“Завжди спокійний і врівноважений, він був просто взірцем якоїсь “правильності”, - характеризують Володимира його друзі. - Ніби героїв радянських дитячих фільмів про дуже правильних і позитивних хлопчиків описували саме з нього”.
З дитинства був фанатом риболовлі
Народився Володимир Степаненко в Долинській 19 липня 1970 року. Навчався хлопець в школі №2. Рідні розповідають, що його найбільшою пристрастю з дитинства була риболовля.
Його двоюрідна сестра Надія Юрченко згадує, що постійно пропадав на ставках з вудкою, інколи й вона складала йому компанію в цьому захопленні.
Іван Кравченко розповідає, що їхній будинок був через дорогу від будинку родини Степаненків. З Володимиром Іван знайомий з дитинства: “Він мені був як старший брат, адже на три роки старший. Для мене він був авторитетом в усьому. Знаєте, як в дитинстві буває, що хлопці тягнуться спробувати курити чи алкоголь скуштувати, чи ще до якихось заборонених пригод тягне. Але я всього цього уникнув, завдяки тому, що дружив з Вовою. Він був дуже такою цілісною і позитивною натурою. Як ото раніше герої дитячих радянських фільмів штибу “Кортик”, “Бронзовий птах”, “Два капітани”. Його неможливо було схилити до якихось небезпечних пригод чи заборонених дій. І я, наразі аналізую своє дитинство, те з чим доводилося стикатися в повсякденному житті, і розумію, що багатьох неприємностей підліткового періоду уникнув саме завдяки своєму старшому другу”.
Чоловік згадує, що завжди відчував захист та підтримку від Володимира й однолітки не наважувалися зачіпати його - бо знали, що Вова за нього буде заступатися, а його всі поважали - і старші хлопчаки, й молодші. Фізично він був добре розвиненим і сильним, проте в бійки не встрягав, руки не розпускав.
Мати хлопця, дізнавшись, що він збирається кудись із сусідом Вовою, завжди відпускала його без зайвих пояснень. Бо була впевнена, що нічого поганого з її сином не станеться, якщо поруч Володя Степаненко. Батько Володимира працював далекобійником і на канікулах, бувало що брав сина з собою в рейси. Тож після тих рейсів він розповідав другу про далекі міста, гори й густі ліси, які йому довелося побачити дорогою в черговому рейсі.
“Одного разу він врятував мене на ставку, - згадує Іван. - пішли ми хлопчачою компанією купатися на Маловодянський ставок, я тоді ще тільки вчився плавати й не надто впевнено тримався на воді. І досить необачно заплив далеченько, коли спробував стати на ноги - не відчув під ними дна і вдихнувши повітря носом і ротом захопив воду. Почав судомно борсатися у воді, намагався кричати, але це в мене не виходило. Володя побачив, що я тону, швидко підплив і повчав виштовхувати мене до берега. Там багато було дітей, але саме він першим помітив, що зі мною коїться щось не те і вчасно підплив, щоб надати допомогу”.
Згадує чоловік і сніжні та морозні зими в Долинській, коли дітлахами каталися на лижах та санках зі схилів навколишніх балок, додому йшли, коли змоклий від снігу одяг починав дубіти та замерзати: “Володя тоді допомагав мені відчинити двері до будинку, переодягав в сухе та зігрівав чаєм, щоб не застудився”.
Однокласник Олег Гришко розповідає, що колись вирушили з хлопцями-однокласниками в лижний похід і з ним трапилося лихо - зламав лижу та підвернув ногу, самостійно, навіть без лиж рухатися було важко. І саме Степаненко Вова допоміг йому того дня дістатися додому. Лариса Звіздовська, яка теж навчалася з Володимиром в одному класі, пригадує, що це був дуже скромний, дисциплінований і відповідальний хлопець: “Навчався він посередньо, найбільше любив фізкультуру і все що пов’язане зі спортом та змаганнями - футбол, підтягування, раніше гра була така військово-патріотична “Зарніца”. Він завжди був її активним учасником. Батько у них на якомусь етапі пішов із сім’ї й мамі доводилося одній виховувати двох синів. Вона ще тоді працювала в типографії газети “Шляхом Ілліча”.
Після школи юнак поїхав навчатися до Знам’янського професійно-технічного училища залізничного транспорту, отримав спеціальність електрика і помічника машиніста теплотяга.
Потім хлопця забрали до армії, служити йому довелося в Башкирії у внутрішніх військах. Іван Кравченко весь цей час листувався зі своїм другом і пишався дружбою та спілкуванням у вигляді листів з Володимиром.
Одруження і життя в селі
Дружина Тетяна розповідає, що познайомилася з Володимиром на цукровому заводі. Просто працювали в одному цеху, Володимир був там електриком. “Після армії він трохи працював на залізниці помічником машиніста, - згадує жінка. - Та щось йому там не сподобалося, а тут саме на цукровий завод робітників набирали на сезон цукроваріння. З Долинської тоді багато робітників працювали на заводі, їх привозив службовий автобус”.
Старший брат Володимира одружився і хлопець, щоб не заважати сім’ї брата - перейшов жити на знімну квартиру. Коли була гарна погода хлопець приїздив на роботу велосипедом і пропонував підвезти додому, в Новогригорівку Першу Тетяну, так молоді люди почали зустрічатися. Покохали один одного і з часом побралися.
Зібрали трохи грошей і придбали в Новогригорівці Першій власний будиночок, за 800 доларів. “На той час - то були дуже великі гроші, а будиночок - глиняна халупа, зате власна хата, своя, - згадує Тетяна. - Володя майстровитим був, золоті руки мав. З часом наша хатка перетворилася на симпатичний будиночок, обклали її цеглою, добудували додаткові кімнати. В селі на власному дворі завжди робота є і чоловік постійно щось будував, покращував, розбудовував. Все, що в нашому дворі: хлів, погріб, гараж, сінник - все Володя сам робив. Бувало, що братів моїх на допомогу кликав. Пізніше і колодязь викопав і каналізацію провів”.
Як народився старший син Максим - чоловік не міг натішитися з того, що має продовжувача роду. Куди б не їхав велосипедом - і сина з собою брав. З дитинства навчав синів Максима і Дмитра рибалити. “Наше дитинство припало на нелегкі роки - завод перестав працювати, - розповідає Максим. - Але батько постійно десь працював, щоб забезпечити нам умови не гірші ніж в інших. Пам’ятаю, як вже в старших класах сказав, що потрібен мені комп’ютер і як батько тягнувся з усіх сил, щоб зібрати гроші на його придбання. Мені потім було дуже соромно за те своє бажання, бо дуже важко доводилося йому працювати. Але все, що ми з Дмитром вміємо робити - це теж нас навчив наш тато. Відпочинок на ставку, на природі, з традиційними шашликами, футболом, риболовлею влаштовували в сім’ї досить часто”.
Пані Тетяна теж згадує, що поверталися з відпочинку всі зі збитими колінами, подряпинами, зате щасливі - бо Володя весь час організовував з дітьми якісь рухливі ігри, змагання, опікувався смаженням м’яса на багатті, риболовлею. А вона по справжньому відпочивала милуючись, як її чоловіки розважаються. “Особливо любили відпочивати на Інгулі, мали своє улюблене місце поблизу села Лаврівка, куди приїздили щороку кількома сім’ями, - пригадує дружина. - Там така чудова природа: скелясті береги, річка з дуже швидкою течією та чистою водою, степ заповідний з його неповторними квітами та травами, які так буяють в травні. В червні повітря там насичене ароматами чебрецю та інших квітів, яке п’янить без вина. Ми в такі дні по справжньому відпочивали від буденних турбот та обов’язків і вже наступного дня з новими силами бралися до роботи”.
Юрій Малько, один із друзів Володимира, розповідає, що кілька разів брав з собою друга з дітьми, коли їхав відпочивати зі своєю сім’єю на море: “В нього тоді ще своєї машини не було. А ми їхали кількома сім’ями й місця в машинах були. Дружина його завжди відмовлялася, мовляв, господарство немає на кого покинути. До нього в село часто приїздили з родинами, і на їхньому ставку рибалили й в Лаврівку на Інгул їздили. Власне, він мене до риболовлі заохотив. Дуже любив природу та тишу, завжди говорив, що не пристосований він до життя в місті. Навіть до батька в Кропивницький нечасто приїздив, частіше він його в селі провідував. Друг був дуже добрий і надійний. Як потрібна допомога йому - я летів до нього в село, потрібна була мені - він їхав до мене в Долинську”.
Сусіди по вулиці відгукуються про Володимира як про дуже щиру та небайдужу людину: якщо комусь потрібно полагодити електросистему чи якісь електроприлади та навіть лампочку вкрутити - всі знали, що Вова не відмовить нікому, зробить все дуже ретельно та згідно з всіма правилами електробезпеки.
Максим розповідає, що батько ніколи не міг зарубати у дворі ні курки, ні гуски, для цього завжди кликали маминих братів: “Колись свиню вигодували, то щоб заколоти - позвали дядьків, а батько зачинився в хаті й музику на всю гучність ввімкнув, щоб не чути, як то відбувається. Любив тварин дуже і боявся комусь боляче зробити. Нам ніколи від батька навіть ляпаса не дісталося. Більше розмовами переконував нас. Обговорював завжди з нами новини спорту, дивилися футбольні матчі”.
“Якщо чесно, то мене дуже здивувало, що Вова з міста перебрався до села, - розповідає Іван Кравченко. - Хай там що, але в містечку, навіть такому невеликому, як наша Долинська, все ж більше можливостей для реалізації свого потенціалу, для розвитку підприємництва і навіть для того, щоб знайти роботу й мати можливість забезпечувати свою сім’ю. Якщо раніше він мені давав поради стосовно життя, то вже в дорослому віці я зайнявся бізнесом, більше крутився поміж людей, тож вважав за потрібне щось порадити й своєму другу. Мені здавалося дуже неправильним, що він обмежив коло свого спілкування, можна сказати, замкнувся в селі й зосередився виключно на сільськогосподарській діяльності. Адже навіть живучи в селі, багато людей створюють власний бізнес, заробляють непогані гроші, дозволяють собі повноцінний відпочинок на курортах як в Україні, так і за кордоном. Але в нього були якісь свої досить архаїчні уявлення про життя в селі, про роботу і змінювати він їх ніяк не хотів”.
“Його чесність та прямолінійність часто шкодили йому самому”
Іван розповідає, що стали з Володею кумами, зустрічалися досить часто родинами, бувало, що він зі своїми друзями на вихідні приїздив в Новогригорівку Першу, щоб з чоловічим товариством відпочити на природі, порибалити на ставку. Було багато розмов про життя і чоловік сьогодні шкодує, що, можливо, занадто різко висловлювався щодо життєвої позиції Володимира. “Я говорив йому, що життя - це не кіно, воно набагато складніше й прямолінійність та чесність часто шкодить йому самому, - згадує друг. - В житті важливо вміти до чогось пристосовуватися, бути гнучкішим, приймати чиюсь думку, навіть, якщо ти з нею сам категорично не згоден. І допомагаючи комусь - не забувати й за власні інтереси. Не можна допускати, щоб тебе лише використовували не даючи нічого натомість.
Був один випадок, коли я, каюсь, дуже різко з ним поговорив. Можливо, якби більш терпляче доніс до нього свою думку, він би зі мною й погодився. Сталося це коли, після смерті батька, Володя попросив мене допомогти з оформленням документів на спадщину та з продажем квартири батька в Кропивницькому. Я тоді промоніторив ринок нерухомості й зрозумів, що покупець його відверто обводить навколо пальця. Така квартира коштує в місті набагато дорожче. Але він мені відповів: “я вже дав слово”. І ось це його “слово” він вважав непохитною присягою, яку не можна зламати. Я так і не зміг йому донести, що його елементарно “розводять”, що не можна в житті бути настільки не практичним і довірливим. Я навіть запропонував, що давай я в тебе придбаю цю квартиру, але значно дорожче, скажи, мовляв, другові потрібна квартира. А він мені на те відповів, що ні, мовляв, я вже пообіцяв і пообіцяв саме за ту ціну і скасовувати цю обіцянку не буду”.
Повномасштабне вторгнення
“Від початку повномасштабного вторгнення на фронт забирали переважно добровольців, особливо з-поміж атовців, які вже мають досвід бойових дій, - розповідає діловод Новогригорівськопершого старостату Оксана Іванченко. - Перша повістка з військкомату, яку мені довелося вручати, була саме Володимиру Степаненку. Й було дуже моторошно від того, що пройшло зовсім мало часу, десь всього зо два тижні, як зателефонували з військкомату і повідомили, що Володя загинув. Дуже гарним чоловіком він був, сусіди всі шкодують за ним”.
Рідні розповідають, що Володимир прийняв повістку як належне: “Комусь потрібно захищати країну і краще я піду на війну, ніж заберуть моїх синів, які ще життя не знали”.
З тиждень бійці проходили злагодження та опановували володіння зброєю, а потім їх перекинули на Бахмутський напрямок, де на той час, йшли дуже тяжкі бої. “Всього лиш чотири дні воював Володя, - згадує Тетяна. - 19 грудня їх привезли в зону бойових дій, а вже 23 грудня 2022 року він загинув під час артилерійського обстрілу. Отримав поранення несумісні з життям. 26 грудня нам зателефонували й повідомили про загибель чоловіка й батька”.
Юрій Малько згадує, що від початку повномасштабного вторгнення, Володимир завжди говорив: “Як потрібно буде - піду і я воювати”. І пан Юрій сам погоджується з цими словами: “Краще б я воював, ніж мій син. Але наразі воює син і він говорить, що солдати нашого віку не надто там корисні”.
“Те, що Вовчик на війну пішов - я навіть не знав, - розповідає Іван Кравченко. - Дізнався про це, коли він вже загинув. Я був впевненим в тому, що Володимир не буде шукати способів уникнути мобілізації, тому зовсім не здивувався, що він опинився там, В цьому він весь був - прямолінійний, чесний, людина слова. Жалкую тільки про те, що він сам мені не повідомив про те, що його мобілізували й не встиг поговорити з ним ”.
