, та й ну її розпитувати про Вербову Царівну все, що вона чула. Та і розповіла усе, що знала.
Щодня ходить дівчина до ставка, все виглядає, чи не їде панич на коні, та не видно його. Чує, хтось ніби розмовляє, придивляється вона, чи не він - аж то ні, то чабан отару жене, лається на нерозумних овець. Так три дні вона його виглядала, та панича все не видно було. Засумувала Вербова Царівна: видно набридло парубкові виконувати її забаганки. Хоча він перший, що так завзято за нею упадав; всі, що сваталися перед ним, ще на першій загадці ушивалися.
Засумувала Вербова Царівна, вже й на гойдалці не катається, четвертий день, як панича ніде не видно. Ні їсти ні пити їй не хочеться, все не миле. Сяде під вербою, та й дивиться на темну воду…
Увечері четвертого дня побрела знову до ставка, глядь – а там під вербою панич сидить. Дивиться дівчина – аж він колисочку майструє, та таку ж гарну, з різьбленими бильцями, з ніжками-гойдалками, щоб можна було дитя колисати, в акурат така, як мама розповідала. Стала вона і замилувалася, та й сама не знає, чи гарним парубком чи колисочкою. А тоді й питає стиха:
- Це ти її зробив , щоб мені подарувати?
- Ні. – просто відповідає панич. А в дівчини аж серце упало, для кого ж він її змайстрував…
А юнак відповідає:
- Я не хочу тобі цю колиску дарувати. Це ти мені сина подаруєш, і ми його в цій колисці разом гойдатимемо. Чи погодишся ти на це? Чи станеш моєю дружиною і матір’ю нашим дітям?
Дівчина очі потупила, розчервонілась, ніби макова квітка, на знак згоди головою кивнула.
Пишне весілля цілий тиждень гуляли. Кращої пари, ніж ця, в усій окрузі п’ятдесят років не бачили. І жили вони довго та щасливо, бо зрозуміли головну таємницю кохання. А полягає вона не в тому, щоб виконати якісь забаганки, а щоб жити одним життям, дихати одним повітрям разом з коханим, читати його думки і розуміти його з серце.
Бабуся казку доказала, а наймолодше онучатко уже й заснуло… П’янкі пахощі квіток шипшини линуть по вулиці, дітлахи розходяться по своїх домівках, наслухавшись бабусиних казочок… І я з вами прощаюся, до наступної казки!
