“Щоразу, коли відкриваю газету “Долинські новини”, - розповідає вчителька Марфівської школи Людмила Резніченко, - думаю про те, що можливо цього разу, надрукують історію про Євгенія Єфіменка, мого учня. Його образ стоїть перед моїми очима як живий. Так боляче від того, що гинуть наші найкращі хлопці - красиві, мужні, цвіт нації, яким ще жити й жити, народжувати дітей, радіти життю”...
Як старший син всю чоловічу роботу взяв на себе
Народився Женя в сім’ї Любові та Олега Єфіменків в селі Катеринівка, поблизу Долинської. Був він первістком в родині, найстаршим серед трьох дітей. Брат Ігор молодший від нього на два роки, а сестра Настя на тринадцять. Наталя Халемінець, двоюрідна сестра Євгенія розповідає: “Моя мама і мама Жені були сестрами-двійнятами, а взагалі у нашої бабусі було троє дітей і вісім онуків, на канікули нас всіх звозили до бабусі в село Більшовик (сучасна назва Степове) і в такій компанії було дуже весело. Женя багато читав і вигадував різні ігри, ми будували якісь будиночки, халабуди з різних підручних матеріалів. Він керував всім тим будівництвом. Каталися на велосипедах, на мотоциклах, як старші вже стали - то на дискотеку та до клубу бігали. Любив він в техніці копирсатися - щось розібрати, а потім скласти, ремонтував нам велосипеди. Пам’ятаю, що дуже любив він солодке, особливо випічку і постійно під подушкою ховав пряники, печиво та інші ласощі”.
Так склалося життя в родині, що батьки розлучилися, то було їхнє спільне рішення, яке діти ніяк не могли зрозуміти. Мамі довелося якийсь час самій взяти на себе відповідальність за виховання двох синів. З часом жінка зустріла чоловіка, що ввійшов в їхню сім’ю, прийняв дітей як рідних і став батьком сестрички Насті.
Женя рано подорослішав і став в сім’ї справжньою опорою й помічником, багато чоловічої роботи по дому та господарству він взяв на себе добровільно. І відношення до цієї роботи в нього було дуже відповідальним - все мав зробити вчасно та так, як має бути. Не було такого, щоб абияк покінчити зі своїми обов’язками й побігти до хлопців.
Настя відзначає, що не зважаючи на те, що батьки розлучилися, Женя завжди відносився до рідного батька Олега лояльно й продовжував до останнього з ним спілкуватися, на відміну від Ігоря, який не відразу простив батька та лише через деякий час налагодив з ним відносини.
Вчителька Марфівської школи Людмила Резніченко розповідає, що в її класі Євгеній навчався лише два останніх роки, але дуже вже припав їй до серця цей високий кремезний і водночас сором’язливий хлопець. “Женя був дуже товариським, - згадує пані Людмила. - Зазвичай, якщо діти до нас приходять після дев’ятого класу з інших сільських шкіл, то тримаються купкою, відокремлено від місцевих. Євгеній від перших днів перебування в нашій школі став “своїм” для всіх - як для місцевих, так і для дітей з інших сіл і він вмів всіх згуртувати навколо себе. Мені здається, що саме завдяки йому, наш клас став єдиним і дружнім колективом. Пам’ятаю, що тоді у нас був великий випуск - понад тридцять осіб, але проблем з ними ніколи не було.
Женя багато часу проводив серед хлопців на спортивному майданчику. Як глянеш на спортивний майданчик де діти ганяють м’яча - то Женя обов’язково в самій гущі подій. Добре знав літературу, багато читав, подобалася йому фізика, особливо, якщо на уроках проводили досліди. Сам він ще школярем добре знався на техніці і його цікавило все, що пов’язане з технікою та механікою. В цілому, в навчанні зірок з неба не ловив, щось давалося легко, щось важче, задніх теж не пас. Але завжди відносився відповідально до домашніх завдань, до дисципліни. Не пам’ятаю такого, щоб Женя без поважної причини спізнився, прогуляв уроки чи щось подібне. Якщо і бувало таке, що зробиш йому зауваження - то він так нахилить голову, почервоніє, вислухає все мовчки. Вражало таке поєднання - кремезний юнак, в якому відчувалася чоловіча сила та мудрість і його сором’язливість”.
Молодший брат Ігор пригадує, що в дитинстві завжди був “хвостиком” Жені й старший брат його ніколи не проганяв, навпаки, залучав до своєї компанії. “Мене це тішило, - говорить Ігор, - бо в його компанії я почувався впевнено і сміливо. Знав, що ніхто мене не зачепить і не образить. Вже в школі в мене було своє коло друзів, але і друзі брата мене часто запрошували з собою. Женя вже закінчив школу, а його вчителька пані Людмила, якщо бачила мене, то завжди запитувала: “Де мій любимий образ?”, тобто я їй завжди нагадував брата, який був для неї “улюбленим образом”.
Вчителька розповідає, що коли автобус привозив дітей до школи, Євгеній заходив до класу, сідав на свою останню парту і по його зовнішньому вигляду було зрозуміло, що ранок для нього розпочався ще кілька годин тому і хлопець вже встиг добряче потрудитися. Сім’я тримала господарство, бо виживали в селі часто саме завдяки тому, що тримали скотину, птицю та вирощували городину. Женя, як старший, став допомагати батькам в догляді за худобою. Його не потрібно було просити чи вмовляти - він сам розумів, що мусить допомагати, бо інакше в селі не вижити.
Якщо в школі проводили суботник, то місцеві діти інструменти приносили з собою, Женя ішов до найближчого двору, просив у господарів граблі чи лопату. І йому ніколи не відмовляли, бо його посмішка і вираз обличчя не давали людям сумнівів в його доброчесності. В суперечку хлопець ніколи не вступав, завжди вислухає, потім скаже своє слово, що він думає з того приводу і коли закінчує говорити - то всім своїм виглядом показує, що надалі щось йому доводити марно, свою думку він сказав і її вже не змінить.
Рано одружився
Пригадує пані Людмила також, що почав її учень ще в школі зустрічатися з дівчинкою, своєю ровесницею, з якою й одружився невдовзі після закінчення школи.
“Одружився Женя дуже рано, - згадує двоюрідна сестра Наталка. - Йому тільки 18 років виповнилося. Одружився і відразу до армії пішов, навіть на навчання нікуди не вступав. Служив у військах МВД в Дніпродзержинську (нині Кам'янське). Під час служби сильно перехворів і його комісували. Якийсь час він не зміг найти собі роботи. В цей час у подружжя народилася донька Аня. Коли стан здоров'я покращився - поступив на військову службу по контракту в ту частину в якій служив. Повернувся у званні сержанта. В Долинській знайти роботу з гідною зарплатою було важко, то він їздив на заробітки. То з тими заробітками й почалися проблеми в їхній сім’ї. З кожним роком відносини в родині заходили у глухий кут, Євгеній давно хотів подати на розлучення, але його мама дуже просила не робити цього. Зрозуміло було, що нормального життя там вже в нього не було. Розлучився він лише після смерті матері”.
З племінником Яріком
Родичі розповідають, що дуже любив Євгеній свою донечку Аню. І вона має тільки найсвітліші спомини про свого тата: “Тато завжди був для мене прикладом сильної й доброї людини. Він вмів знизити напругу вдалим жартом, завжди був душею компанії, завжди поважав і цінував своїх близьких людей. Ніколи не відмовляв, коли хтось просив про допомогу. Я думаю, що його всі знали з найкращої сторони, бо він був щирою і доброю людиною. В моєму житті тато лишив тільки приємні спогади. Я завжди була для нього “ромашечкою”.
Знаєте, чомусь у більшості моїх знайомих були якісь проблеми з їх татами. В мене був найкращий тато, який мене любив і поважав. Я не боялася розповісти йому про якусь проблему, бо знала, що він з розумінням до цього поставиться і ніколи не буде сварити, а навпаки допоможе підтримає порадою чи просто добрим словом. Він завжди буде для мене найкращим”.
Повномасштабне вторгнення
Сестра Настя розповідає про брата, як про дуже щиру людину: “Він завжди був готовий прийти на допомогу. Хто б його не покликав і якою б та допомога не була: чи то матеріальна, чи потрібна була його сила і руки майстра - завжди відгукувався і намагався таку допомогу надати. Часто бувало таке, що його сім’ї самій необхідно було допомогти, а він міг віддати друзям останнє. Ще у 2014 році, як росія анексувала Крим та почала свій наступ на сході, Женя разом з Ігорем почали говорити про те, що хочуть піти служити на контракт в АТО. Всією родиною ми вмовляли їх не робити того. Не знаю чи подіяли наші вмовляння чи щось інше, але брати тоді не наважилися на цей крок.
На початок війни Євгеній працював на одному з агропідприємств в Долинській. Отримав повістку з військкомату і його мобілізували. Брат Ігор теж хотів піти разом з ним, але Женя наполіг, щоб він залишився в теробороні Долинської"
Побратим Валерій Бойченко згадує, що навіть не маючи досвіду бойових дій, Євгеній просився на передову - туди де небезпечно та гаряче. “Він дуже швидко опанував військову науку, прислухався до досвідчених бійців, - розповідає Валерій. - Не боявся йти на бойові завдання, завжди пропонував першим свою кандидатуру, але й не надто ризикував, діяв завжди виважено та з розумом”.
Воював у складі 17 батальйону 57 бригади на Луганщині, мав бойовий позивний “Єфім”. Мав звання старшого сержанта, тому його призначили старшим групи, часто, в екстремальних ситуаціях, коли втрачається зв’язок, чоловікові доводилося брати командування на себе.
Розповідав рідним про тяжкі бої, що точилися в тих місцях, з якими втратами доводилося утримувати ворога, захищати кожен метр української землі. “Ми з татом спілкувалися здебільшого переписуванням, - розповідає Аня Єфіменко, - за кілька днів до його загибелі, я попросила в нього вибачення. А він відповів, що мені нема за що просити вибачення, що він дуже любить мене і сам попросив вибачення в мене. Я його дуже сильно любила”.
“9 травня, сакральна дата для росіян, - згадує Наталія Халемінець, - Україні обіцяли пекло в цей день. І пекло було на фронті у наших захисників, їх поливали суцільним вогнем з усіх можливих видів зброї. Побратими Жені нам розповідали, що він підтримував їх морально, не давав розкиснути, весь час повторював: “Хлопці, я з вами, все добре” і ці слова та його впевнений вигляд додавали їм віри, що доки Євгеній з ними, нічого поганого не має статися. Але 10 травня, командування вже покинуло ці позиції, “Єфім” сам прийняв рішення про те, що потрібно зберегти життя побратимів та дав їм наказ відступити. Сам залишився прикривати їх відхід".
Старший сержант Євгеній Єфіменко загинув від кулі снайпера, що влучила в голову, біля села Нижнє, недалеко від Тошківки. Загинув сам, але врятував життя своїх підлеглих. Наступного дня після поховання Євгенія, на фронт пішов його брат Ігор Єфіменко, до того самого підрозділу, в якому воював брат.
Дружина Євгенія Марина Єфіменко говорить, що Женя назавжди залишиться в її серці першим коханням: "Коли він вже знаходився на фронті - то зателефонував мені і попросив вибачення за ті негаразди в сім'ї, що призвели до розлучення. Ми з ним весь час переписувалися, інколи він телефонував. Потім, коли його телефон перестав відповідати, я почала розшукувати. На мене вийшов один з побратимів, який бачив "Єфіма" мертвим. Я все відмовлялася вірити, сподівалася, що він серед поранених. Але все марно. Мені сказали, що ще пощастило в тому, що змогли вивезти тіло чоловіка. Не всіх загиблих вдається забрати".
“В піхоті рідко отримують нагороди, - розповідає Ігор Єфіменко, - якщо й отримують, то здебільшого посмертно. Я в рядах захисників від початку повномасштабного вторгнення, не здав жодної позиції, брав участь в штурмах, маю поранення, але не маю ніяких відзнак, як і мої побратими. Зате вони є у людей, які ніколи не бували там де стріляють і куди прилітає. Немає нагород і в мого брата, хоча він того заслужив. Проте не за нагороди ми воюємо, про них ніколи не думаємо. Для нас головне - вигнати цю нечисть, звільнити Україну не дати можливості їм просунутися далі”.
