Нещодавно в Долинській, на стіні КЗ “Гімназія “Мрія” Долинської міської ради” (раніше школа №2), відкривали відразу 4 меморіальні дошки присвячені колишнім учням цього навчального закладу, які загинули на війні. Одним із них є Володимир Петров.
Майбутню дружину зустрів на роботі
Народився Володимир 8 червня 1981 року в Долинській в сім’ї Олександра та Віри Петрових. Мав старшого брата Сашка. Батько працював водієм автобуса міжміського сполучення, а мама - в районному відділку ДАІ.
Хлопці навчалися в Долинській школі №2. На канікули їх возили до дідуся з бабусею в село Мирне. Як і більшість хлопчиків в Долинській любив футбол та риболовлю.
Лариса Чаусова навчала Володимира в початковій школі. Пам’ятає його веселим жвавим та доброзичливим хлопчиком. Любив пожартувати, розвеселити клас чи вигадати якусь затію.
В армії довелося служити Володимиру в Дніпродзержинську (нині Кам’янське) у військах МВС. Після армії навіть хотів піти працювати до міліції, але чомусь відразу не склалося.
І влаштувався на роботу в охорону елеватора в Долинській.
Саме на роботі познайомився з майбутньою дружиною - дівчиною Анною. Короткий шлях до приватної пекарні, на якій працювала Аня, пролягав через територію елеватора. Охоронці зазвичай проводили працівниць від воріт до їхнього місця роботи. “Одного разу охоронцем виявився молодий симпатичний юнак, - згадує жінка. - провів мене раз, потім вдруге. А далі зайшов до пекарні, почав розважати нас якимись смішними історіями та анекдотами. Потім запросив на побачення”.
Так розпочалося їхнє кохання. Згодом Володимир запропонував Ані руку та серце. 17 серпня 2002 року в Долинській з’явилася ще одна щаслива сім’я. Від самого початку в подружжя не було поділу на чоловічі та жіночі справи. В усьому один одному допомагали і просити про це не було потреби.
Краща сімейна пара Долинської
У 2003 році в Долинській в будинку культури проводили конкурс на кращу сімейну пару. Для участі в конкурсі запросили і подружжя Петрових. І пара стала в ньому переможцями. “Для нас самих це стало неочікувано, - згадує Аня. - Залишилося багато приємних спогадів про цей вечір. Ми багато чого зрозуміли для себе. Що маємо багато спільного, що добре знаємо та відчуваємо одне одного. Про нас тоді навіть написали в газеті “Долинські новини””.
Згодом народився син Максим, а потім і донечка Ліля. “Вова любив дітей, - розповідає Анна, - вони також завжди з нетерпінням чекали татка з роботи, щоб розповісти про свої справи, обговорити якісь проблеми. У його старшого брата Олександра теж був син Саша, якого чоловік дуже любив. Він старший від наших дітей і Вова від малечку любив з ним няньчитися. І пізніше Сашко завжди залишався для нього улюбленим племінником”.
на конкурсі "Краща сімейна пара Долинської"
Ліля розповідає, що тато для неї з братом був авторитетом. Хоч він ніколи на них і не кричав, але на дітей мав вплив. “Бувало, що ми ще малими з братом бешкетуємо в хаті. Мама нам спочатку зауваження зробить, потім нагримає. А ми не вгамовуємося, - згадує донька, - варто татові зайти до дому і поглянути на нас, як ми відразу заспокоюємося. Він ніколи нас не карав.
Вмів говорити як з дорослими, так. що відразу відчуваєш свою провину. І вмів підтримати жартами. Я дуже любила вечорами сидіти поруч з татом на східцях нашого будинку і розмовляти про все на світі. Йому можна розказувати про всі свої проблеми. Одні він сприймав серйозно і давав свої поради. Відносно інших жартував і я вже ніби бачила себе зі сторони і мені ставало смішно, тому що цим дійсно не варто перейматися”.
Відпочивали здебільшого разом із друзями родинами на природі, біля навколишніх ставків. Часто їздили до дендропарку “Веселі Боковеньки”. В таких випадках дітям цікаво спілкуватися між собою і є їм чим зайнятися. І дорослі можуть собі трішки розслабитися, щоб поспілкуватися.
Молодший брат Ані Іван Замойскі розповів, що швидко подружився з її чоловіком. Часто заходив до них в гості і завжди йому з Володею було про що поговорити. Дуже скоро дім Петрових став для нього другим рідним домом, де йому завжди були раді і завжди чекали. “Новий рік у нас стало традицією святкувати разом, - згадує Іван, - а Володя став для мене як брат. В складних життєвих питаннях ми завжди радилися один з одним. Для нас не існувало слова “позичити” - ми просто ділилися тим, що мали”.
Анна розповідає, що дуже важко чоловік сприйняв своє скорочення з роботи охоронника на елеваторі. Адже пропрацював там цілих 20 років, звик до самої роботи і до колективу. Для нього це стало психологічною травмою. Але сім’я підтримувала чоловіка. Аня запевняла, що все що стається в житті - то лише зміни на краще. І потрібно ці зміни зустрічати з оптимізмом та надією на краще. Згодом чоловік почав їздити на заробітки і в сім’ї знову запанували мир та злагода.
Повномасштабне вторгнення
“24 лютого 2022 року я як завжди збиралася на роботу, - згадує Анна. - Так повелося з часів Майдану 2004 року, що зранку завжди вмикаю телевізор, щоб зранку почути новини. Новини того ранку мене ошелешили. Я відразу почала телефонувати своєму брату, який жив з родиною в Миколаєві. Адже почули про обстріли всіх летовищ в країні, а вони живуть якраз поруч з аеродромом. Брат сказав, що від вибухів в їхньому помешканні повилітали вікна. Що він вже відвіз свою сім’ю в більш безпечне місце і повертається в Миколаїв на роботу. Він залізничник і мусить чекати вказівок та розпоряджень з роботи. Побудила дітей, сказала, щоб не йшли до школи, бо війна. Ліля перелякалася, почала плакати і говорити, щоб я не йшла на роботу. Але ж я на залізниці працюю, мені потрібно там бути. Далі телефоную чоловікові. Він працював на той час в Кропивницькому на бійні. А він мені не вірить. Мовляв, яка війна, що ти вигадала. А потім, також відкрив новини в інтернеті і побачив що це страшна правда. Приїхав того ж дня надвечір і відразу почав збиратися до військкомату”.
Дружина розповідає, що чоловік і в 2014 році, під час АТО хотів піти на війну. Але перед цим мав складний перелом ноги. Переніс кілька операцій. Кістку складали та з’єднували металевими пластинами. До того ж проблеми із серцем та гіпертонія в їхній сім’ї були спадковими. Тому медичну комісію не пройшов.
У 2024 році як такої комісії практично не було. Вже 26 лютого в автобусі з іншими долинчанами покидав рідне місто. Попереднє навчання проходило в Кропивницькому і тривало десь два місяці. Поки тривало навчання Іван Замойскі кілька разів провідував свого друга і брата: “Я теж в Кропивницькому проходив комісію. Маю давно проблеми зі здоров’ям. Тож щоразу як бував в місті - провідував і Вовку. Так вийшло, що потрапив і на їхній від’їзд на фронт. Хлопці всі налаштовані були оптимістично, жартували. Ніхто не знав, яке пекло на них чекало”.
Далі в складі 9-го окремого стрілецького батальйону 57 бригади Володимир Петров захищав Луганщину від наступу ворожих військ. Спочатку був Лисичанськ, потім Тошківка.
Бої за Тошківку
Побратим Віктор Ільченко розповідає: “Хоч ми і з Вовою Петровим з одного міста, але до війни між собою не перетиналися. Познайомилися вже на навчаннях в Кропивницькому. Треба сказати, що він дуже позитивний чоловік, так оптимістично все сприймав. На навчаннях і пізніше в окопах та бліндажах поводив себе дуже впевнено. Це попри те, що бойового досвіду він не мав. І ця впевненість передавалася іншим”.
Племінник Володимира Олександр Петров теж добровольцем вступив в ЗСУ і потрапив до штурмової бригади. “Вони завжди, як був час, зустрічалися і Вова як старший завжди йому давав поради, - розповідає Анна Петрова, - і коли приїжджав з Кропивницького завжди йому привозив те, що вважав за потрібне - то ножнички то плитоноску, перчатки, джгути, турнікети і багато всяких дрібниць. Все що може вберегти життя, щоб вмів користуватися”.
Дуже жорстокі бої тривали під Тошківкою. Багато загинуло в тих місцях і наших земляків. В розмовах телефоном чоловік незмінно жартував та підбадьорював своїх рідних. Часто просив надіслати спільне фото, щоб він частіше міг на них дивитися.
14 травня Володимир зателефонував додому, дружина відразу по голосу відчула, що з ним щось не так. Чоловік сказав, що поранений, вже перебуває в госпіталі.
Їхній підрозділ базувався в покинутому селі. На його територію прорвався ворожий танк. У бійців, що захищали село зі зброї були лише автомати і без допомоги артилерії танки знищити вони не могли. Танк їздив вулицями села і методично розстрілював всі будинки.
Володимир Петров, бойовий позивний “Петруха” від одного з вибухів отримав контузію та осколкове поранення. В такому стані намагався сховатися за одним із будинків. Після пострілу танка стіна обвалилася і засипала бійця. Коли отямився - зрозумів, що самостійно з під завалу вибратися він не зможе. Пізніше розповідав рідним, що хотів застрелитися від безвиході. І так би й зробив, але автомат теж виявився засипаним і він не міг його дістати.
Евакуація з поля бою і реабілітація
Побратим Віктор Ільченко розповів, що того дня ворожі танки прорвалися впритул до наших позицій. По ним стріляла наша артилерія: “Ми опинилися між двох вогнів. Осколки від вибухів наших снарядів діставали і нас. Я по рації зв’язався з командуванням, описав ситуацію. Нам дозволили відступити. Я ховався в гаражі в одному з дворів, а “Петруха”між стіною будинку та гаража. Постріл з ворожого танку зруйнував будинок і Вовчика засипало цеглою. Ми його діставали з під обвалу. і тягнули до своїх. Там, на цьому шляху, потрібно було перейти дорогу, яка обстрілювалася з БТР російського. То хлопці нам допомогли - відкрили стрільбу з іншого напрямку, щоб відволікти вогонь на себе”.
У чоловіка, крім осколкових поранень, була зламана нога та відірваний палець на руці. 5 км “Петруха” з допомогою побратимів здолав пішки, долаючи біль та спираючись на зламану ногу.
Першу допомогу отримував в госпіталі Краматорська, палець йому пришивали в госпіталі Харкова, а зламаною ногою займалися фахівці в Києві. “Пощастило, що ногу вдалося скласти і зростити без застосування металевих пластин, - згадує Анна. - Чоловік говорив, що у того лікаря золоті руки. Було дуже боляче, але нога зросталася правильно. І цей перелом був у нього на другій нозі. Після госпіталя проходив реабілітацію вдома”.
Донька Ліля згадує, як сиділа з татком щовечора на порозі їхнього будинку і пробувала його розпитати про війну: “Розказував, як бувало там, що не підвозили вчасно їжу і доводилося харчуватися лише одним хлібом чи сухарями. Знаходили закрутки в покинутих будинках. Як ділилися їжею з побратимами, якщо хтось отримував передачу чи посилку. Ночували на холодній мерзлій землі, інколи в підвалах, інколи в покинутих будинках. Одного разу довелося навіть провести ніч на цвинтарі. Не найкраще місце для цього, але головне, щоб було безпечно”.
Іван Замойскі пам’ятає, що коли провідував Вову під час реабілітації він дуже реагував на гучні звуки, коли пролітав літак чи з ревом проносився мотоцикл - в його очах на якусь мить з’являвся панічний страх, обличчя ніби пересмикнуло.
Приїздив у відпустку племінник Саша і провідував улюбленого дядька. Підстриг йому бороду і вони довго розмовляли. Це була їхня остання зустріч. Олександр Петров теж уже серед загиблих.
з племінником Олександром Петровим
У вересні 2022 року Володимир знову повернувся до війська. Їхній підрозділ знаходився в Херсонській області. Дружина розповідає, що перед цим купували військовий стрій та все спорядження. “Їх кілька чоловік повернулися після поранень. І їх прикомандирували до підрозділу “поза штатом”. Вони повноцінно несли службу, але їх не забезпечували при цьому харчуванням та зброєю. Чому так - я до сих пір не можу цього зрозуміти, - розповідає Анна. - У Володі почалися проблеми зі здоров’ям. І такі, що їх важко не помітити. Обидві ноги в нього після переломів і вони наливалися як колоди. Він ледве ходив. Його почала мучити задуха, він навіть спав сидячи. Ночі стали холодними і у мого чоловіка з’явився сильний кашель. Я просила його, щоб він показався хоча б якимось медичним працівникам. Він відповідав, що командир не відпускає. Ми передавали йому ліки, які трохи полегшували кашель. Вже і побратими почали говорити командиру, що йому потрібно в лікарню, що не можна так знущатися над людиною. Але він на це не реагував”.
До останнього виконував накази командира
Іван Замойскі відзначає, що Володя був дуже пунктуальним та відповідальним і особливо на військовій службі. Бо коли після реабілітації командир зателефонував йому ввечері і сказав, що на 6 годину ранку він має бути в розташуванні частини, Володимир відразу почав шукати хто його відвезе. Іван йому говорив, що діє комендантська година і не варто їхати на ніч. Він все одно поїхав і о 6-й ранку прибув в свою частину. “Так само і з його хворобою, - говорить Іван, - Адже всі бачили, що в нього дуже поганий стан здоров’я. Міг наплювати на самодура-командира, піти в лікарню. Потім би розібрались, бо дійсно в тому була необхідність. А він на хворих ногах зі страшним кашлем продовжував виконувати його накази”.
Вже в 23-го листопада Володимир повідомив рідних, що їх переводять у Вінницю. Дружина наставляла чоловіка, щоб він відразу ж відвідав медичний пункт. Оскільки прибули на місце розташування вже пізно ввечері, то вранці 24 листопада 2022 року він відразу пішов до медпункту. Там для нього викликали невідкладну допомогу.
“Володя зателефонував мені, повідомив, що йому ставитимуть крапельницю, - плаче Анна. - Голос в нього був радісний. Адже нарешті його взялися лікувати. А потім після обіду мені телефонує брат і говорить, що з ним зв’язався один з побратимів Володі і висловив співчуття “Володі немає”. Як немає?! Я намагалася знайти телефони їхнього командування. Але ніхто нічого не міг відповісти. Тільки пізно ввечері нам таки зателефонував командир, який підтвердив, що мій чоловік помер… Моє серце наче розірвалося навпіл. Завжди разом, все дружньо, чули, прислухалися одне до одного. Так всі двадцять років разом. Завжди говорив мені, щоб берегла дітей і себе, говорив що любить нас понад усе”.
Брат Анни Іван згадує цей страшний для родини день так: “Про Вовкину смерть мені сповістив його побратим. Я відразу поїхав до сестри, запитав коли вона розмовляла з ним,вона відповіла що в обід і сказав що зателефонує їй як буде час, так як його поклали в лікарню. Ще тоді масовий обстріл був, пів країни перебувало без світла. Додзвонитись до нього не змогли, ми не знали в якій він лікарні, знали тільки, що у Вінницькій області. В інтернеті виписав всі номери які знайшов лікарень у Вінниці і області, і почали телефонувати. Все марно, такий пацієнт не поступав. Потім вдалося додзвонитися до нового командира. Він сказав що буде їхати в ту лікарню де Вова і як щось дізнається - сповістить нас. Але ми не дочекалися від нього дзвінка…
Подзвонив старшому брату, він був на службі в Миколаєві. Можливо він, як військовий, зможе дізнатися. В нього теж спочатку нічого не вийшло. Спробував дізнатися через поліцію і там підтвердили виїзд на фіксацію смерті Володимира Петрова. Причина смерті у лікарському висновку - серцево-легенева емболія.
Прикро, що присутні у нас такі випадки, коли життя людини не цінують. Вважають що війна все спише”
Життя людини - це найбільша цінність. Під час війни важливо берегти життя людей. Якщо не буде кому стріляти - то найсучасніша зброя нічого не варта.
Пам’яті Володимира Олександровича Петрова
24.11.2022 - вічно в серці
Йому лише 41, А серце - наче світ.
Де жарти й щирість, де тепло й турбота.
Він кожен день старався людям жить -
Він людям ніс добро, без пафосу, із дота.
Життєрадісний, сміявся від душі.
Із кожним вмів він поділитись хлібом.
Війна прийшла - і вирвала з землі
Того, хто був для всіх надійним й рідним.
Володимир… Тату, друже, чоловік…
Тепер тебе лише у снах стрічає
Дружина Анна і сумує кожну мить.
Максим і Ліля… Сльози не стихають.
Він не хотів війни, лиш миру прагнув,
Та з перших днів - пішов, як мав іти.
Бо побратимів не залишив батько.
Бо честь і совість - це були його світи.
Душа болить…Рідня, знайомі, друзі -
Вся плачуть, бо пам’ятають сміх його живий…
Та він не зник - він просто став у коло
Святих, тих хто став на захист свого краю.
Лілія Петрова, донька
