Володимир Яремчук - поет та етнограф-ентузіаст. В дитячі роки йому пощастило спостерігати та бути учасником автентичних народних обрядів, які проводилися в його рідному селі Вільховому без всяких написаних сценаріїв, розподілення ролей та без репетицій. Чимало часу пан Володимир присвятив дослідженню й вивченню української обрядовості. Результатом цих досліджень стало написання книги. Шкода, але Володимиру Яремчуку не вдалося видати книгу державним коштом.
Долинська.City вважає, що робота Володимира Яремчука відкриває нам величезний пласт нематеріальної культурної спадщини українського народу. Вона обов’язково має побачити світ. З дозволу автора ми починаємо публікувати в розділі “Блоги” сторінки з книги, які описують народні обряди та звичаї. Також заохочуємо всіх небайдужих читачів допомогти зібрати кошти для того, щоб автор зміг видати свою книгу. Номер карти 5168 7451 8878 2103.
У чому суть?
Після рівнодення у християн існує свято Воздвиження Чесного Хреста – 27 вересня. Насправді це й дійсно було одвічне природне здвиження, бо земля, як мовили, здвигалася до зими, втрачаючи останнє тепло і переходячи в час приростання ночі над днем, а ще до цього часу плазуни масово ховалися-здвигалися в землю, а птахи масово здвигалися-відлітали. Відлітали вони до чарівного світу, де вічне сонце – до Вираю, до Раю. Обрядових дій до цього свята не збереглося. Хіба що пусте заквітчане гніздечко носили, прощаючись із птахами.
На 14 жовтня приходиться свято Покрови (а у давніх українців – ще й матері Слави. До речі, у християн Європи – це не Покрова і не таке вже й шановане свято. У поляків, приміром, ані 14, ані 1 жовтня – за григоріанським і юліанським календарями – навіть не внесене в перелік важливих свят ).
За християнськими даними в 903 чи 910 році Костантинополь був отчений ворогами: за одними відомостями – сарацинами, а за іншими – скитами, і навіть русами під проводом Аскольда, тобто, у цьому випадку – нашими прапредками! Тоді Божа Мати у Влахерській церкві покрила городян омофором (вони самі того не бачили – про це їм сповістив юродивий, що був там присутній! Еге аргумент?). Після цього прийшли захисники і відігнали сарацинів (а чи, все таки, скитів, русів?) від міста. Якщо таки скитів – то християнська Покрова є святом… проклинання праукраїнців!
Свята Єлена та Іраклій несуть Святий Хрест до Єрусалиму
Це свято особливо шанувалося козаками. Але чи Покрови, чи Слави? Вони на честь Покрови (не покрову, а жінки-Покрови) збудували чимало церков. Та й у бій ішли, як твердять історики, за віру православну. От тільки що вони вкладали в зміст слова «православна»? Бо Праву славили… язичники.
«І де тепер Запорозька Січ? – питає рідновір і дослідник Добжанський – захистила їх християнська Покрова»? І далі висловлює думку, що, певно, тому й зникли вони з історії, що в якийсь час забули першосуть свята Покрови. Швидше всього, свідомо вони ніби шанували християнський Покров Божої Матері, а на рівні підсвідомості, самі того не розуміючи – давньоукраїнську живу істоту Покрову, а не покривало. Це передалося їм від звичаю, від прабатьків.
Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву – Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день слави українського козацтва. От вам і день Матері Слави!
Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї. Отже сьогодні Покрова – це свято не тільки народне і релігійне, а й національне, однак, як уже зазначено, з доволі сильними і переважаючими християнськими мотивами.
А яка справжня суть давньоукраїнської Покрови? А вона покриває землю або листом, або й снігом.
Посібник з етнографії «Українська минувшина», впорядкований А.П.Пономарьовим, (а він, як нам здається, традиційно тримається саме християнської позиції при викладенні суті свят), тим не менше відмічає: «Казали також, що Покрова покриває або листом, або снігом». Таким чином цей учений, чи бажаючи, чи не бажаючи, підтвердив давню і зовсім не християнську суть назви Покрови. Так само, до речі, він, описуючи свято християнського Дмитра, про що буде далі, відмітив, що субота напередодні Дмитра звалась Дідовою і була поминальною. Але ж ніякі Діди в християнстві не святкувалися, себто, знову маємо – свідоме чи несвідоме – посилання на дохристиянську суть свята. Отож етимологію слова слід шукати не в тім покрові, про який каже церква…
До цього часу, до Покрови, – все уже в коморах. А тому – це пора весіль. Фата нареченої – це покров, омофор (листя чи снігу?)
На Покрову також покривались, ремонтувались толокою і покрівлі вдовиць «аби щастя їх судьбу від нещастя покрило» – мовиться в одній з оповідок. До речі, в багатьох місцевостях України жовтень називався листопадом, (що таки більше відповідає істині). А ще в українському Поліссі він довго носив назву «братчина»…. Чи не тому, що гуртом, братством допомагали знедоленим?
Покрова – це час завбачування погоди та час укладання трудових договорів: вони укладались «від Покрови до Різдва», «від Покрови до Великодня». В Карпатах це був час останнього перебування овець на полонині. Для чумаків – це теж був період завершення подорожування: «Прийшла Покрова – сиди, чумаче, дома».
Тотожною Покрові у наших пращурів була Мати Слава. Вона вважалась богинею воєнної перемоги та мисливської удачі і була одним з найголовніших та найдревніших божеств українців. З її зображенням на щитах наші предки ішли в бій.
У Велесовій Книзі читаємо про неї такі слова: "Б'є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого, бо ми є русичі!" Також це є осіннє свято Матері-Землі, бо, як уже сказано, вона в цей день покривається листом, іноді снігом, лягає спати на довгу зиму, щоб з новими силами взятися до роботи навесні. Тож хоча свято Покрови шанується і християнами, і рідновірами України, зміст свята, одначе, навіть за однакової назви, зовсім-зовсім різний. Та й введена була Покрова у християнстві лише в 10 столітті! Тим не менше християнські мотиви у Покрові сьогодні значно сильніші, ніж народні.
Та повернемось до побутового святкування Покрови.
Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Засилати сватів дозволялося не далі 8 листопада – християнського Дмитра, що насправді співпадав з найдавнішим святом Осінніх Дідів, а весілля гуляти до Михайла – 21 листопада.
Про цей час наш дотепний народ склав величезну кількість гумористичних приповідок, описуючи, як дівка веде себе в час засилання сватів і по його закінченню. Візьміть «Місяцелік» Василя Скуратівського: «До Дмитра – дівка хитра, а по Дмитрі, хоч лавку витри» («кахлі витри», «чобіт витри», «комин витри», «каглу витри»). А ще: «До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі – хоч сім за цибулю».
Весілля тривали до християнського Михайла. Наші люди і тут відзначилися: «До Дмитра дівка хитра, а після Михайла, хоч за попихайла» («хоч за шкандибайла», «аби сякий-такий був – лиш би хліба роздобув», «хоч за старця, аби не остаться»). А ще – «Стріне собаку й питається: «Дядьку! Ви не в старости?» Або «Стріне свиню і питає: «Тітко! Старостів не бачили?»
Цей приклад отакого мало шанобливого згадування у фольклорі християнських святих, (а вони утвердилися не так і давно, про що є десятки свідчень), показує: народна творчість не закінчувалася ніколи і особливого пієтету до святих не мала..
Дівчата, котрі бажали взяти шлюб цього року, мали помолитися: “Свята Покровонько, покрий мою головоньку”, “Мати-Покровонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду”, “Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”. А на заході Поділля дівчата казали: “Свята мати-Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шмат, чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”
Зверніть увагу: дівчата звертаються не до якогось міфічного покрову-покривала, – шматка тканини – котре лежить в основі християнської традиції, а до живої істоти, до божества, до Матері-Покрови, себто, до давньої Матері-Слави і давньої української Покрови. Та ще й паралель проводять: покрий землю і голову.
Та все ж покров, як покривало, утвердився в народному побуті. Сніг дає привід порівнювати сніговий покрив з весільним покривалом, з фатою, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї. Зауважимо, однак, правди ради, що давньоукраїнський весільний обряд про фату не знав.
заручини
У багатьох народів, частково і у слов’ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами одного з арабських письменників XII ст., якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз весільна фата широко представлена у весільному обряді. Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Та й обряд покривання до цього часу зберігся у весільному дійстві.
Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову господиня брала вишитий рушник і розвiшувала його над вхiдними дверима, як оберіг.
Поминальні мотиви, характерні для Покрови, продовжувалися аж до кінця жовтня. Але особливою була субота перед 31 жовтня.
У християн – це святого євангеліста Луки. Як на мене, саме тут маємо справу з реліктом дохристиянського свята Дідів, коли літні люди збиралися на Луки Сварожі. Але про це далі. Поминання предків у таку суботу ще й недавно робили на Слобожанщині. До неї готувалися, як до важливого свята. До церков, де відбувалися панахиди, несли хліб, яйця, мед, бублики. Після відправи влаштовували вдома урочисті гостини, на які запрошували родичів, сусідів, знайомих. Цього дня щедро обдаровували жебраків, немічних, калік.
У день Луки уникали важких робіт. Поліщуки, наприклад, не пряли. У них побутувала примовка: «Не пряди на Луки, бо покрутить руки».
У Карпатах не працювали в лісі, бо зрубане на Луки дерево точить черв'як. Не можна було волами перевозити зрубану деревину, щоб віл «не підбився». У цих заборонах бодай фрагментарно виражено мотив поминання предків, але ж прийшов він бозна з яких часів!
