Друзі розповідають, що це був хлопець з великим серцем і відкритою душею. Разом з ним вони переживали його перше кохання і смерть батька. Він не вмів тримати свої емоції лише в собі. Веселий і щирий, не давав нудьгувати нікому поруч з собою. Гарний і талановитий спортсмен, який назавжди вписав свою сторінку в історію долинського футболу.
Футболом захопився завдяки старшому брату
Євгеній народився 12 вересня 1992 року в місті Долинська, був другим сином в сім’ї Зої та Івана Шамбірів. Брат Дмитрик, старший від Жені на 7 років, захопився футболом, почав відвідувати секцію і звісно ж, що це захоплення почав розділяти й молодший Женя.
“Він був ще зовсім маленьким, до дитсадка ходив, - згадує тренер Олег Шеперов, - Діма забирає його із садочка і йде з ним на тренування, на футбол. І він разом зі старшими хлопчиками займався, виконував всі команди й так старанно, що іншим його в приклад ставив”.
Дмитро розповідає, що Женя без м’яча не міг прожити навіть дня. Бувало таке, що нога травмована чи якась рана - треба ж підлікуватися, відлежатися. Але це не про Женю - за м’яча і вперед, тренуватися. “Я теж захоплювався футболом, - згадує Дмитро, - та все ж, коли травма чи ще щось - то лікувався і на тренування не рвався”. Пригадує брат, що дитинство їхнє припало на тяжкі 90-ті роки, коли важко було придбати якісного м’яча, а ті що продавали місцеві торговці, дуже швидко зношувалися на асфальті. Тож Женя навчився сам зашивати та ремонтувати м’ячі й робив це досить вправно. Обожнював з друзями ходити на риболовлю, часто, щоб подивитися футбольний матч, їздили навіть до сусідніх сіл.
Юрій Волков розповідає, що його бабуся жила поруч із Шамбірами. Оскільки у бабусі йому в дитинстві доводилося гостювати частенько, то і з Женею теж здружився. “Він таким вигадником був в дитинстві, постійно щось вигадував, якісь рухливі ігри, - розповідає Юрій. - І не обов’язково це був футбол. Ми влаштовували у дворі волейбольний майданчик, при цьому Женька сам плів сітку для нього. Будували якісь халабуди: у дворі, на городі, на деревах. Обожнювали ставити намет у дворі й гратися там цілий день. З ним ніколи не було нудно, це був згусток енергії і якихось ідей, які ми потім намагалися втілити в життя. Колись це виходило, інколи ні, але нудьгувати нам було просто ніколи”.
Веселі шкільні роки
Андрій Вітченко пригадує, що познайомився з Євгенієм, коли переїхали до Долинської. “Це сталося вже у восьмому класі й моїм однокласником виявився Євгеній Шамбір, - згадує чоловік, - Якось швидко ми з ним здружилися, багато спільних інтересів мали й завжди з ним були на одній хвилі. Наші думки відносно тієї чи іншої події завжди збігалися. Він мене привів на футбол, саме завдяки Жені я теж захопився цим видом спорту. Це був дуже веселий та позитивний хлопець, якщо збиралися компанією десь погуляти й з нами був Женя - всі знали, що сумно точно не буде”.
Невисокого зросту худенький хлопчина був завжди повний кипучої енергії, дуже непосидючий та майстер на жарти й вигадки. За словами Андрія Вітченка, саме за ініціативи свого друга Євгенія, він вперше в житті прогуляв уроки. “Я взагалі то був скромним і досить дисциплінованим учнем і сама ідея мені здалася якоюсь дикою, як це прогуляти уроки, навіщо? - згадує Андрій. - Та дуже просто, відповів мені Женька і ми пішли до нього додому. Спочатку грали в м’яча у дворі, потім зголодніли й він запропонував посмажити яєшню. Мама його в лікарні працювала, хтось передав, що вона раніше додому повертається. І ми тоді пішли грати на стадіон, оскільки в школі уроки вже закінчувалися і повертатися туди було запізно та й не мало сенсу. Це один раз таке було”.
Ще Андрій згадує, як колись хлопці бешкетували в класі й випадково викинули портфель одного з однокласників за вікно. Вже пролунав дзвоник на урок, бігти за ним на вулицю було пізно, клас знаходився на першому поверсі, тоді хлопці придумали, що треба, щоб найвищий хлопець взяв за ноги найменшого і так висунувшись із вікна зможуть дістати портфеля та повернути його в клас. Найменшим хлопцем був Женя, це була досить ризикована операція з визволення портфеля. Але завдяки вправності Євгенія, його спортивній виправці вона закінчилася успішно.
Інна Циганкова (Медведик) була класною керівницею Євгенія і пригадує, що це була дуже світла дитина, він мав лідерські якості, які поєднувалися в ньому зі скромністю. Бувало, що хлопці затіють спір чи бійку, Женя, в таких випадках, приймав сторону справедливості. Але сам ніколи не був ініціатором подібних з’ясувань стосунків. В класі до нього прислухалися інші учні, якщо організовувалися якісь змагання чи позакласні заходи, то у хлопця просто світилися очі, він починав жити цією подією. “А якщо це свято було присвячене мамам чи родині - то це для нього було особливо свято, - згадує вчителька. - Він дуже любив своїх батьків та брата і це відчувалося в усьому.
Те що він був дуже спортивним, кращим спортсменом в класі - це всім відомо. А ще Женя був дуже артистичним, вмів пародіювати відомих акторів. Виходило в нього це дуже вдало. Ми навіть часто готували на шкільні вечори мініатюри в яких він перевтілювався у якихось особистостей, мама шила йому відповідні костюми. Був дуже веселим та життєрадісним, креативним.
Навчався в цілому він непогано. Трохи з математикою був не в ладах. А з інших предметів мав гарні оцінки. Пам’ятаю, що вчителі були здивовані, коли дізналися, що Женя не планує навчатися в школі після дев’ятого класу”.
Своєю професією вибрав фізичне виховання
Займався футболом в Долинській ДЮСШ і закінчив її маючи II дорослий розряд з футболу. Брав участь у всеукраїнських змаганнях з футболу і був призером. Його включили до збірної команди району, за яку виступав в обласних чемпіонатах та турнірах. Став бронзовим призером в обласному турнірі серед аматорських команд Кіровоградської області. В чемпіонаті області також займав призові місця. У чемпіонаті району доводилося Євгенію грати за різні команди: ФК “Степ” с. Першотравневе, ФК “Сокіл” с. Новогригорівка I, за долинські команди - ФК “Фортуна”, ФК “Лідер”, ФК “Волохіно”.
Після закінчення дев’яти класів, Євгеній поїхав навчатися до Олександрійського педагогічного коледжу. Коледж закінчив у 2011 році й відразу вступив до Бердянського педагогічного університету на спеціальність “Фізичне виховання”. Університет закінчив у 2014 році. “Де б не перебував Євгеній, - згадує Юрій Волков, - його завжди тягнуло додому, в Долинську, до своїх друзів, до футболу. Він дуже любив своїх батьків, брата, обожнював племінницю”.
Спочатку працював вчителем фізкультури в школі села Новогригорівка Друга, потім перевівся до школи в селі Першотравневому. Де б він не був - завжди намагався зробити заняття для дітей більш різноманітними та цікавими. Вигадував рухливі ігри зі спортивними вправами, облаштовував майданчики для заняття волейболом, тенісом і іншими спортивними іграми.
“Євгеній був лідером в команді, капітаном команди. Дуже гарний гравець, технічний, дисциплінований, - згадує тренер Олег Миколайович. - Гравець високого класу, який не просто був кращим в команді - він підтягував команду до більш високого рівня”.
Володимир Шведюк пригадує, що Євгеній прийшов в їхню команду “Сокіл” зі “Степу” і це відразу відчули всі гравці, команда значно посилилася. За шість років з Євгенієм Шамбіром в складі, команда двічі ставала чемпіоном Долинського району, вигравала різні кубки. “Пам’ятаю, що перша наша гра з Женею, - розповідає Володимир, - була якраз з командою “Степ”, тобто з колишньою його командою. Я не знаю, як це грати проти своєї колишньої команди. Мабуть, нелегко, та Женя тоді забив кілька м’ячів. І “Степ”, який приїхав, щоб вигравати, в той день програв".
Анастасія Полянцева пригадує, що познайомилася з Євгенієм в шкільні роки, коли навчалися приблизно в середніх класах, сталося це на спортивних змаганнях, дівчина навчалася в школі №1, Євгеній в четвертій школі. Ця дружба тривала років з двадцять. Був період, коли Настя не жила в Долинській, але вони продовжували своє спілкування в соцмережах та телефоном. “Потім сталося так, що я змушена була повернутися в Долинську, до батьків, - пригадує жінка, - і наша дружба відновилася офлайн. Він завжди підтримував мене - коли було важко психологічно витримувати життєві негаразди, завжди знаходив потрібні слова. Він вмів підняти настрій та повернути бажання жити. Ніколи з ним не було сумно, це надзвичайно радісна і світла людина”.
Служба в армії та в АТО
У 2016 році отримав повістку з військкомату і пішов служити в ЗСУ. Через кілька місяців підписав контракт, служив у військовій частині А1080, що базувалася в Миколаєві в ремонтній бригаді, яка ремонтувала пошкоджену військову техніку. Контракт спочатку був на три роки, а коли він закінчився - вирішив підписати ще на один рік.
За час служби йому неодноразово доводилося виїздити до лінії розмежування на сході, де були постійні обстріли зі сторони ворога. Це розповідають його друзі, з якими він розмовляв телефоном та просив, щоб ні в якому разі про це не дізналася мама. Євгеній дуже хвилювався за неї, адже після смерті батька, мама весь час вмовляла сина повернутися додому та присвятити себе своїй професії - навчанню дітей. Вона переймалася тим, що Євгеній може знаходитися в місцях, які небезпечні для його життя.
“Я пам’ятаю, як Женя був у відпустці, - згадує Настя Полянцева, - прийшов до мене і розповідає, що дівчина, з якою він зустрічався ще у шкільні роки, зламала ногу. Мовляв, їй дуже тяжко та сумно одній в такому стані. Давай з тобою будемо нею опікуватися, щоб їй не було нудно. І ми щодня приходили до цієї дівчини, запрошували її до кав’ярні, розважали веселими історіями.
Він зустрічався з дівчатами, було вже в нього кохання, коли планував робити дівчині пропозицію. Але захворів дуже сильно, знадобилося навіть оперативне втручання, все закінчилося добре, Женя одужав. Розповів мені тоді, що дівчина, з якою він вже хотів пов’язати своє подальше життя, жодного разу не провідала його в лікарні. І це його неприємно вразило. Бо він сам би подібного не допустив, щоб не підтримати когось зі своїх друзів, а тим більше дорогу для нього людину.
Пам’ятаю, зі мною був випадок: чоловік мій перебував на заробітках в Польщі, сестра дуже тяжко захворіла і мама майже постійно перебувала поруч з нею. А я була вагітною і важко проходив в мене цей процес. Особливо було важко від того, що поруч зі мною не було людей, які б могли мене підтримати морально. Навіть близьких подруг на той час не було. Я зателефонувала Жені, розповіла про свій стан, а він сам в той час був там, де небезпечно і гаряче. Але він з таким оптимізмом говорив зі мною, підбадьорював, говорив, що надасть будь-яку допомогу, лише звертайся. І тоді я вирішила, що все я витерплю, мушу це зробити й моїм кумом має стати обов’язково Женя”.
Євгеній з похресницею Олександрою
Мав Женя багато друзів як хлопців, так і дівчат. І всіх намагався підтримати, до будь-чиєї біди не лишався байдужим. Звісно, що він не чарівник і всіх проблем вирішити не міг. Але ось ці його слова: “Чекай, я скоро буду і ми все вирішимо”, додавали їм сил, надії, оптимізму та віри в те, що дійсно безвихідних ситуацій не буває і така психологічна підтримка від друга, справжнього і надійного була дуже важливою.
Юрій Волков згадує, що коли одружувався у 2019 році, його друг Євгеній Шамбір не зміг приїхати на це весілля. Але зателефонував, щоб привітати молодят. І це був дзвінок по відеозв’язку із пекла, з того місця де йшла артилерійська дуель. “Та попри все, Женя, як завжди, був дуже веселим і оптимістичним, - згадує Юрій, - тільки ми все одно розуміли, що там де він в цю хвилину перебуває - зовсім невесело і дуже страшно”.
Навіть на службі в ЗСУ, Євгеній знав про всі футбольні матчі, які проходили в Долинській. І якщо випадала нагода та можливість їх відвідати - обов’язково приїздив додому.
Повномасштабне вторгнення
17 лютого 2022 року Євгеній приїхав до Долинської, щоб охрестити Сашу, донечку Насті Полянцевої. На хрестинах він поділився з друзями своїми планами: до кінця контракту із ЗСУ залишалося лише три місяці, хлопець вже придбав квартиру в Долинській й зустрічався з дівчиною, з якою мав одружитися найближчим часом.
“Про те, що розпочалася війна, я дізнався від Жені, - розповідає Андрій Вітченко. - він зателефонував мені о п’ятій ранку і повідомив про це. Я спочатку не повірив, подумав якийсь невдалий розіграш від військових. Але Женя говорив про це занадто серйозно”.
Андрій згадує, що щодня вони з другом перебували на зв’язку, він розповідав про атаки на Миколаїв, про те, що бійці готові відстоювати місто. Щоранку рідні й друзі отримували від Євгенія повідомлення, потім вдень чекали від нього дзвінка, щоб почути голос та підбадьорливі слова.
“Того ранку, 18 березня, я як завжди відкрив телефон і не побачив там повідомлення від Жені, - пригадує Андрій. - Зателефонував його брат, спитав чи розмовляв я сьогодні з ним. Ми почали телефонувати, але номер не відповідав. Потім нам повідомили, що в казарму, де перебував Євгеній, влучила ракета”.
18 березня 2022 року почалася повітряна тривога, Настя зі своїми рідними спустилися до сховища і вже там почула повідомлення від хлопців з тероборони про те, що була ракетна атака на військову частину в Миколаєві. Жінка відразу ж почала набирати номер свого кума, але він не відповідав. Ближче до вечора зателефонував їй Дмитро і сказав, що кума у них більше немає.
Було важко навіть забрати тіло Євгенія з Миколаєва, в’їзд для більшості видів транспорту до міста був перекритим, Друзям довелося підняти всіх своїх знайомих та родичів з цього міста, щоб повернути додому тіло бійця Євгенія Шамбіра.
За свою службу в ЗСУ Євгенія було відзначено нагородами: нагрудним знаком “Учасник бойових дій”, почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “За взірцевість у військовій службі III ступеня”, медаллю Президента України “За військову службу в Україні” посмертно.
“Наразі всі друзі Євгенія, намагаються не забувати про його маму, часто відвідують її, щоб підтримати, - розповідає Настя Полянцева. - Біля його могили ви завжди побачите свіжі квіти, бо постійно хтось приходить, хто згадає і відчуває потребу провідати його. З моєю донькою він часто спілкувався по відеозв’язку і хоч вона ще маленька, але пам’ятає про Женю і сама часто пропонує провідати його могилу на цвинтарі. Щомісяця 18 числа ми буваємо там обов’язково”.
Олександра, донька Насті Полянцевої з портретом хресного
Стадіон “Колос” в Долинській наразі перейменовано в стадіон імені Євгенія Шамбіра, нашого земляка, талановитого футболіста і спортсмена, який віддав своє життя за Україну.
