Навіть не маючи мисливської рушниці, Володимир, в перші дні повномасштабного вторгнення, вступив до територіальної оборони з ножем. Розповідав рідним, як було страшно від розуміння того, що окупанти знаходяться за кілька десятків кілометрів від їхнього села.
Свою долю зустрів в сусідньому селі
Народився Володимир Калашніков 7 квітня 1963 року в селі Оситняжки Новомиргородського району (нині Кропивницького). Село це знаходиться на межі Кіровоградської та Черкаської областей.
Звичайна селянська родина. В ті часи, коли підростав Володя, дитячі іграшки не завжди можна знайти в магазині та й часом вони не по кишені були для селянської родини. Дідусь Володі з дерева вирізав для онуків ведмедиків, пістолі, каченят та інші іграшки. А хлопчик із захопленням спостерігав, як із дерев’яної заготовки народжуються звірятка. Навчався і сам у дідуся працювати з деревом. Дуже любив в дитинстві кататися на конях. Та вже і в зрілому віці не минав нагоди проїхати верхи на цих красивих і величних тваринах.
Після закінчення школи навчався в Запорізькій політехніці на факультеті машинобудування. Потім служив строкову службу в армії. Потрапив до ракетних військ, обслуговував RT-21 Temp 2S. Це була мобільна міжконтинентальна балістична ракета, розроблена Радянським Союзом під час холодної війни. “Тато говорив, що йому пощастило і він не потрапив на війну в Афганістан — демобілізувався за кілька днів до того, як їх могли туди відправити, — розповідає син Віталій Калашніков. — Проте війна його знайшла через багато років”.
А після служби в армії зустрів дівчину Надію, яка стала його коханням та підтримкою на все життя. Познайомився він з нею на весіллі родичів в сусідньому селі. Разом подружжя виростили двох синів: Віталія та Юрія.
Гарно навчався в школі
“Батько свого часу гарно навчався в школі, багато читав, особливо історичної літератури, —ділиться своїми спогадами син, — і часто допомагав нам, своїм дітям, із навчанням. Він добре розумів математику, алгебру, креслення, історію. Дуже любив історичні фільми про козаків та лицарів. Часто розповідав нам про козаків різні історії.
Шкода, що працювати йому доводилося частіше не зовсім за фахом, і він не повністю використав потенціал свого розуму, але саме ним забезпечував свою родину. Батько самостійно навчився і розібрався з електрообладнанням автомобілів та різної сільськогосподарської техніки. Ремонтував легкові і вантажні машини, автобуси, комбайни тощо”.
Коли почув, що в Долинській розпочалося будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд (КГЗКОР) і шукають фахівців різних професій - вирішив спробувати себе. Працівникам майбутнього комбінати давали тоді квартири і молода сім’я Калашнікових теж отримала квартиру в новобудові.
З часом родина придбала будинок в селі Більшовик (нині Степове), яке зовсім поруч з Долинською. Володимир працював на КГЗКОРі автоелектриком та ремонтував техніку, що там використовувалася, до тих пір поки працював комбінат. Потім вже у власній майстерні продовжував займатися цією справою до самої війни.
Повномасштабне вторгнення
Коли почалася повномасштабне вторгнення — Володимиру Калашнікову було 58 років. Вже 24 лютого 2022 року з самого ранку він пішов до військкомату, але йому відмовили:
“Діду, йшов би ти додому, тут справимося і без тебе”.
Хотів записатися в ТРО, але й там уже не було місця. Йому запропонували вступити в Добровольчі формування територіальних громад. Вони, разом із мисливцями, хто мав рушниці, чергували на блокпостах за містом. У Володимира зі зброї був тільки ніж. Але він разом з іншими добровольцями виконував свою роботу.
“Батько сильно переймався, коли ворог підійшов до Баштанки, — розповідає Віталій, — Ворог майже на порозі, а він нічого не може зробити, щоб захистити свій дім. Якби росіянам вдалося захопити Баштанку — то вже за пару годин були б і в Долинській. Усі тоді відчували безсилля, ніхто нічого не міг вдіяти, було дуже страшно”.
Але завдяки баштанківській ТРО та ЗСУ колону ворога знищили в Баштанці і змусили відступити. Як тільки з’явилася можливість, Володимир відразу перевівся до ТРО, а потім пішов добровольцем до лав ЗСУ та склав присягу народові України.
Пройшов підготовку. Хоча, підготовкою це назвати важко. Ніхто з досвідчених військових з добровольцями не займався, навіть не навчали стріляти з автоматів. Кожен солдат тренуватися сам. Чоловіки згадували чого їх навчили під час строкової служби в армії, як радянської, так і української. І вони навчали тих, хто взагалі нічого не знав та навіть у руках автомат ніколи не тримав.
Після такої «підготовки» їх направили до бригади, де як виявилося пізніше, командир став зрадником і продавав позиції ворогу. Першим призначенням бійців стало - налагодити оборону села Устинівка Луганської області. До нього вже наближався ворог, і направляли хоча б когось, аби закрити ту діру. Підрозділ налічував більше сотні бійців, але більшість відмовилися від завдання. Залишилося лише 33 чоловіки, серед них і Володимир Калашніков.
Немає нічого гіршого ніж зрада своїх
Висадили солдат у чистому полі й наказали рити окопи. Але вони більше нагадували могили. Тоді вони не знали, що їхнє місце дислокації вже продали ворогу.
Кожен з них мав автомат, три магазини з патронами, кілька гранат, шолом та бронежилет.
“Батько розповідав, що рив окоп ножем лежачи, — ділиться спогадами син. — Так, саме ножем, бо ворог почав навалювати з усього, що мав. І навіть на коліна не можна було піднятися. Вибухи, вибухи, вибухи. майже безперервно. Загиблі, поранені, кров та біль — і так 24 години”.
Добре, що їм дістався адекватний командир, який самостійно прийняв рішення про відступ. По рації передали, що ворог застосовує фосфорні бомби. Бійцям тоді вдалося вчасно відійти. Вони йшли пішки понад 20 кілометрів до безпечної зони. Бронежилети, каски та все зайве вимушені були скинути дорогою — вони видавалися надто важкими й відбирали сили. Залишили тільки автомат, патрони, документи та телефон.
Але навіть при відступі ворог переслідував їх дронами. Щойно бійці сідали відпочити — прилітала граната з дрона чи міна. І знову з’явилися загиблі та поранені. Дехто вже не міг йти і просив залишити його, аби не бути тягарем для інших. Ці кілометри стали важкими від втрат та небезпеки, що підстерігала бійців на кожному кроці. Вони знесилювалися фізично і психологічно, бо не було розуміння скільки ще потрібно пройти.
І коли воїни зрештою дісталися до безпечної зони — приїхало командування та оголосило, що тепер вони дезертири й зрадники. І все це тільки тому, що їм вдалося залишитися живими.
Бійців охопила зневіра. Важко описати, як ці слова і звинувачення від вищого командування зачепили кожного з них. Це сильно позначилося на здоров’ї Володимира Калашнікова, на його вірі в справедливість. Але адвокати зуміли відстояти солдат та добилися справедливості: розслідування викрило зрадників у вищому командуванні, які продавали позиції. Виявилося, що в цій бригаді вже стався подібний випадок, коли із сотні молодих бійців, найстаршому з яких було лише 27 років, вижили лише кілька чоловік. Але і в цій бригаді до них теж сталася подібна історія, їх теж «продали». Хлопців вивезли в поле й наказали рити окопи під суцільним вогнем. На тих, що врятувалися, теж навісили ярмо зрадників тільки за те, що вижили. Бригаду розформували і всіх солдат перевели в інші бригади. Немає гіршого ворога, ніж зрадники серед своїх, які за гроші продають побратимів, свою землю, свою Батьківщину.
“Дорога життя” в Бахмут
Так Володимир потрапив до знаменитої 93-ї бригади «Холодний Яр». “93-я бригада стала для батька другим домом, - продовжує Віталій. — У її складі він боронив міста Соледар, Бахмут та інші міста Донбасу. Вік давав про себе знати, він не міг так швидко, як інші бігти, коли це було потрібно. Швидше від інших втомлювався. Нили кістки та спина від втоми, від тривалого перебування окопах. Тому його перевели у водії. Він прагнув залишатися корисним для фронту, для своїх побратимів. Розвозив снаряди, патрони, боєприпаси, їжу та воду. Побратими називали його просто “Дід””.
В місто Бахмут залишався лише один можливий в’їзд, решту доріг прострілював ворог. Через цю дорогу Володимир привозив усе, що конче необхідне його побратимам. Дуже пишався тим, що, попри складнощі, зміг доставити «Стінгери» хлопцям. І вони наступного дня підбили ворожий літак, який кілька тижнів тероризував позиції ЗСУ.
Розповідав Володимир рідним, як на виїзді з Бахмута зустрів хлопця з пробитим колесом. Молодий і недосвідчений водій не міг самостійно відкрутити гайки. В такій ситуації це смерть за 15 хвилин — обов’язково прилетить дрон або міна. Не роздумуючи, батько зупинився. Маючи 40-річний стаж ремонту авто, замінив колесо максимально швидко. І тільки вони від’їхали, як за спиною прогриміли вибухи. Встигли вчасно. Він завжди говорив:
“Допомагай людям у дорозі. Можливо, від тебе залежить чиєсь життя”.
Його життя забрала хвороба
По самому місту Бахмуту їздити було дуже страшно й складно. Дороги розбиті, в кожному будинку могла сидіти ворожа ДРГ. Але на нього чекали. Чекали на їжу, воду та боєприпаси.
Найбільше йому запам’яталося, як вони привозили снаряди на танкові позиції. Поставлено завдання — на самий «нуль» відвезти снаряди до танків. Все відбувалося майже на ходу.
Місце, з якого танк вів бій — лісосмуга між полями. Вони приїхали на позицію, де танк, не зупиняючись, вів вогонь по ворогу. Вибухи, гуркіт техніки — поле бою гуло. Танк постійно змінював позиції і при цьому не переставав стріляти. І як тільки стало відносно безпечно, вони під’їхали та почали завантажувати снаряди. Не встигли відійти, як танк знову почав відстрілюватися.
Адреналін у крові був такий, що волосся ставало дибки. Все відбувалося швидко й відчуття небезпеки не полишало. Якби по танку щось прилетіло — ніхто б не вижив, навіть частин не знайшли б. Але все обійшлося.
Харчування у фронтових умовах дуже далеке від корисного та здорового. Не завжди є можливість приготувати гарячу їжу, часто не вистачає свіжих овочів та дієтичних продуктів. На цьому фоні нерідко у бійців розвиваються хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту. Так сталося і з Володимиром. Він все частіше скаржився на болі в животі, щоб їх усунути — вживав знеболювальні ліки та спазмолітики.
“Влітку 2023 року батько демобілізувався за віком, йому вже виповнилося 60 років — розповідає Віталій. — Він продовжував скаржитися на болі в животі. Поїхав до лікарні в Кропивницький, там призначили курс лікування, але йому не стало легше. Ми наполягли на більш глибокому огляді і дослідженні його стану. Лікарі виявили онкозахворювання підшлункової залози і стан хвороби вже був запущеним та в стадії, яку лікувати запізно. Помер тато 31 січня 2024 року. Життя його забрала війна, бо в мирному житті було б все інакше.
Армія не помітила втрати однієї фігури на полі бою. Але для нашої родини — це цілий світ. Ми дуже любимо й безмежно сумуємо за ним. Як і він любив нас: своїх дітей, маленьку онуку, дружину, родину. Любив життя, навіть серед війни. І пішов із нього так само, як і жив — гідно, мужньо, по-людськи”.
Володимира Калашнікова за мужність в боях з російськими окупантами нагороджено відзнакою “За оборону Соледара”. Похований на цвинтарі міста Долинська, поруч із іншими захисниками, що загинули виборюючи для України свободу та незалежність.
