До тебе красуне -Прип’яте,
Де берег схилився в журбі,
Де біль разом з горем припнуті,
Розплескані по воді.
До тебе прийшли ми Прип’яте,
З південних широких степів,
Те лихо з тобою випити,
І міст звести між берегів.
І міст, як могутня птиця,
Розкинув свої два крила,
З бетону вони і криці,
І серця мого тепла.
Ці рядки написав газоелектрозварник з Долинської Микола Нагорний на долю якого випало зведення мосту над річкою Прип’ять в далекому 1987 році. Зведення тимчасового саркофагу над зруйнованим реактором вже закінчили. Але попереду було ще багато роботи для того, щоб забруднене радіацією довкілля зробити більш безпечним. Тож що таке радіація та як вона може впливати на здоров’я, чоловік відчув на собі.
Батько пройшов війну
Микола Нагорний народився 16 вересня 1946 року в селищі Устинівка Кіровоградської області.
Його батько, Іван Нагорний закінчив Новобузький технікум, в армії він не служив, але військову підготовку пройшов протягом навчання. Щороку 4 місяці проходив військову перепідготовку і отримав офіцерське звання. З початком Другої світової війни його мобілізували. В травні 1942 році потрапив в полон під час Харківсько-Барвенківської операції, яка закінчилася масштабним “Барвенківським котлом”.
З полону за золоті сережки його викупила якась жінка. Вона прийшла шукати свого чоловіка, але не знайшла. Іван почав благати її, мовляв, викупи мене. Жінка пожаліла полоненого воїна і віддала за нього свої сережки. Видали йому окупанти якийсь папірець, щоб він міг додому дістатися без перешкод. Пішки йшов вже окупованими територіями до рідної Устинівки.
Після звільнення селища, знову пішов воювати, але вже вирішив не говорити про своє офіцерське звання, попросив у військкоматі зарахувати рядовим. Служив зв’язківцем до кінця війни.
Під час Яссько-Кишинівської операції, неподалік від Івана Нагорного розірвалася міна, чоловік отримав поранення та сильну контузії. Залишився лежати в калюжі непритомним. Після бою, наступного дня, похоронна команда збирала тіла загиблих. Звернули увагу, що сніжинки на обличчі одного з бійців тануть. Забрали його до госпіталя. Проте та ніч в холодній калюжі далася Іванові взнаки — захворів на туберкульоз. Довелося ще йому повоювати і після госпіталю, але хвороба ця залишилася з ним.
В 9 років залишився напівсиротою
Повернувся після війни до рідної Устинівки, почав працювати в райвиконкомі ревізором. Проводив по колгоспах ревізії. На одному з млинів виявив значну нестачу. Керівник млина написав на нього скаргу. “Добре, що батьків кум працював в райкомі, — розповідає про батька пан Микола. — Сказав йому, що той млин був “годівницею” райкому. І попередив, мовляв, тікай Іване, бо вночі за тобою “воронок” приїде. Тому він взяв мене малого на руки, сестричку за руку, зібрав свій нехитрий скарб і виїхали з Устинівки”.
Спочатку сім’я оселилася в селі Лозоватка, батько працював в колгоспі бухгалтером. Гарний бухгалтер був. Але ж треба такому статися, що переманили його, запропонували посаду бухгалтера в Долинській автороті. На роботу влаштувався, а на облік у військкоматі не ставав, бо всі документи залишилися в Устинівці. Їхати за ними чоловік побоювався. “То воєнком викликав батька до себе щотижня, погрожував пістолетом, бив, обіцяв посадити, — розповідає Микола.— У нього і так здоров’я слабке — туберкульоз постійно давав про себе знати. А ще ці знущання воєнкома… Помер тато у 1955 році. Не витримав. Залишився я напівсиротою в 9 років”.
Після закінчення школи поїхав Микола до Кривого Рогу навчатися на електромонтера . Не вступав до вишу чи технікуму, бо грошей у сім’ї не було, щоб хоч якось підтримати студента.
Творче об'єднання "Сузір'я"
Про професію газоелектрозварника мріяв
Далі призвали хлопця до армії, Служити йому довелося в Ленінграді. Від заслуженої відпустки додому відмовився, бо саме випала нагода записатися на навчання на газоелектрозварювальника. Микола мріяв про цю професію і не міг дозволити собі прогавити таку можливість. За шість місяців навчання оволодів омріяною професією і відразу отримав четвертий розряд. З вдячністю згадує чоловік Героя соцпраці Миколу Самсонова, який допоміг йому освоїти тонкощі та всі премудрості зварювання на заводі підйомно-транспортного обладнання.
Потім довелося працювати в Іжевську на росії на напіввійськовому підприємстві. Отримав там вже п’ятий розряд.
Після армії повернувся додому в Долинську, працював на підприємстві з виготовлення залізобетонних виробів, на птахокомбінаті, в мостозагоні. Розповідає, що причетний до будування всіх мостів в місті. “З аміаком в Долинській, крім мене, на той час ніхто не працював”, — зазначає чоловік. Має він 37 років трудового стажу, з них 23 — роботи газозварником.
Свою майбутню дружину Тамілу Микола зустрів на танцювальному майданчику в парку залізничників. Закохався, одружилися, ростили доньку.
Прип’ять
В 1987 році його мобілізували для ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Відбув там п’ять вахт. Будувати йому довелося міст над Прип’яттю. Розповідає, що працював дуже інтенсивно, спалював по 5 пакувань електродів щодня. Працював поки кров з носа та з рота не почала йти. Лише тоді зміг повернутися додому.
“Якось я йшов з їдальні, там в Чорнобилі, до будинку в якому ми жили, — згадує пан Микола, — Йти потрібно було метрів 400. Раптом бачу перед собою два величезних ока, метрів три в діаметрі, які дивляться на мене. Я повертаю голову в одну сторону, в другу, повертаюся до них спиною і пробую йти вперед. А ці очі переді мною не зникають, чую далі чийсь голос дуже гучний. Я взагалі то тугенький на вухо. Але цей голос неможливо не почути. Такі слова він говорить: “Ех людино, людино. Я вам дав планету, як квітку. А що ви з нею зробили?!”. Прийшов я до будинку, хлопці там відпочивають. Питаю їх мовляв, чи не чули чогось незвичного, не бачили?. Кажуть, що нічого не чули і не бачили. А що, мовляв, сталося? “Та нічого не сталося", — відповідаю. Вирішив промовчати про те що почув і побачив. Подумав, що не зрозуміють мене. Довго розмірковував про цей випадок. Зрештою зрозумів, що чув я той голос не через вуха. А ніби в моїй голові він звучав.
Одне питання залишається відкритим: чому саме до мене він звертався? Невже я більше за інших нагрішив?”.
Але залишилося у Миколи Нагорного після того, пережитого ним випадку, стійке відчуття, що ніби доля оберігає його, відводить від найстрашнішого.
“Кілька разів в очі смерті довелося мені дивитися, — згадує чоловік, — і зривався з висоти і у вогні горів”.
На роботі довелося горіти в прямому сенсі цього слова
Розповів чоловік випадок, що якось доручили йому виконувати зварювальні роботи на покрівлі будови олієжиркомбінату. Піднявся він на об’єкт, подивився що покрівля з рубероїду. Сказав, що до роботи не приступить доки на поставлять поруч діжку з водою та відром і два ящики з піском. І почав працювати лише тоді, коки його умови виконали.
“До мене там інший зварювальник працював, він у відпустку пішов, мене прислали замість нього, — розповідає пан Микола. — Пізніше з’ясувалося, що керосинорізальний апарат був заправлений бензином замість керосину. Я цього не знав”.
Бензин категорично не можна застосовувати на даному інструменті. Попередник, поспішаючи у відпустку, абияк скомплектував апарат, трубки скручував ізоляційною стрічкою. В процесі роботи ця стрічка розмокла, трубка від’єдналася. Оскільки бензин в неї подавався під тиском, то вона почала самовільно рухатися, поливаючи все навколо бензином. А в руці Микола тримав палаючий різак. На чоловікові спалахнув одяг — в'язана шапка, куфайка, брезентові штани. Він мов палаючий факел кинувся бігти по покрівлі. Хтось із хлопців підставив підніжку і він покотився. “І так мені жити захотілося, — згадує пан Микола. — З усієї сили рвонув на собі куфайку і розірвав її. З шкірою здирав із себе штани. А потім ще побіг гасити полум’я, що вже розгулялося по поверхні”.
Захопився поезією
Вірші почав писати приблизно на початку восьмидесятих років. Якось і раніше в нього певні події вибудовувалися в римовані рядки. Але записувати їх почав трішки пізніше.Познайомився з долинським поетом Володимиром Герасименком — на дачу разом діставалися. Розговорилися, Володимир сказав, що пише вірші і музику до них. Микола обмовився, що теж має власні вірші.
“Ану ж почитай”, — зацікавився поет. Він прочитав свого вірша “Обеліск”. “Аж волосся на голові піднялося від цих рядків", — сказав тоді про своє враження від почутого Володимир Герасименко. Почав знайомити Миколу з іншими творчими людьми: Михайлом Родинченком, Тамарою Журбою. На той час у місті створили об’єднання творчих людей “Сузір’я Долинщини”. Часто збиралися разом, читали нові вірші, ділилися своїми враженнями, які навіяли поезії друзів, співали пісень.
Ось як відгукується про творчість Миколи Нагорного Володимир Яремчук: “Доля дала йому поетичне обдарування. Чуття слова у нього таке, яке, дай Боже, і дипломованим філологам. У його поезії відчувається непідробна щирість. За його зовнішньою суворістю можна побачити людину з тонкою душевною організацією, дуже делікатною та чуйною”.
Друзі довго вмовляли пана Миколу видати власну збірку поезій. Все чоловік не наважувався. Аж поки хтось із друзів не сказав, що мовляв, як ти сам не хочеш цього зробити, то зроблю я, але під своїм іменем. “Зачепило це мене тоді, — згадує чоловік. — І у 2018 році видав власну збірку “На семи вітрах”. А потім стався інсульт. Довго до тями приходив. Перестав писати вірші, думав вже, що втратив цей дар. Але ж ні, з часом знову пережиті події в моїх думках почали складатися в римовані рядки. Я деякі навіть не записую. Просто тримаю їх в пам’яті”
Віктор Лукаш говорить, що є у Миколи Нагорного стрижень справжнього українця, господаря, якого не можуть зламати круті віражі долі:”Він не звик просити про допомогу. Скоріше стане допомагати сам”.
Скаржиться чоловік, що здоров’я вже не те. Не звик він до того, щоб сидіти склавши руки. Власноруч будував свій будинок, вирощував розсадник з елітних сортів винограду, яким любив частувати своїх друзів. Пережив вже і другий інсульт, але все у своєму домі старається робити власними руками: “Люблю свою Україну, своє місто, свій дім! Згадую те своє видіння в Прип’яті і думаю над тим, що нашим сусідам-загарбникам дісталась гарна земля: з неймовірною природою, з багатющими надрами. Тільки жити, розвиватися і радіти. Але ж треба ще відібрати те що мають сусіди. І не просто відібрати — а знищити. Вірю, що справедливість переможе. Отримає колись агресор по своїх заслугах. З новою силою розквітне Україна!”.
