Володимир Яремчук - поет та етнограф-ентузіаст. В дитячі роки йому пощастило спостерігати та бути учасником автентичних народних обрядів, які проводилися в його рідному селі Вільховому без всяких написаних сценаріїв, розподілення ролей та без репетицій. Чимало часу пан Володимир присвятив дослідженню й вивченню української обрядовості. Результатом цих досліджень стало написання книги. Шкода, але Володимиру Яремчуку не вдалося видати книгу державним коштом.
Долинська.City вважає, що робота Володимира Яремчука відкриває нам величезний пласт нематеріальної культурної спадщини українського народу. Вона обов’язково має побачити світ. З дозволу автора ми починаємо публікувати в розділі “Блоги” сторінки з книги, які описують народні обряди та звичаї. Також заохочуємо всіх небайдужих читачів допомогти зібрати кошти для того, щоб автор зміг видати свою книгу. Номер карти 5168 7451 8878 2103.
Свято Рожаниць. Свято Овсеня-Світовида. Весілля Свічки
В наступному матеріалі нема, та й не може бути повної стрункості і повної об’єктивності. Чому?
Причин три:
Перша. Відсутність повних і чітких автентичних даних про давні осінні обряди.
Ніхто як із давніх, так і із сучасних етнографів не має можливості стверджувати що-небудь про осінній цикл свят беззаперечно, бо відомості, які до нас дійшли – часткові, розрізнені, суперечливі. Багато давніх дослідників, об’єктивно подаючи певні відомості, подають їх, все ж, фрагментарно, мозаїчно, оглядово, голо-інформативно, не вибудовуючи при цьому якоїсь концептуальної лінії, не піддаючи матеріал спробам систематизації і прив’язуванню свят і обрядів до руху небесних світил, що сьогодні в етнографії, при поясненні суті давньоукраїнської обрядовості, як на мене, є аксіомою.
А серед сучасних етнографів, які, все ж, вдалися до систематизації, багато грішать домислюванням, викладенням особистого і, головне, – малодоказового бачення порядку
обрядових дій і їх сакральності, посилаються на численні божества, про які достеменних
відомостей нема. Саме тому дуже важко казати про чітку систему народних осінніх свят.
Друга. Різнобій в літочисленні.
Він вносить велику плутанину в дати, у сам час проведення народних обрядів. Православна церква веде відлік часу за юліанським календарем, католицька – за григоріанським, а прихильники дохристиянської віри і чимало етнографів не завжди чітко
аналізують написане ними ж, подаючи свята то за новим, то за старим стилем – і тоді годі
збагнути, якої дати автор притримується і коли ж насправді було описуване свято.
Третя. Масова втрата в народній пам’яті первинної суті осінніх обрядів, як таких, що через похолодання і закінчення польових робіт відзначалися камерно, найчастіше – лише в колі
сім'ї, а також через протистояння церкви.
Справді, якщо весняно-літні свята проводились на вулиці масово, то осінні, в основному, – по домах. Хтось їх проводив, а хтось уже й ні. На весняно-літніх обрядах – співаєш ти чи не співаєш, тримаєшся цього світогляду чи іншого – ти і обрядові пісні чуєш, і якусь загальноприйняту інформацію через себе перепускаєш. А на осінніх святах, що проводяться дома, і пісні лунають далеко не в кожній хаті, і отого колективного інформативного впливу нема. Та й церква, що восени починала значно частіше відвідуватися людьми, (бо менше роботи), таки долучалася до християнізації народних обрядів і забуття їх первинної суті. Ще й зараз агресивні віруючі, хай і стримано, але вдаються до залякування карою за відступ від християнства. Знаю це з власного досвіду. Що ж казати про ті давні часи?
І чи дивно, що ці свята майже не збереглися? Про весілля Свічки, приміром, котре припадало ближче до літа, ми ще дещо знаємо, та й то дуже скупо, а про решту осінніх свят – не знаємо майже нічого.
А тепер про осінній цикл свят, як бачу його я.
Велика частина цього матеріалу переосмислено взята із досліджень Лозко Г., Булашева Г., Воропая О., Огієнка І. Нечуй-Левицького І., Наулка В., Пономарьова А., частково –
Добжанського Е. та Скуратівського В. та деяких інших.
Отож благодатна осінь вступала в свої права, віддячуючи землеробам щедрими дарами
за їх труди. Комори ломились від збіжжя, полотен, льохи виповнювалися овочами, комірчини –
фруктами. Певно, й сьогодні у нас мимоволі з’являється якесь підсвідоме почуття вдячності
невідомо кому за осіннє розмаїте багатство. А якщо ти і справді доклав до цього рук і трудів?
На межі літа й осені люди чітко розуміли: тепло минуло. Помітно меншав день і досвід
показував: скоро ніч і день зрівняються, а далі піде переважання ночі над днем. Сонечко уже
не гаряче, не яскраве. Воно посивіле, як сивий дідусь…
Тож виникло уявлення про те, що відбулося певне урізання і тепла, і сонця, що недобрі
сили урізали, усікли літньому Сонцю голову. Тепер це у християн – усікновення голови Іоана
Предтечі.
Але хто чував в Україні про Іоанна тисячу років тому? А от обряд ховання старого сонця в теплу хату, що залишилося осколком у свічці, існував задовго до цього.
Ви резонно запитаєте, що дає право мені саме так стверджувати? Відповім: народна пам'ять в осколках обрядів, у фрагментах пісень: про весілля Свічки ми знаємо небагато, але ж
про нього чували; який той Світовид – уже не збагнемо, але символ посивілого сонечка, хоч
зрідка, а випікаємо… Земні плоди вшановуємо, а ще недавно і божества родючості, зокрема
такого собі Житника вшановували.
Сучасні дослідники стверджують, що існувало свято, яке називалося святом усічення
голови Сонця Дажбожого. Власне, це перше осіннє народне свято, якщо триматися сучасного
літочислення – 11 вересня. І так само воно забуте. З рекомендацій до цього свята залишилась,
хіба що заборона різати щось кругле: капусту, буряки, тощо. Чи це трималося на уявленнях про
голову Іоанна? Аж ніяк! Це трималось на небажанні допомагати злим силам урізати літнє
Сонце, бо ж відомо, що і круглі випічки, і колові танці в українців були в числі сакральних речей і чинилися вони на честь Сонця.
А вже на 14 вересня (1 вересня за старим стилем) приходиться християнське свято Семена, хоч, насправді, – це прадавній український новий рік. Чим, якими давніми астрономічними уявленнями пояснити вересневий новий рік, – не знаю, але певний час, кажуть, так було. Можливо, зумовлено це було якраз господарськими, а не астрономічними уявленнями, тим, що цьогорічний урожай зібрано і пора дякувати за нього та дбати на новий…
А думки про новий урожай – це і є думки про новий рік… Хто зна… Саме звідти прийшло й новорічне засівання. Бо ж саме тепер сіялась озимина… Тож і звучало: «сійся, родися»… Та й найдавніші щедрівки, можливо, звучали саме восени, а вже пізніше – навесні, у весняний новий рік, бо в них переважають весняні мотиви – про ластівок, зозуль, жайворонків.
До свята осіннього рівнодення, кажуть етнографи, ще з княжих часів хлопцям проводили постриження та посадовлення на коня. Цей обряд мав місце і серед запорозького козацтва. На цей час приходився і відліт ластівок, взагалі – птахів, тож годилося попрощатися і з ними.
На цей же час, на 14 вересня, у багатьох місцях нашої землі приходилося весілля Свічки, яку на більшості території України одружували з комином. (Є відомості, що видавали її заміж і за макогона, який, тручи мак, вважався теж символом літа і достатку). У моїй місцевості, на крайньому Східному Поділлі, Свічку видавали заміж за обжинковий сніп – за Дідуха, за Діда Духа, що точно був і символом тепла, і символом літа, і символом достатку. Та й приходилося це свято у нас найчастіше не на 14 вересня, а на 22-25 вересня, на осіннє рівнодення, що колись звалося святом Овсеня-Світовида, а тепер за датою було близько від християнського свята Другої Пречистої, що й давало підставу святкувати його, весілля Свічки, без оглядок на церкву. Тому про весілля Свічки в деталях скажу далі.
В цей день, 14 вересня, традиційно закінчувалася вулиця, бо вже було помітне похолодання, а то й заморозки, і молодіжні гуляння переносилися в хату, на вечорниці. (Щоправда, є відомості, що вулицю закінчували подекуди перед Покровою. Можливо й так, коли була тепла осінь).
Для проведення вечорниць хлопці напитували добротну хату, як правило – у вдови, домовлялися з нею про плату за оренду приміщення до весни і починали вечорниці.
Але цьому передував обряд прощання з вулицею, так зване осіннє її топтання. Молодь на вулиці востаннє танцювала, топчучи вулицю. Іноді в цей же час, топчучи вулицю, запалювали вогнище і на ньому спалювали минулорічні прикрощі (у вигляді пучків сміття, зв’язаного ниткою, на які ці прикрощі і наговорювалися), промовлялося щось на кшталт:
«Біди в’яжемо вузлом, щоб не стрітися зі злом.
Ви, біди-клопоти, нас не беріть, а самі у вогні згоріть».
Десь близько 17 вересня, кажуть сучасні етнографи, коли «засинали останні громи», ще
раз, ніби то, шанували Перуна – бога грому і Перуницю, за іншими відомостями – Додолу.
Основне ж їх свято, як відомо, приходилося на 20 липня. Люди ще раз ішли в дубові гаї,
набиралися від них сили, окроплювали їх, можливо і дубові вінки виплітали, як це було влітку, та масово проходили під ними. Сучасні етнографи-рідновіри кажуть і про особливе свято 21 вересня: свято Рожаниць – Лади та доньки її, Лелі (ану скажіть, чи не звідси Друга Пречиста?)
Ще з пізнього палеоліту наші предки вшановували Ладу – богиню гармонії в природі і родині, Праматір всього Всесвіту, дружину Сварога. Лада несла в собі жіночу причину першобуття – космічну воду, але в її культі, однак, шанували і космічний вогонь. Жіночі божества Рожаниці (Лада і Леля), за народними уявленнями, опікувалися дітонародженням і мали зв’язок із зірками, котрі Бог запалює при народженні і гасить, коли людина помирає.
Жінки справляли жертвопринесення Рожаницям на берегах річок, посипаючи борошно на воду, пускаючи заквітчану випічку. Відомий обряд, коли мами поливали дочок водою на порозі свого дому (священне місце, яке поєднувало людину з її родом), щоб росли щасливими та здоровими.
Приносилися безкровні жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Вам відомо, що сьогодні перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво, батько кидає першу ложку вгору в святий куток – Покуть або під стелю. Походження цього звичаю глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям.
Окремі етнографи стверджують, що свята на честь Рода і Рожаниць відзначали навіть у
ранніх християнських храмах. Це було у Софії Київській у перші роки її існування. Пізніше
християнство ці відправи строго заборонило. А їх зображення – невеличкі скульптурки, які,
вірогідно, мала кожна сім’я, археологи знаходять і досі. Збереглися вони також на вишиваних
рушниках, як мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Праматері-Оранти.
Щодо Рода, за твердженням окремих етнографів, то це є духовна енергія Пращурів. Він єднає всі покоління: померлих пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні, ще не народжені гілки родів. Дехто каже тепер, що ці уявлення були перенесені на Домовика, та в це, проте, дуже мало віриться, оскільки, кажуть, божество Род в давні часи йшло врівень із Перуном і Дажбогом, а ще й претендувало на верховенство в пантеоні. Вслухайтеся, лишень, у слова «родина», «народ», «родичі», «народити», вслухайтеся у весільну «Благослови, Роде», яку змінили під «Благослови, Боже», вслухайтеся у пісню «відбилася від роду, як той камінь у воду»… А ми, раптом, – про Домовичка…
Християни довго і безуспішно боролися з вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило № 61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих людей, «іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаницю». Тут слово «получаї» означає «доля, рок». Тобто фразу треба читати приблизно так: карати тих, «…котрі в долю вірують і в родословіє, називаючи Рожаницею».
Про обряд принесення хлібної пожертви Роду і Рожаницям повідомляють, до речі, християнські «Поученія», спрямовані проти народної української віри, пишучи: «короваї їм молять», «трапезу ставлять» біля води, на річках, біля джерел». Але цим «Поученія» мимоволі й підтверджують, що віра в Рода і Рожаниць трималася доволі довго.
Осіннє рівнодення, що приходилося на 21-23 верессня, супроводжувалося в побуті святкуванням старовинного праукраїнського колодарного свята Овсеня-Світовида, що було, поряд з Різдвом Сонця, Великоднем та Купалом, одним із чотирьох головних солярних свят.
Це було, водночас, і свято пошанування старіючого сонечка, і дякування землі за її щедроти.
Чи саме такою була його назва – стверджувати не буду, але суть, певен, така. Зустрічається й інша назва цього свята, яка побутує серед окремих етнографів: свято Обілуса. Чи не «обіліе» малось на увазі? Водночас додам, що в деяких писемних джерелах сказано: «Купало бяше богъ обілія». Ану чи не Обілус? І тоді який це бог – літній, осінній? Чи це постарілий Купало, себто постарілий Обілус? Однак ця назва доводить, що вшановувалось «обіліє» – добробут.
Принагідно, до слова, зауважу, що існуюча нині в науці велика різномантність у назвах народних свят є свідченням їх, сказати б, поліетнічного походження: різні племена, що мали чи географічну, чи соціально-історичну ізольованість, діяли за одним і тим же принципом пошанування небесних світил, по-різному ці свята називаючи. Не змінилося це і після об’єднання етносів.
Сьогодні ви не знайдете чіткого посилання на точність самої назви – Світовид, і, особливо, на його сутність. У Галини Лозко – це «Бог небесного світла і святості». Вона ж повідомляє, що зображували його чотириликим, щоправда, два лики були чоловічі і два жіночі (Збруцький Світовид). Галина Лозко – професійний дослідник і їй треба вірити.
Але чи так було спершопочатку? А чи не можемо допустити, що чотириликий Світовид – уособлення чотирьох вікових іпостасей Сонця: Коляди-Божича-немовляти, юнака Яріла, зрілого мужа Купайла та посивілого осіннього Сонця, власне – Світовида? Чомусь же ця назва залишилась у спогадах саме за осіннім сонцем… За сонцем, яке світу повидало…
Згідно з Велесовою книгою, Світовид – творчий дух Всесвіту, Божественне Світло, найвища Святість. Він же – одна з трьох постатей Великого Триглава – Святий дух, що витає у повітрі (дошки 11-А, 11-Б Велесової книги). Тому Світовида вважають розпорядником Прави і Яви: “Богові Світовитові ми славу прорекли, – написано на дошці 11-А Велесової книги – бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і йому співаємо пісні, яко єсть він святий. І через нього ми побачили світ видимий і буття Яви. І буде Він нас у Навії берегти, а тому хвалу співаємо”. У тій же книзі сказано: "Творіть Світовиду славу всяку! Бо цей Бог очищає серце наше, і ми відрікаємося від злого, а спрямовуємо себе до доброго". Окремі дослідники пишуть, що в давнину і до ХІІ ст. відбувалося всенічне моління в спеціальному храмі Світовида. (Тим часом Вікіпедія чомусь каже про нього, як про головне божество західних слов'ян? А це не узгоджується з Велесовою книгою).
Випікався великий, у зріст людини, коровай. Волхв ховався за хлібом і запитував, чи люди бачать його. Почувши відповідь, казав: "Дай, Боже, щоб і на той рік хліб родив такий високий!" (щоб не було його видно за хлібом). Як бачите, це підтверджує той факт, що було осіннє новоліття, бо тепер цей звичай перенесено на Святвечір, власне, в час новолітніх святкувань.
Осінній Світовид, як уже сказано, припадає на осіннє рівнодення і символізує прощання з сонячним світлом, після якого Коло Свароже вступає в період т.з. Корочуна, найкоротшого дня, найтемнішої частини року. З цього часу панує Бог осіннього сонця Овсень і Бог зимового Сонця — Сивбог (Сивобог), що згодом передає владу Коляді.
У Велесовій Книзі записано також про два дійства – т.з. Овсяну велику й Овсяну малу в час святкування Овсеня-Світовида, (дощ. 37-А). З народних обрядів відомі засівання вівсом і викликання Овсеня – вівсяного духа у білорусів і житнього духа та закликання Житника в українців. Тому в ході свята доречно б, на нашу думку, провести і ритуальне засівання клаптика поля житом.
Тут зроблю маленький відступ, аби висловити гіпотезу. Підкреслюю: тільки гіпотезу. Бо жоден етнограф про це ніде не каже.
За обрядовими діями і за реквізитами Свята осіннього рівнодення, що всуціль є плодами землі, (подивіться: коровай-Світовид – випечений з тіста і прибраний колосками чи й з воску, але в колоссі, снопи, колосяні вінки, одруження снопа-Дідуха, ритуальний обмолот і ритуальний засів, дякування Житнику, наповненість обрядових дій медами, овочево-фруктовими і квітковими композиціями, возами зі збіжжям, гарбузами і т.п.) це свято, на моє переконання, попри націленість на вшанування старіючого сонця, все ж, значною мірою, в першу чергу є пошануванням стихії землі.
Проаналізуваши цю думку, яка спалахом прийшла в мою голову, я спробував подивитись іншими очима на решту основних колодарних свят: Купайло, Великдень, Різдво Сонця. Я поставив собі запитання: «А чи нема на кожному святі якогось певного акценту на ту чи іншу стихію?» І от мої висновки.
Так. Без усякого сумніву на всіх святах вшановуються всі чотири стихії:
- вода, бо є і криві танці, і обливання, і скроплення, непочата (свячена) вода;
- сонце, бо є свічки, вогнища, палаючі предмети;
- земля, бо є короваї, ритуальна випічка, зерно і страви;
- повітря, бо всюди є співи, а також різні музичні інструменти.
Однак Купайло, попри зовсім не другорядну роль води, є, все таки, святом пошанування
вогняної стихії: тут і вогнище, через яке перестрибують, і свічки у вінках, і палаюче колесо, і
пліт з вогнем, що його сплавляють на на воду, і Крокове колесо. Та й сонце у цей час мало
особливу місію: довести до повного дозрівання плоди землі.
Великдень із його весняними кривими танцями на честь води та з обливанням, (особливо
обливаний понеділок, який ніяк не міг прийти з християнством з огляду на його відверто
язичницьку суть, а залишився з далеких часів), а чи з обливанням у грі «Дудар», із заквітчуванням верб над водою, із утопленнями Коструба і пусканням на воду шкаралуп
великодніх крашанок, із піснями про воду і Насточку (пригадайте: «дібрівоньку гасила» –
символ весняного дощу) уже більше шанував водну стихію, що в цей час уже була повносилою
і запліднювала землю та давала снагу новому життю. (Вперше кривий танець на літньому обряді Купайла я побачив у Київській області від Глушко Віри Михайлівни. До того я знав його як чисто весняний танець). Отже Великдень значною мірою вшановує стихію води.
А як же Різдво Сонця? Йому, отже, залишається стихія повітря? Чи так це? А й справді:
- Сонце-вогонь ще немовля, отже безсиле, сила його ще потенційна;
- земна стихія ще спить під снігами;
- вода ще скута в кригу.
І все це треба розбудити. Чим? Дзвіночками. Піснями-колядками. А ще розстрілюванням куті, бо звук пострілу – це теж стихія повітря. А ще випусканням у повітря голубів під час освячення води на Водохрища, що завершують різдвяний цикл свят. А вони: дзвіночки, будь-які пісні, в тому числі й колядки, постріли, політ голубів – і є тими елементами, котрі репрезентують і славлять стихію повітря.
(Чи не тут зашифровано і християнські уявлення про Дух Святий, котрий вселяється і оживляє? Бо що є повітря? Особлива невидима загадкова стихія. Але без неї – ніяк! Бо теплі чи холодні вітри, бо рух хмар, а з ними – дощів, небесної вологи, – то сила, яка міняє сутність землі. То сила, що приносить життя. От вам і Дух Святий. А й те, візьмімо, що голуби – символ Святого Духа, відомо теж усім).
Може, я й помиляюся. Але ж ніде більше нема дзвіночків – символу стихії повітря, тільки на Різдво Сонця.
І ніде нема такої вогняної феєрії, як на Купайла.
І тільки на Великдень «Розлилися води на чотири броди…»
І тільки на Овсеня-Світовида таке пошанування плодів земних… Отож…
Тепер детальніше про обрядодійство – весілля Свічки, яке, як уже зазначено, в різних
місцевостях проводилося між 14 і 21 вересня – від періоду давнього новоліття до рівнодення.
Про нього етнографи кажуть дуже мало. Олекса Воропай, до прикладу, каже про це свято як
базарне і повідомляє, що в Києві на це свято одягали ляльку. І по всьому. В інших джерелах
уже знаходимо, що вдягали ляльку і свічку. Василь Скуратівський каже, що світили посвіт.
Дехто описує, що у квіти вбирали каганець. Про весілля Свічки пишуть О.Рутковська, В.
Сапіга, В.Креслав (останній каже про те, що женили комина).
Народ давно спостеріг, що після осіннього рівнодення ніч починає стрімко наростати і чим далі, тим стрімкіше це робиться. Отже йшлося про швидке старіння, про знесилення Сонця, про його недалеку і вже видиму «смерть», про наближення невблаганної Зими і довготривалих морозів.
А це означало, що треба вживати термінових заходів до врятування залишків Сонця, Літа. Нам, нинішнім, це може видатися наївним. Та інакше мислили давні люди, страшенно залежні від сезонної зміни природи.
Отож спочатку, як завжди це було, виник заклинально-магічний обряд, коли поєднували в пару Свічку – осколок Сонця і Дідуха (на Східному Поділлі) або Комина чи Макогона – осколок Літа. Час і народний оптимізм робили свою справу, то ж згодом цей обряд із заклинально-магічного перетворився в буйство сміху і радості.
Одруження Свічки з Дідухом, властиве моїй малій батьківщині, заперечує твердження окремих етнографів про те, що Дідух, будучи виготовленим по закінченню жнив, десь там окремо зберігався і лише на Різдво вносився до хати. Так могло бути, але ж було не скрізь. У нас до цього дня випікали подобу Сонця: здобний (а тому коричневий після випікання) корж з прісними (а тому – білими після випікання) вусами та бровами у вигляді колосків. Це була й подоба посивілого чоловіка. Це був і символ осені – Овсень, Світовид. Цей символ ставили чи як весільний коровай, чи підвішували, щоб потім звертатися до нього по ходу весільного дійства. Іноді лик Світовида робили і з воску, відповідно його оздоблюючи.
До Світовида зверталися з відповідними піснями. Оскільки їх не збереглося, то деякі з них я реанімував, опираючись на відомості про обрядові дії, про їх сакральність, про суть самого свята. Вони наведені далі. На весіллі Свічки йшло звичайне весілля, властиве цьому регіону, тільки з піснями, адаптованими до ситуації, де згадувалася не молода, а Свічка, не князь чи молодий, а Дідух (Комин, Макогін).
Свічку, одягаючи, питали піснею:
Куди, свічечко, збирєшся, що так біло умиваєшся?
Чи між турки, чи між татари. чи між дружки та бояри?
У нас перед весіллям Свічки обов’язковим був момент подяки землі, ниві, хлібу, їх вшанування і величання. Це те, що етнографи приписують до 14 вересня, за тиждень перед цим. Це й були другі обжинки-дякування, бо до цього часу збіжжя, як правило,
обмолочувалося. Іноді проводилося, як уже казав, й ритуальне засівання латочки землі. А ще дітьми робилося символічне прощання з птахами, винесення пустого пташиного гніздечка, що було своєрідним режисерським переходом до весілля Свічки. Діти несли гніздечко, заквітчане стрічками, а дорослі співали відповідну пісню (див.далі).
А вже сценарно-режисерськи це свято втілювалося як завгодно, залежно від смаку, вихованості, інтелекту і фантазії присутніх.
Свічку одягали у фату і вінок, жениха (Дідуха чи Макогона) – в штани і шапку. Просили благословення одягти, поставити на рушник, посадити на кожух, благословити на шлюб, дарувати, провести на шлюбне ложе і т.д., і т.п. – як на звичайному весіллі, що побутувало в
цьому реґіоні, співаючи відповідних пісень.
(Далі буде)
