Ще в дитинстві довелося Іванові спостерігати, як тяжко працюють сільські жінки на бурякових ланах. В селі і школярі часто сапали буряки та збирали шкідників. Бачив, як навала шкідників за кілька днів могла знищити поле буряків. Тому і у виборі своєї професії — захист рослин, не сумнівався.
“Я з того покоління, яке народжували на печі”
Народився в селі Тарасівка Пирятинського району на Полтавщині. Сталося це 9 січня 1947 року. “Я з того покоління, яке ще народжували на печі, — сміється Іван Пісня, — В печі тоді пекли хліб, готували їжу, на печі вигрівалися в морози. На печі народжували і на ній помирали, коли приходив час.
Пологи приймала бабуся-повитуха. Вона жила неподалік і можна сказати, що двічі мені життя подарувала. Бо був ще випадок, коли вона мене півторарічного з річки вихопила. Мати на роботі, а за мною доглядала моя тітка, яка сама на той час ще дитиною була. І відволіклася по якихось своїх справах. А потім кинулася мене шукати і не може знайти. А у нас городи до річки Сліпород виходили. І я вже в ту річку забрів до пояса. Та вчасно сусідка-повитуха побачила”.
До школи доводилося хлопцеві ходити в сусіднє село Іванівку за 5 км. Коли тепло — долали відстань на велосипедах. А в дощ та взимку — ходили пішки. Його мама працювала в колгоспі в буряковій ланці. Дуже тяжко жінкам доводилося працювали в селі. Для сапання буряків спеціальні сапи робили з короткою ручкою. З нею можливо працювати лише дуже низько схилившись. Наділяли по 5-6 гектар на людину. А восени збирали ті буряки. Єдине, що була машина, яка їх підкопували. А збирати їх та вантажити все ж доводилося робити вручну. Засобів захисту для сільськогосподарських культур ще в ті часи майже не застосовували. Часто доводилося пересівати цілі поля, бо сходи знищувалися нашестям блішок та довгоносиків.
Пан Іван згадує, що в 1972 році в Глобинському районі на Полтавщині спостерігали демографічний вибух популяції бурякового довгоносика: “Це страшне видовище, коли за комахами не видно землі. Машини ковзалися по асфальту на цій масі шкідника”. Єдиними засобами захисту від нашестя комах залишалися глибокі рови, які виривали навколо бурякових полів, щоб запобігти поширенню шкідників та десанти школярів і студентів. Чоловік теж пам’ятає, коли всіх старших школярів забирали з уроків і вони в спеціальні пляшечки збирали комах. Коли пляшечок не вистачало — то просто кожному впійманому жукові відривали голову.
Cірий буряковий довгоносик
Згадується старий агрономічний анекдот, який і зародився мабуть в ті часи: “Голова колгоспу збирає колгоспників і говорить, мовляв, минулого року ми посіяли 30 гектарів цукрового буряка. Довгоносик його з’їв. В цьому році ми посіяли вже 50 гектарів цукрового буряка. Довгоносик його теж з’їв. Так давайте наступного року посіємо 100 гектар буряків. Най він ними вдавиться!”.
Школа-інтернат в Гадячі
Після закінчення 9-го класу Іван вирішив, що йому потрібна більш якісна освіта, для того, щоб в майбутньому вступати до вишу. В місті Гадяч знаходилася школа-інтернат, про яку говорили, що вона дає якісні знання і багато її випускників успішно складають вступні іспити до вишів. Але при прийомі до школи надають перевагу сиротам. Оскільки так сталося, виховував Івана вітчим, то він вирішив, що в нього є шанс стати учнем цієї школи. Дійсно, на відправлений запит-заяву, йому надійшла відповідь, щоб з паспортом та документами приїздив на навчання.
“Я відразу побіг у контору за паспортом, — згадує чоловік, — Тоді ще колгоспники були без паспортів. Видавали тільки за потреби, якщо людина їхала десь навчатися, в армію, чи на якесь важливе будівництво за комсомольською путівкою. Голови колгоспу на місці не було, але головний бухгалтер, дізнавшись для чого паспорт, видав без зайвих запитань”.
Школа в Гадячі дійсно давала дуже гарні знання, там склався чудовий педагогічний колектив. Більш того, директор заохочував учнів до навчання. Він придумав систему, згідно якої кожному класу нараховували бали за кожну оцінку отриману учнями на уроках. Щотижня перевірялися класні журнали, всі бали підсумовувалися по класах. Класи, які набирають за навчальний рік найбільшу суму балів нагороджували поїздкою до Москви чи Ленінграду. “В ті часи це був неабиякий стимул старатися в навчанні, — згадує Іван Пісня, — наш клас теж став переможцем і ми поїхали до Ленінграду. Їхали в бортовій машині з тентом. Там стояли лавки, вкриті матрасами. Уявіть собі цю дорогу: з Гадяча до Ленінграда в кузові машини. Але в ті часи — то була розкішна подорож”.
Поїздка в Ленінград
По дорозі школярам довелося заночувати в Білорусії. Для ночівлі директор домовлявся з директором школи того містечка де їм довелося зупинитися на ніч. Так само і в Ленінграді — ночували в одній із шкіл. Цілий тиждень школярі пробули в цьому місті.
Щодня екскурсії по музеям, по багатьом визначним та красивим місцям. А ще потрапили на період, колина Півночі так звані “білі ночі”. Так дивно було від того, що сонце сідає лише після десятої вечора. Опівночі на вулиці ще видно.
Але й не обійшлося без пригод. Один з однокласників Івана дуже мріяв вступити до Інституту міжнародних відносин. Багато займався англійською і як для учня середньої школи непогано володів нею. Хотілося хлопцю дуже випробувати свої знання на практиці. В Ленінграді, всюди де вони бували, він придивлявся до людей. І ось побачив одного чоловіка, який явно іноземець, з перекладачкою. Почав з ним розмову. Але того ж дня, його затримали службовці КГБ, провели з ним розмову, потім з директором школи теж говорили. Щоб краще дивився за своїми учнями. Мовляв, такі цікаві і потрапляють на гачок служби до шпигунів.
Чи варто говорити, що до Інституту міжнародних відносин йому так і не вдалося поступити. Можливо, якраз той випадок і зіграв свою роль в житті хлопця.
Мріяв полегшити працю буряководів
Після школи Іван Пісня подав документи на вступ до Київської сільськогосподарської академії на нещодавно заснований факультет захисту рослин. Згадує, що конкурс був високим — троє вступників на одне місце. Абітурієнтів, які закінчили міські школи відділили в окрему групу. І екзаменували в цій групі з особливою пристрастю. Мовляв, міські все одно в село працювати не поїдуть. Тому краще відсіяти їх на самому початку. Іван, як випускник Гадяцької школи, теж потрапив до цієї групи. Але попри все йому вдалося скласти іспити з хімії і фізики на “відмінно”. Цього виявилося досить, щоб потрапити до складу студентів.
Посіви цукрових буряків
Після закінчення вишу Іван Пісня вирішив працювати саме з цукровими буряками. Мріяв полегшити тяжку працю селян при роботі з цією культурою: “В ті часи площі під цукровими буряками по Радянському Союзу займали 3 млн. гектар. А по Україні ця цифра сягала 1,5 млн.га. Це нині площі під буряками скоротили до 200-300 тис.га. В Україні ця культура вважалася найбільш трудомісткою. Дуже багато саме ручної тяжкої праці потребує при вирощуванні. Тож звернувся до науково-дослідного інституту цукрових буряків в Києві. Мені дали направлення на Веселоподолянську дослідну станцію, що в Полтавській області. Там у відділі ентомології були мої перші кроки при вивченні шкідників цукрових буряків. Крім сірого бурякового довгоносика в ті часи великої шкоди завдавала бурякова коренева попелиця. На той час маловивчений шкідник, з яким просто не знали ще як боротися”.
Наукове відкриття
Якось перебуваючи у відрядженні в одному з господарств, молодий науковець звернув увагу на незвичне поле. Частина цього поля була повністю вражена кореневою попелицею, яка призвела до загибелі рослин. На другій частині — росли здорові рослини, не вражені шкідником. Він зацікавився цим фактом, почав розпитувати агронома що і до чого. Зазвичай цукрові буряки в сівозмінах висівали після озимої пшениці. З’ясувалося, що частину поля на якій попелиці відсутні, встигли зорати в серпні. А другу частину обробили вже у листопаді.
Коренева бурякова попелиця
В 1970 році Веселоподолянська дослідна станція відкрила опорний пункт на Кіровоградщині в радгоспі імені Карла Маркса (село Першотравневе Долинського району, нині Пелагеївка). Оскільки Іван ще не мав сім’ї, то досліджувати шкідників на новому місці доручили саме йому. Так у 1973 році Іван Пісня потрапив на Кіровоградщину. Тут йому теж довелося вивчати кореневу попелицю та чорного бурякового довгоносика. Розповідає, що дуже багато читав спеціальної літератури по шкідниках цукрових буряків. Багато доводилося виписувати через міжбібліотечний абонемент з Москви. Найбільше хвилювали попелиці, бо в Україні їхній цикл розвитку залишався не достатньо вивченим. Із літератури, науковець знав, що проміжним господарем шкідника на його батьківщині, в Північній Америці, є бальзамічна тополя. В Україні цієї тополі немає. Потрібно знайти слабкі сторони цього шкідника, коли він найбільш вразливий. А як це зробити, коли майже весь час вони проводять під землею.
“Трапилася якось мені стаття ентомолога Мордвінко, — продовжує Іван Пісня, — в ній він зазначає, що при високих температурах в популяціях кореневих попелиць можуть утворюватися крилаті самиці, які вибираються на поверхню і розселяються на нові території. Живе шкідник лише на коренях рослин родини лободових. До якої власне входять і буряки. Спробував влітку викопати кущі лободи. Аж вони заселені попелицями і серед них крилаті самиці спостерігаються. Тобто, шкідник влітку заселяється не лише на буряках, а й на всіх бур’янах родини лободових. І якщо з ними вчасно не провести боротьбу, то вийде так, що весною засівають поле буряками на якій вже перезимувала коренева попелиця у вигляді яєць. Їх відклали попелиці, що жили на коренях бур’янів. І коли цей шкідник заселяє поле з весни, то врожаю не буде. Попелиці його знищать. Якщо вони поселяться на буряках вже влітку, то шкода від значно менша.
Відсадив кілька крилатих попелиць в чашку Петрі, щоб спостерігати за ними. Вони відклали яйця, вилупилися личинки. Я їх переселив на буряки і вийшло, що замкнув це коло — цикл розвитку шкідника.
Коли я поїхав із крилатими самицями кореневої тлі до Інституту зоології, то мені сказали, що ця інформація є науковим відкриттям. Мені вдалося повністю описати цикл розвитку кореневої попелиці в Україні. А також запропонувати технологію вирощування, яка значно знижує втрати врожаю від шкідника”.
Чорний буряковий довгоносик
На зібраному матеріалі по кореневій буряковій попелиці Іван Пісня захистив кандидатську дисертацію. І продовжував працювати, досліджувати шкідників цукрових буряків, проводити випробування із хімічними засобами захисту. Згадує, як закладав досліди, заселяв ділянки однаковою кількістю шкідників, а потім обробляв їх хімічними засобами захисту. Досліджував препарати, строки обробітку ними та дозування: “Робота ця нелегка, але мене тішить той прогрес, який стався в технології вирощування цукрових буряків. Раніше висівали по 30 насінин на 1 метр, потім жінки їх сапали та проривали зігнувшись в три погибелі. Далі школярі і студенти вручну вибирали довгоносиків. Нині сівалки точного висіву висівають рівно стільки насінин, скільки їх потрібно: по 8 штук на 1 погонний метр. Насіння перед посівом обробляють спеціальними препаратами, які захищають рослини від стадії проростання і до кількох тижнів після сходів від враження шкідниками та хворобами. Це період, коли раніше, ця культура найбільше потерпала від різних шкідників, які загрожували повним знищенням посівів”.
“Я не дарма прожив життя…”
Чоловік вважає, що не дарма прожив життя. Його досягнення в роботі приносили країні економію, яка вимірювалася зекономленими мільйонами рублів. Любов до землі, до вирощування рослин успадкував від своїх предків. Адже ще його прадід, 1850 року народження працював садівником в маєтку поміщика Горбаневського в селі Майорище на Полтавщині. А прабабуся була покоївкою в цього ж поміщика. Навчив і сина, як за садом доглядати. Тож, коли у 1925 році почали землю ділити, то дід Іван вибрав наділ у вибалку, поближче до річки. Бо знав, що в такій місцині сад краще захищений від весняних приморозків. Відразу обсадив свій наділ з трьох сторін осокорами, липами та березами. Щоб захищали сад від холодних вітрів.
Пізніше, коли після колективізації, радянська влада змушувала платити податок за кожне дерево в саду, дід був змушений його власноруч вирізати.
І нині Іван Пісня на своїй ділянці вирощує плодові та декоративні дерева. Щепить по кілька сортів на одне дерево.
Але найбільше пишається Іван своєю сім’єю. З дружиною Олександрою познайомився під час наради захисників рослин в Кіровограді. Дівчина працювала в Долинській, в біолабораторії. Згодом одружилися, отримали в селі Першотравневому квартиру. Син Андрій тішив батьків своїми успіхами в навчанні, навчався в музичній школі, грав на бандурі. Школу син закінчив із золотою медаллю. Вступив до Національного аграрного університету в Києві на факультет міжнародного аграрного менеджменту. Оскільки ще в школі добре оволодів англійською, то його відібрали на навчання на один семестр до Сполучених Штатів Америки. Там для кращої адаптації українських студентів селили в сім’ях фермерів, щоб вони могли краще зрозуміти як живуть і працюють виробники сільгосппродукції в цій країні. Син нині живе в Києві, має доньку Софію.
До Долинського краєзнавчого музею кандидат сільськогосподарських наук Іван Пісня передав свої праці та рекомендації із захисту цукрових буряків від шкідників. А також буклет з рекомендаціями для буряководів..
