У нього не виникало сумнівів відносно того де він має бути, коли ворог увірвався в країну з війною. Тільки серед захисників рідної землі. Інакше, Євген Костенко не міг. Загинув під час евакуації поранених з поля бою, бо покинути напризволяще побратимів він теж не міг.
Мама виховувала сина одна
Євген народився 5 липня 1979 року в місті Долинська в сім’ї Галини та Василя Костенків. Мама згадує, що син не доставляв батькам неприємностей. Ріс слухняним хлопчиком, не без того, щоб десь з хлопцями побігати, поганяти. Але ж діти мають рухатися, а у хлопців особливо завжди є тяга до спортивних вправ та рухливих ігор.
“В дитинстві він був білявеньким з блакитними очима, — згадує мама, пані Галина, — Сторонні люди його чомусь за дівчинку сприймали. Запитували як його звати і почувши у відповідь “Женя”, перепитували: “Дівчинка Женя?”. Його це сердило і з часом він взагалі на питання “Як тебе звати?”, відповідав відразу: “Хлопчик Женя”, щоб більше ні в кого не виникало сумнівів”.
Вчився в долинській загальноосвітній школі №2. В молодших класах Женя навчався непогано. А в старших, як і більшість хлопців, його однокласників, менше приділяв уваги саме навчанню. Батько пішов із сім’ї коли сину було 10 років. Тож мамі довелося виховувати його одній. Євген, навіть без батька, самостійно навчився робити якісь чоловічі роботи по дому та господарству: щось полагодити, відремонтувати, щось прибити чи прикрутити.
Захоплювався тваринами і малюванням
Галина Костенко згадує, як любили вони вечорами розмовляти одне з одним на різноманітні теми. Бесіди ці були дуже щирі. Любив Женя допомагати мамі на кухні: ліпити вареники та пиріжки. З часом і сам навчився готувати якісь страви. “Так, як він смажив картоплю — навіть я не вмію, — зізнається жінка. — Дуже смачно в нього виходило. Я сама інколи просила, мовляв, давай я почищу, а ти посмажиш”.
Згадує Галина Костенко, що дуже любив її син тварин. В їхньому домі свого часу жили і морські свинки, рибки, папужки. Котів та собак хлопчик всіх по дорозі зі школи підгодовував. Часто додому приносив нещасних котиків, яких викинули на вулицю. І які знаходили прихисток в їхньому домі.
Ще Женя дуже любив малювати. У мами не було часу та й зайвих грошей, щоб розвивати у нього ці здібності. А самостійно він у вільний час перемальовував малюнки з дитячих книжок. І робив це досить вдало.
“Так вийшло, що закінчив він лише 8 класів, — зазначає мама. — Ми це зовсім не планували. Женя пішов до 9-го класу. А на початку жовтня мені терміново довелося лягти в лікарню — потрібна була операція. В лікарні я пролежала понад два місяці. Повернулася додому вже в грудні і побачила, що мій син перестав ходити до школи. Він за літо дуже витягнувся, до лікарні я не встигла йому придбати нову куртку. В старій в нього виявилися закороткі рукави і діти в школі почали над ним насміхатися. Щоб не терпіти ці знущання він просто перестав відвідувати школу. Потрібно було щось робити. Я звернулася до знайомих, які допомогли йому влаштуватися на роботу в будівельну бригаду. Якраз у нас тоді Криворізький ГЗКОР будували. Трудова книжка у нього відкрита з 15 років. Так він прямо на роботі і навчався всім премудростям професії будівельника. Школу закінчив вже вечірню”.
Працювати почав після 8-го класу
Оскільки Євген відразу почав працювати після 8-го класу, то випав із поля зору співробітників військкомату. Але хлопець не скористався цією можливістю, щоб про нього забули — він сам пішов туди, щоб нагадати про себе і стати на військовий облік. Його призвали в 19 років. Пів року служив в навчальному центрі в Десні. “Тоді ще мобільних телефонів не було, — згадує мама. — Тільки листи писали. Але він і в листах мені нічого не писав про те, як там їм голодно було. Пізніше вже розповів, що коли солдатам доручали в овочесховищі перебирати буряки, картоплю та моркву, то хлопці часом сирі буряки їли. Настільки голодні були. Потім його перевели у військову частину на Хмельниччині — то там вже годували набагато краще. Служив в зенітних ракетних військах”.
Працював здебільшого на будівництві. Якщо не було роботи в Долинській — їздив на заробітки інші міста, там де було будівництво.
“Коли одружився — дуже мріяв про донечку, — згадує мама. — Чомусь всі чоловіки зазвичай мріють про першого сина. А Женя хотів саме доньку. Народився син Антон. Але від того він не став любити його менше. Як мав вільний час — то завжди проводив його з сином. Навчав його всього, що вмів робити сам.”
Воював в АТО
В 2014 році, коли почалися сепаратистські заворушення на Донбасі і оголосили про початок Антитерористичної операції, Євген Костенко добровольцем пішов воювати. Але мамі про це не сказав — не хотів її хвилювати. Сказав, що їде в Київ на роботу. “Зазвичай ми з ним телефоном можемо розмовляти і по пів години і більше. Поки одне одному всі новини розповімо. А це я почала відчувати, що щось не так. Зателефонує, привітається і майже відразу: “Мамо, я дуже зайнятий, не маю часу говорити. В мене все добре, бувай!”. Було б то один раз, я б може й повірила. А так це почало повторюватися кожного разу і в мене вже якісь сумніви закралися. Коли це одна знайома мене при зустрічі запитала, чи знаю я де зараз мій син. Відповідаю, що, мовляв, в Києві на будівництві працює, скоро у відпустку приїде. “Ага, — каже вона, — на Донбасі твій Женя”. В мене на душі похололо. Як то матері такого не сказати. І зрозуміла тоді чому такі короткі ті телефонні розмови були — щоб я не чула вибухів та пострілів. Так два роки захищав країну на Донбасі. Демобілізувався в 2016 році”.
Так склалося, що з першою дружиною він розлучився. Це не вплинуло на стосунки із сином. Він продовжував спілкуватися із Антоном та підтримувати його.
З часом зустрів іншу жінку, яку покохав. “Ми познайомилися з Женею через наших спільних знайомих, — розповідає Віра Костенко. — Спочатку переписувалися, потім почали зустрічатися, зав’язалися стосунки. Він був дуже добрим. Ніби відчував мене, мої думки, мої бажання. Одружилися. Народилася у нас донечка Даринка. Він її дуже любив. І для неї тато був цілим Всесвітом”.
Повномасштабне вторгнення
З початком повномасштабного вторгнення Євген Костенко спочатку записався до територіальної оборони. Чергували на блокпостах на дорогах, будували укріплення.
“Дуже приємний чоловік, він випромінював добро, багато жартував, піднімав всім настрій, вмів розрядити обстановку, — розповідає Наталія Грищенко з села Богданівка, — Довелося мені поспілкуватися з ним в перші дні повномасштабного вторгнення. Тільки найкращі враження про Євгена залишилися. І дуже він патріотично був налаштований. Повертав всім віру в Україну, не давав розкисати”.
В березні 2022 року Євген пішов на фронт добровольцем. Потрапив спочатку до 57 бригади, а потім перевівся в 93-ю. В серпні 2022 року їх спрямували на оборону Бахмута.
18 жовтня 2022 року їхній підрозділ після бойового чергування відійшов з передових позицій. Євген залишився, щоб надати допомогу пораненим та зібрати полеглих побратимів. Але не встиг — пряме влучання кулі снайпера обірвало його життя.
Посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеню.
