Володимир Яремчук народився в селі, де ще тривалий час жили традиційні народні обряди. Зачаровано спостерігав хлопчик за тими дійствами, запам’ятовував слова, розпитував про значення того чи іншого обряду, опановував глибоку народну мудрість. І хоч в нинішніх селах вже не збереглися ті обряди, які проводилися спонтанно, без сценаріїв та планів, поет та етнограф пан Володимир зібрав найбільш повну збірку народних обрядів з обрядовими піснями та нотними додатками до них.
Народився Володимир Яремчук 1947 року в селі Вільхова Уляновського (нині Голованівського) району на Кіровоградщині. Як сам розповідає про себе пан Володимир: “Я народився і виріс на особливій вулиці: на крайній вулиці крайнього в Кіровоградській області села. Корів пасли в Черкаській області, а доїли їх в Кіровоградській”.
Вірші почав писати ще в п’ятому класі, але писав їх здебільшого для себе. Трохи публікувався в районних газетах Уляновського та Долинського районів, в обласних газетах Кіровоградщини: “Кіровоградська правда”, “Народне слово”, в часописах “Ятрань”, “Склянка часу”, “Вежа”, “Степ”, “Сузір’я Долинщини”, “Райдуга”.
Свою першу поетичну збірку “На вишневім березі” видав лише у 2015 році, бо занадто прискіпливо ставився до своїх творінь. Потім, з допомогою меценатів, Володимиру Яремчуку вдалося опублікувати поеми “Коло дію” та “Розбрат-крук”, повість у віршах “Мелодія останніх сподіванок”, збірку оповідань “Бистрінь-ріка”, книжечку гумору “Кому смішно – хай сміється”, етнографічні роботи “Календарна обрядовість українців”, “Трудові обряди українців”, “Родинна обрядовість в Україні”, збірку власних пісень “Душу у пісню вкладу”, збірку сонетів “Між квіту й лез”.
У лютому 2020 року Володимир Яремчук став лавреатом літературної премії імені Євгена Маланюка. У 2021 році вступив до Національної спілки письменників України.
Готові у нього до видання збірки віршів “І в небо злітав”, “Синь-золото”, “Наших весен храм”, “Над Інгулом тихим”, фантасмагорична поема “Двобій”, збірка оповідань “Ой зелене жито”, літературознавча збірка “Про слово і словотворців”, дитяча збірка “А я росту”, збірка вінків-сонетів “Плетиво думок”, збірка перекладів з болгарської, білоруської та російської мов “Древо”, збірка “Перегорну сторінку дня вчорашнього”, книжечка з піснями рідного села “Не ходи, улане” нова редакція обрядових книг “Український обряд”. Видати їх завадила війна. Власних коштів для видання у поета немає, а просити допомоги у меценатів Володимир Яремчук не наважується: “Нині гроші більш потрібні на фронті, на купівлю зброї, дронів тощо”.
“Долинська.City спілкувалася з Володимиром Яремчуком про народну обрядовість, місце вишивки в житті українців, про її види, символізм та значення окремих елементів.
Пане Володимире з чого почалося ваше захоплення етнографією?
В моєму селі живі народні обряди були звичайним явищем до 1970-х років. З того часу як себе пам’ятаю я ходив щедрувати й колядувати, посівав у бабусі, носив вечерю, закликав весну випеченим жайворонком, топтав ряст, хльоскав всіх вербою, кусав Калиту, “ковтався” (ред. стукався) крашанками.
Ці обряди відбувалися абсолютно спонтанно, без будь-якого сценарію, розподілу ролей, репетицій тощо. Просто люди знали, що сьогодні такий то день, збиралися на степку на вулиці, (степком у нас називався природний майдан на вулиці), приносили з собою необхідні атрибути й починалося дійство.
Кожен охочий міг взяти в ньому участь, вибравши собі якусь роль до вподоби. Щоразу це була імпровізація. Адже нові учасники могли додавати свої слова, робити якісь власні оригінальні костюми. Якщо хтось з учасників обряду виїздив, дорослішав чи відходив у інші світи – на їх місце приходили нові. Діти, підростаючи, спостерігали рік у рік обряди й з часом ставали їхніми дійовими особами. Сватання та весілля в нашому селі проходили також з дотриманням всіх традицій.
Я з дитинства любив такі наші сільські зібрання, адже відбувалося те все просто на нашій вулиці. Особливо вразив мене обряд Купайла. Пізніше почав розпитувати маму що до чого. І з того часу я не пропускав жодного обряду в селі, намагався все запам’ятати та зрозуміти. І якось так моя емоційна пам’ять влаштована, що найменші дрібниці з цих обрядів я запам’ятав, а якісь деталі зі шкільного життя чи повсякденних хлопчачих ігор з друзями не пам’ятаю. І коли збираємося з однокласниками: я починаю згадувати про наші сільські обряди, то інші про них майже нічого згадати не можуть. А я навпаки, не можу згадати багато чого з того, що їм відклалося в пам’яті.
Ваше захоплення українською обрядовістю вплинуло на вибір професії?
Я школу закінчив на відмінно, планував вступати до вишу. Але на той час був як то кажуть, селюк-селюком. Знав у своєму житті три професії: агроном, лікар і вчитель. Агронома і лікаря відкинув відразу, бо то не моє. Залишається вчитель, треба вибрати факультет. Історія, думаю, не моє, математика з фізикою - також. Стосовно філологічного факультету спрацював стереотип, що “суфікси й префікси» – це щось таке жіноче. Не чоловіча справа. Залишилися хімія і біологія. Отак сміховинно вибирав долю… Подав документи на природничий факультет Уманського педінституту. Закінчив його з відзнакою.
На момент закінчення інституту вже одружився. За направленням поїхали працювати з дружиною на Львівщину. А у нас з нею одна спеціальність – хімія і біологія. Для дружини є робота викладачки хімії, а для мене вже немає. Пропонують викладати фізику. Погоджуюся, а що робити… Беру підручник-трьохтомник з фізики й студіюю його на п’ять параграфів поперед моїх учнів. Через рік повернулись на Кіровоградщину, в рідний район. У нас якраз донечка народилася, дружина у відпустці по догляду за дитиною перебувала, я викладав в школі за своїм фахом.
На 25 році у військкоматі згадали, що я ще в армії не служив і принесли повістку. Відслужив, повернувся, на моєму місці вже моя дружина працює. Для мене в школі потроху якихось годин назбирали, Але ж розумію, що то не заробіток для чоловіка. Коли це раптом викликають в райком комсомолу. І запропонували працювати там.
Так я більшу частину життя в різних держустановах районного значення працював. Лише після 30 років зрозумів, що моє призвання – то фольклористика, література та етнографія.
А можна детальніше про те, як ви це зрозуміли?
На початку 90-х років в час значних соціальних змін, я залишився без роботи. А в місцевій школі теж не знайшлося годин по моєму предмету. Але Україна вже стала незалежною державою і почали більше приділяти уваги історії України, українській літературі, пісням і в т.ч. знанню народних звичаїв, усної народної творчості та обрядів. Я взявся за такий предмет, як народознавство, почав вивчати його, читати дослідників-етнографів та згадувати все, що сам бачив в дитинстві. Власне самостійно створив авторську програму з цього предмету і з дітьми вивчали обряди та відтворювали їх. Це вилилося в те, що написав книжки по родинних, трудових та календарних обрядах. Потім звів їх в єдину книгу.
Без зайвої скромності скажу, що книга унікальна, подібної в Україні ні в кого немає. Крім детальних описів обрядів там є обрядові пісні до всіх обрядів та – головне – нотні додатки до них.
Коли спробував видати її державним коштом, то не пройшов по конкурсу. Книга має 500 сторінок, можливо це і зіграло вирішальну роль. Але я не втрачаю надії, буду шукати інші шляхи, вважаю, що книга варта того, щоб її побачили. Адже наша обрядовість – це те, що відрізняє нас від інших етносів.
Коли вже вийшов на пенсію, мене запросили в Київ, в козацьку громаду саме для відтворення народних обрядів. Я там створив фольклорний колектив з яким ми їздили по Україні з виступами. Пізніше став співпрацювати з табором сімейного типу “Тетерівський Кіш”, де також вивчали й відтворювали обряди. Запрошували мене для проведення обрядів і на Виставковий центр у Києві.
Скільки б не вивчав обрядовість, все одно знайдуться люди, які скажуть: “Не так було”. Я не заперечую, бо наша обрядовість настільки багата та різноманітна, що описати всього неможливо. Я більше звертаюся саме до автентичної дохристиянської обрядовості. Адже церковні діячі, коли зрозуміли, що не можуть викорінити народну обрядовість, вирішили її адаптувати до себе, надати їй християнського змісту. І зробили вони це досить вдало. Водночас церква була і залишається противником чисто народних обрядів, засуджує їх, а тому стала на заваді їхнього розвитку.
Для мене обрядовість – це частина мого життя, моєї душі. Я прагну це зберегти, відтворити й показати, як це було насправді. Мені це болить і хвилює.
А як ви потрапили в Долинську?
О, то цікава історія… Якось я йшов у справах Ульяновкою (ред. нині Благовіщенськ) і бачу, що попереду йде хлопець, високий та кремезний такий. Я йду і розумію, що не можу його наздогнати. А я завжди ходив швидко і мабуть, не було в Ульяновці такої людини, якої б я не міг обігнати пішки. І так мене це зачепило, що коли його нарешті мало не бігом наздогнав, то вирішив познайомитися. Його звали Василь Гуменюк, він щойно відслужив у Афганістані й викладав в профтехучилищі. Розумний, тямущий хлопець, ми з ним подружилися, я навіть став хрещеним батьком його доньки. Якось прийшло нам на район направлення на навчання до Харківської юридичної академії. Я запропонував його Василеві. Ледве переконав, що потрібно здобути вищу освіту і він зможе досягти у своєму житті чогось значнішого.
Далі наші шляхи розійшлися. Чув, що він закінчив виш і працює десь в Долинській адвокатом. Багато вже років пройшло. Одного вихідного зранку пораюся на городі, коли це мене дружина кличе. Мовляв, прийшли до тебе. Дивлюся – стоїть у дворі чолов’яга. Підходжу ближче, він цікавиться хатою. Я відповідаю, що не продаю і так слово за слово розмовляємо, поки він не звернувся до мене: “Куме…”. Аж тоді я в ньому впізнав Василя. Він по якихось справах в наш район приїхав. Коли прощалися, то запропонував, що, мовляв, якщо надумаєте змінити Ульяновку на Долинську, то можу сприяти цьому. Щось в моїй голові ніби клацнуло: “Я готовий їхати негайно”. Жінка аж рота відкрила, у доньки теж круглі очі від здивування. А я зібрав речі, документи й поїхав в Долинську. Пройшов конкурс на роботу у мобілізаційний відділ райдержадміністрації. З того часу я живу в Долинській. То було моє спонтанне рішення, але вважаю його розумним.
Часто говорять, що українська вишивка – це код нації. Можете розповісти, що закодовано у візерунках нашої народної вишивки?
Вся українська етнографія закручена довкола чотирьох стихій: небесний вогонь – Сонце, вода, повітря і земля. Не лише українці поклонялися цим стихіям, але у нашого народу це набуло особливого сакрального значення. Поклоніння чотирьом стихіям закладене в основі всіх народних обрядів. З часом це закріпилося в суспільній свідомості.
В давнину люди жили у світі, повному загроз та небезпек. Не всі ці небезпеки вони могли передбачити та захиститися від них. І тим більше пояснити. Від хижого звіра можна заховатися за стінами, відлякати вогнем, застосувати зброю. Важче протистояти тому, природи чого не знаєш. Наприклад хворобі, епідемії, блискавиці, неврожаю із-за несприятливих погодних умов. Щоб захиститися від потенційних загроз, люди вигадували та виготовляли собі обереги. Часто це були якісь прикраси, виготовлені з дерева, металу, кісток тварин у вигляді певних символів. Оберіг, щоб він працював, потрібно було носити постійно. З часом знаки оберегів почали вишивати на одязі. Адже одяг люди носять щодня.
Фольклорно-обрядовий ансамбль "Калина"
Найдавніший знак, який є власне оберегом – це коло. Рукава сорочок внизу зібрані манжетом або кантом колом охоплюють руку, так само сорочка колом зібрана навколо шиї, пояс. Колом люди ніби захищали себе від нечистої сили, хвороб та іншого. У народній свідомості це закріпилося, що так має бути. Все це обереги.
Відомі символи кола, зірочки, квіткові елементи – це символи Сонця, тобто вогню, чоловічої сили.
Хвилясті лінії, зубчики, завитушки, бурунці – це символи води та повітря. Квадрати та ромбики – це символ землі, якщо квадратик із крапкою посередині – це засіяне поле, символ родючості або жінки, що виношує дитя. Трикутники – поєднання трьох стихій: води, вогню та повітря. Хрест – поєднання чотирьох стихій, але й наймогутнішої – Сонця, а з ним і вогню та чоловіка.
Вишивають свій одяг багато народів, але саме в українців вишивка в одязі наповнена символікою.
Які кольори у вишивці характерні саме для Кіровоградщини?
Мені малому мама вишивала сорочку бордовими та зеленими нитками з вкрапленнями жовтого чи рожевого. В нашому селі, тобто в західній частині області, це популярне поєднання кольорів. Центральна і східна Кіровоградщина тяжіє до поєднання червоного та сірого, червоного і чорного кольорів. Крім того, тут переважають рослинні орнаменти із зображенням калини та винограду. Мені подобається саме вишивка в якій 1-2 кольори. Гуцульські чи буковинські вишивки, які поєднують багато кольорів, дуже яскраві, гарні, але до них я байдужий. Вражає полтавська та київська вишивка “білим по білому” чи борщівська: чорними нитками по білому фону. Для кожного регіону властиві свої техніки вишивки та поєднання кольорів.
Раніше жінки в селах самостійно вирощували льон та коноплі, виготовляли з них тканину, шили з неї одяг для всієї сім’ї й оздоблювали його вишивкою. Багато жінок мали сорочки на різні випадки життя: для того, щоб поратися біля печі, щоб працювати на жнивах, святкову, весільну, навіть сорочку для поховання. Всі ці сорочки жінки вишивали власноруч і у візерунки закладали якийсь сенс та зміст.
Виготовлення тканини – дуже тривалий процес та тяжка робота. Я ще пам’ятаю коноплі, що росли в нашому городі. Їх збирали, сушили і несли до річки, там замочували, придавлювали мулом і залишали на місяць, щоб вигнила костриця і залишилося волокно. Потім тяжкі снопи тягнули додому, підсушували. Далі коноплі тіпали, то дуже противна і травматична робота. Далі волокно вичісували на дротяних щітках, намотували на куделю, пряли веретеном, змотували в мітки. Далі віддавали ткалям, або ткали самі, якщо сім’я мала ткацький верстат.
Потім полотно вибілювали на березі річки все літо. І діти мали слідкувати, щоб на ньому гуси чи качки не потоптались. Лише після цього з нього шили одяг. Кроїли його не по лекалах, а вирізали прямокутниками, трикутниками, ромбами, трапеціями – по прямих лініях, щоб не було відходів. Переважно шили на виріст, зайва тканина ушивалася, щоб за необхідності можна було розпустити й збільшити розмір. Обрізків при такому способі крою не лишалося. Занадто важка праця закладена в кожному сантиметрі тканини, щоб дозволяти щось із неї викидати. Буденний одяг вишивали зрідка, а у святковий вкладали багато праці. Дівчина вишивала свою сорочку кілька місяців.
Різних технік вишивання в кожному регіоні країни налічують десятки. Популярна нині вишивка хрестиком з’явилася не так давно – в кінці ХІХ сторіччя.
В місті переважно носили тканини фабричного виробництва, а в селі не кожен собі це міг дозволити. Тому тривалий час, до 60-х років 20 сторіччя, в українських селах ще виготовляли домоткані тканини.
Якось тітка моєї дружини, побачивши на ній вишиванку, почала кричати: “Зніми це негайно! Ти що, старчиха?!”. Тобто, у людей сформувався стереотип, що вишиванка – то обов’язково з домотканого полотна і то ознака злиднів та бідності.
Раніше, в кожній селянській хаті можна було побачити вишиті рушники. Ними прикрашали портрети, ікони. Вони є атрибутами й в багатьох родинних обрядах. Чи мають рушники якесь сакральне значення?
Так, власне сам рушник є оберегом. Класичний український рушник є графічним відтворенням того, як наші предки уявляли собі світ. За їхніми уявленнями світ складався з трьох вимірів: Ява – те, що нас оточує, явний світ, Нава або Нав'є – підземний світ, світ мертвих душ, але й нечисті, і Права – небесний світ. Якщо поглянути на рушник, то найперше, що помічаємо – це чи велика ваза з квітами, чи то кущ з гілочками, чи кілька основних великих квіток. Це Дерево роду або Дерево життя – основа сім’ї та людського суспільства. Під ним на рушниках часто нашиваються хвилясті лінії чи проводиться якась ніби межа, а нижче – ніби дзеркальне відображення реального світу: перевернуте. Ось це і є відображення Нави, підземного світу. А над Деревом життя зображені дрібні квіточки, зірочки, пташки – це Права, небесний світ. Звідси походять українські слова: правда, правий, справедливість, православ’я. Зазвичай небесний світ на рушнику відображений умовно кількома дрібними елементами. І це не тому, що він бідний і малонаселений. А тому, що люди дуже мало про нього знають.
Рушник як і пісня є обов’язковим компонентом всіх обрядів.
Наостанок пропоную мій вірш:
У народу мого є реліквій безцінних доволі,
та для мене чомусь найдорожчі пісні й рушники…
Рушники, рушники… Ніби вишита хрестиком доля,
на розшитім крилі забирають у безвість роки.
З них нам сяє весна і сміється знадливо калина,
Червінь хлюпає в душу любов’ю, теплом і добром.
А коли наступає печальна для серця година –
Чорносмутком душа квилить поміж калинових грон.
Тут сплелися в єдинім акорді мінори й мажори.
І в тривожній душі заплелися і радість, і щем…
Рушники, рушники… Таїна, дивина рукотворна!
Світла музика радості вкупі із тихим плачем.
Рушники і пісні з правіків промовляють до тебе –
Українського духу одвічно живі два крила.
З хмаровиння чужого для тебе визорюють небо!
Прихилися ж до них, щоб душа не безрідно жила.
