На передовій немає безпечних місць та безпечних професій. В умовах загрози FPV- дронів, професія водія стає однією з найнебезпечніших. Бо машина — це завжди бажана ціль для дрона і вона завжди може стати пасткою для тих, хто в ній знаходиться. Але попри власний страх, Євгеній Данильченко ніколи не відмовлявся під поставлених завдань.
"Легше перерахувати чим він в дитинстві не захоплювався"
1 червня 1981 року в родині Валентини та Олександра Данильченків народився другий син Євгеній. В сім’ї вже був син Володя, старший від Жені на 4 роки. Тато працював водієм на Долинському птахокомбінаті, мама — в паспортному столі при районному відділку міліції.
Женя ріс дуже активним і допитливим хлопчиком. Мама розповідає, що син постійно чимось захоплювався, прагнув всьому навчитися: ходив на гурток духових інструментів, вчився грати на клавішних інструментах, теніс, фотографія, випалювання по дереву тощо. Все йому було цікаво. Легше сказати чим він не захоплювався. А ще дуже любив тварин. Не міг пройти повз собаку на вулиці, щоб не погладити. “Якось прийшов додому, — згадує мама, — говорить, що неподалік собака бездомна цуценят має і вони з хлопцями вже всіх малюків між собою розподілили. Можна я заберу своє цуценятко. Я йому пояснюю, що вже маємо собаку у дворі і вона може не прийняти іншого. І що тварини це велика відповідальність — за ними потрібно доглядати, вчасно годувати, лікувати. Пообіцяв, що всі турботи за малюком візьме на себе”.
“Женя Данильченко навчався в Долинській школі №1, я була в нього класною керівницею з 5-го класу, — розповідає вчителька Галина Шевченко, — дуже добрий і милий хлопчик. Дисциплінований і старанний. Дівчаткам він завжди подобався, бо ніколи ні з ким не задирався, не ображав і не сварився. Раніше школярів часто залучали до виконання різних сільськогосподарських робіт. Пам’ятаю, що Женя завжди свою роботу виконував старанно, акуратно щоб зробити все як слід. Не прагнув виділитися з проміж інших дітей. Не можу сказати, що він навчався добре, але й задніх не пас, в усьому дотримувався як то кажуть”золотої середини”. Совісна, чуйна дитина. З ним у мене пов’язані лише приємні спогади”.
Здобував професію телеграфіста, помічника машиніста
Мама згадує, як одного разу син змусив її неабияк перехвилюватися, але потім вони той випадок згадували лише з посмішкою, як пригоду. Того ранку пані Валентина збиралася на роботу і запитала сина, коли в нього наступний екзамен. Женя їй впевнено відповів, що екзамен завтра, запевнив її, що буде весь день готуватися. І ось посеред робочого дня її викликають до телефону. Телефонує вчителька зі школи і питає, чому Женя не прийшов на екзамен.
— Який екзамен? Адже він має бути завтра”, — здивувалася жінка.
— Та вже пів класу здали екзамен сьогодні і нехай він поспішає прийти до школи, щоб не довелося здавати з іншим класом, — відповіла вчителька.
“Я біжу з роботи додому, бо ж телефона вдома не було, — згадує жінка. — Син такий здивований, але слухняно збирається, йдемо з ним на екзамен. Вже всі діти здали, він заходить, бере білета. Прочитав питання, сказав, що відповідатиме без попередньої підготовки. Треба сказати, що добре відповів. Але ж стільки змусив перехвилюватися і мене і вчительку. І головне так запевнив мене в тому що екзамен лише завтра, що я вчительці не одразу повірила”.
Після закінчення 11 класу навчався спочатку на телеграфіста в Кіровограді у вищому професійному училищі. Після його закінчення трохи працював в Долинській в Укртелекомі. Але один з друзів поїхав вчитися на помічника машиніста і Женя вирішив за компанію з ним здобути собі ще одну спеціальність.
Після закінчення навчання довелося йому працювати на різних роботах в Долинській: нафтобаза, залізничне депо, комбікормовий завод, елеватор. Часом їздив на заробітки за кордон.
Взірцевий батько
Зустрів дівчину в яку закохався і одружився. В шлюбі народилися двоє синів. І хоча стосунки з дружиною не склалися і подружжя розлучилося, у вихованні дітей Євгеній брав активну участь. За можливості, вільний час він проводив з ними. Возив їх до Києва, щоб показати столицю. А поїздки в Карпати стали улюбленим місцем їхніх подорожей. Відвідали Буковель, здолали найвищу вершину України — гору Говерлу. Онуки із захопленням розповідали бабусі про те як проходив підйом на гору, хвалилися сувенірними медалями “Підкорювач Говерли”. І те, що тепер мають мрію: підкорити разом з татом всі найвищі і найскладніші вершини Карпат. Після кожної подорожі вибирали на яку гору планують сходження наступного разу.
Євгеній Булига розповідає, що познайомився з Данильченком під час роботи на елеваторі. Незважаючи на різницю у віці майже у 20 років, чоловіки здружилися: “З ним було дуже легко і вражало, що можна розмовляти на будь-які теми. Неважливо чи то то якась молодіжна тематика чи то сімейні проблеми. Міг легко розвеселити вдалим жартом, підтримати, дати слушну пораду. В нього, що не слово — то жарт. З ним ця різниця у віці зовсім не відчувалася”.
На будь-яку ситуацію реагував жартом
За здатність до швидкого реагування жартом на будь-яку ситуацію його на роботі прозвали “Галустяном”, по прізвищу відомого коміка-стендапера. Колеги і нині згадують його жарти, вдалі вислови, деякі з них стали крилатими в їхньому колективі.
Мама розповідає, що син відзначався миролюбним характером, не любив сварок і на підвищення тону ніколи не відповідав емоціями: “Бувало, що я кілька разів нагадую, мовляв, потрібно зробити те і те. Найчастіше він відразу виконує прохання. Але буває, що зайнятий чимось іншим. І тоді я вже можу і накричати, мовляв, скільки можна чекати. Женя мовчки все зробить і тільки після цього скаже: “Чи то варто було так галасувати?”.
Якось пані Валентина перебирала шафу з одягом, збирала викинути його білі сорочки та краватку, бо навряд чи він їх носитиме. Син побачив і сказав, щоб залишила, він їх носитиме. І вже наступного дня на елеваторі, серед пилюки і бруду, він в білій сорочці з краваткою насмішив своїх колег тим, що підносив їм каву. А коли сказали, що потрібно терміново завантажити зерном вагон — не роздумуючи взявся за лопату. Дехто з колег, побачивши здалеку як він в білій сорочці працює лопатою, прийняли його за начальника.
Волонтерив в Польщі на початку війни
Повномасштабне вторгнення застало Євгенія Данильченка на роботі в Польщі. Чоловік почув про те, що через Польщу з України виїжджає багато людей. І щодня, після роботи, їхав до кордону та допомогав біженцям дістатися певного міста в Польщі. Робив все це безкоштовно. Із зароблених коштів відкладав собі для того, щоб сплатити за проживання та на харчі, все інше — витрачав на допомогу біженцям від війни.
В 2023 році повернувся до України, ще якийсь час працював на елеваторі. Між собою чоловіки говорили про те, щоб піти воювати добровольцями. “Коли ми з ним проходили медичну комісію, — згадує Євгеній Булига, — я запитав його, чи знають про це батьки. Він відповів, що ні. Мовляв, не варто їх тривожити передчасно. Завжди хвилювався за здоров’я батьків, за своїх синів, потім за побратимів. Тоді мене забрали на війну, а в Жені лікарі знайшли пахову грижу. Сказали, що візьмуть тільки після того, як зробить операцію.
Інший би використав такий діагноз, щоб уникнути мобілізації, а він зробив операцію і невдовзі після виписки з лікарні звернувся до ТЦК. Я порадив йому не йти в піхоту. Щоб вибирав собі будь-яку спеціальність, крім піхоти. Виходив із свого досвіду, бо мені 23 роки та відчував, що це важко, а йому за 40 та ще й після операції. На війні потрібна не лише піхота. Багато де людей не вистачає, Будь-яка посада є корисною”.
Вивозив і забирав побратимів до гарячих точок і назад
Спочатку проходив базовий курс бойової підготовки (БКБП). Побратим з позивним “Бігмак” розповідає, що Євгеній Данильченко отримав позивний “Джексон”: “На перший погляд звичайний “мужичок”. Але вже в перші дні стало зрозуміло, що він з тих про кого говорять “душа компанії”. Часто жартував, любив “підколоти”, але це щоразу було по доброму, без злості чи якогось негативу. Найяскравіший спогад з БКБП — це те, як під час перерви між навчанням “Джексон” ліг картинно на бік і закурив цигарку, ніби позуючи для якогось середньовічного художника. Один з наших інструкторів, побачивши це, заборонив нам називати його «Джексоном» і дав йому позивний «Балдьожнік» до кінця курсу”.
На службу до підрозділу він прийшов водієм, але людей в підрозділі не вистачало і на початку він теж виїжджав на бойові позиції. В його обов’язки входило виявляти ворожі дрони. Він досить швидко опанував цю науку, вивчив місцевість і показував гарні результати.
Пізніше, коли в підрозділі збільшилась кількість людей, він став основним водієм. Вивозив побратимів на позиції і забирав їх звідти. Спочатку це був пікап, пізніше — ББМ (бойова броньована машина). Говорив, що ББМ йому подобається більше. Був в гарячих точках, двічі по його машині прилітала FPV. Він мав можливість не виїжджати на позиції. Йому пропонували очолити відділення водіїв, перестати їздити в гарячі точки, займатися більше технічним обслуговуванням машин. Але від такого варіанту “Джексон” відмовився, сказав, що буде продовжувати возити хлопців.
"З ним можна говорити про все на світі..."
“Він був тим, з ким я поспішав випити кави, повернувшись з позицій, — згадує “Бігмак”, — з ним можна говорити про все на світі і завжди цікаво. Я знаю, що він дуже любив возитися з технікою.
Розповідав, як за мирних часів тримав вдома цілу свиноферму: 7 дорослих свиней і 30 поросят. Готував для них кормові суміші, вивчав раціони харчування для поросят, щоб вони швидше підростали. Ми мріяли, що після Перемоги збудуємо невеличку ферму у селі мого діда, де він буде розводити свиней.
Багато розповідав про своїх синів. Щоліта знаходив можливість, щоб відправити їх на активний відпочинок до патріотичних таборів. А коли сам отримував відпустку — возив їх в Карпати. Одного разу вони приїхали до мене в Київ, я показував їм місто і ми за цей день пройшли з ними 40 000 кроків”.
Мама зазначає, що син ніколи не розповідав вдома про те, що відбувається на фронті. Тільки одного разу поділився тим, як довелося втікати від FPV-дрона. І що зробити це майже неможливо. Швидкість машини на бездоріжжі набагато нижча від швидкості дрона. Ховатися в бліндаж коли ти вже потрапив в зону його видимості — це приректи на неминучу смерть всіх, хто там знаходиться. Вихід один — тікати з усіх можливих сил.
“Мені доводилося з “Джексоном” забирати хлопців з позицій, — розповідає побратим “Бром”, — Він ніколи не сумнівався в тому їхати на позиції чи ні. Є завдання і його потрібно виконати. Одного разу нам поставили задачу забрати бійців з надто небезпечного місця. Там зовсім не можна було спинятися. Побачити їх здалеку, прямувати до них якомога швидше і відразу повертати назад.
По його обличчю я бачив, що він боїться. Бачив, як він бореться зі своїм страхом. Ми їхали а обабіч нам зустрічалися вже спалені машини. З першого разу виникла плутанини і ми побратимів не зустріли, вимушено повернулися без них. Але завдання важливо виконати попри все. Адже хлопцям там лишатися теж небезпечно. Їх потрібно звідти вивезти. І я бачив як тваринний страх в його очах відступає, натомість з’являється рішучість і впевненість. Ми виконали поставлене завдання”.
Андрій Мінченко розповів, що знав Євгенія Данильченка ще з дитинства, бо він дружив з його батьком. Потім працювали разом на одному підприємстві і лише присутність цього чоловіка в колективі наповнювала кожен день позитивними емоціями. Андрій раніше пішов до ЗСУ, коли дізнався, що Євгеній проходить підготовку — часто відвідував його в навчальному таборі, а пізніше у підрозділі де служив Джексон. Довелося йому бачити перехоплене від росіян відео з ворожого дрону на якому Євгеній з командиром втікають від дрона. Їхню машину підбило, а вони вдвох вже в сутінках бігли до лісосмуги, щоб врятуватися.
Останній виїзд
28 січня 2026 року неподалік міста Дружківка Краматорського району на Донеччині при виконанні чергового бойового завдання загинув Євгеній Данильченко. По дорозі зустріли щойно підбиту машину, зупинилися, щоб допомогти. Інший FPV БПЛА влучив в їхню машину. “Бром” був також в цій машині, отримав поранення, він і по цей день не може повірити, що “Джексона” більше немає: “Я небагато зустрічав таких людей, як Євгеній. Пишаюся тим, що знав його особисто, що разом з ним дивився в очі небезпеці”.
Наталія Рождєствіна вважає, що Євгеній був світлою людиною, яка дарувала радість всім з ким йому доводилося спілкуватися: “На нього неможливо образитися, бо немає за що. Добра і чуйна людина, справжній друг, неймовірний батько. Дуже важка втрата для всіх, хто його знав”.
“Джексон був патріотом України. Він добровільно пішов служити, щоб захистити країну та сімʼю. Я до сих пір памʼятаю обпалений шеврон Ідеї Нації, який був на ньому у його останній виїзд, — говорить “Бігмак”, — Він був не просто моїм побратимом, а і другом. Мені його дуже не вистачає. Він віддав найвищу ціну за Україну, її свободу та незалежність. Двоє дітей залишились без батька, батьки втратили сина. Ми не маємо права забувати ціну, за яку здобувається незалежність нашої країни, не маємо права забувати всіх, хто віддав своє життя, не маємо права забувати свого ворога, російську федерацію”.
