Сьогодні хочемо розповісти вам історію людини-легенди Долинщини, депутата районної ради 13 скликань, Почесного громадянина Долинської громади Івана Савелійовича Четверика.
“До школи я біг з радістю”
Народився Іван Четверик в 1935 році в селі Миколаївка Новомиргородського району. Розповідає чоловік, що садиби були розташовані так, що всі городи закінчувалися біля берега річки Велика Вись. Пам’ятає, що стояли в їхньому селі німці, квартирували й в їхній хаті. Селянська хата зазвичай складається з двох половин: білої та зимової. Німці заселилися в зимовій, яка була теплішою, а сім’я мешкала в холодній білій. “Навіть від німців я не пам’ятаю такого звірства, яке творять нинішні окупанти в Україні, - згадує чоловік. - Були серед наших постояльців два офіцери, то вони нас з сестрою часто пригощали чимось із їжі. Свої перші в житті цукерки я спробував саме від німців. Потім вже зрозумів, як вони називаються - то був мармелад”.
Коли німці відступали, то навіть і тоді село не прагнули зруйнувати, майже всі будівлі залишилися цілими. Згадує Іван Савелійович ті емоції, які охопили людей, коли по радіо було оголошено про Перемогу. Люди й раділи, обіймалися й плакали. Плакали більше, бо тільки з їхнього невеликого села на 120 хат 80 людей загинули.
Майже відразу після звільнення села, почала працювати школа. Під час війни діти не навчалися, тож в класах було багато переростків. “Я мав йти до першого класу, але перевірили всіх дітей на вміння писати та читати, - згадує пан Іван, - хто вже вмів - відразу зараховували до другого. Я був серед тих для кого навчання почалося з другого класу. До школи бігли з радістю, навчалися з охотою. Вікон на початку не було, грубку топили соломою, без парт та підручників - прилаштовували ослінчики. Чорнила робили з бузини, вчитель нас водив до лісу і ми заготовляли для цього ягоди бузини”.
А потім був голод 1946-1947 років, в цей важкий період селян Миколаївки врятувала річка. Того року вона сильно пересохла, вода залишилася лише в найглибших місцях. І там вода ніби кипіла від риби, чоловік згадує, що руками виловлювали в тих калабанях в’юнів.
1947 рік забрав з собою Іванкову маму, їй було всього 32 роки. Жінка тяжко захворіла, далися взнаки холод та голод, які їй довелося пережити. І нині чоловік з біллю згадує, як вона просила його підійти до ліжка гладила та притуляла до себе: “Я був меншим за сестру Марусю, можливо тому мама саме мною більше опікувалася. Пам’ятаю як ховали маму і коли домовину вже опустили в яму і перші грудки сухого ґрунту стукнули по ній - я втратив свідомість. В 12 років залишилися ми з сестрою напівсиротами. Тато сказав, що треба жити і перемагати. Через рік він одружився з жінкою, що вже мала доньку, народилася у них і спільна дитина. Але почав батько помічати, що та жінка до своєї дитини ставиться краще ніж до нас і розлучився. З часом одружився ще раз. В тому шлюбі ще двоє дітей народилося. Тож загалом нас було зведених братів і сестер шестеро. Вся освіта у батька - це лікнеп, але він дуже опікувався тим, щоб всі діти, і рідні й названі здобули освіту”.
Вступив до педучилища
Коли Іван закінчив 7 класів в 1950 році, батько запропонував вступати до училища в Новомиргороді. Іван Савелійович розповідає, що вступних іспитів до педучилища тоді складали багато, пам’ятає хвилювання з яким шукав своє прізвище в списках зарахованих студентів. А як побачив, що біля його прізвища стоїть ще приписка “з виплатою стипендії” - то радості хлопця не було меж. Вже ввечері пішки з Новомиргорода пішов додому через степи та села 25 км, поділитися чимскоріше цією звісткою з рідними. Пам’ятає як прийшов додому вже поночі, не став навіть до містка йти, перейшов через річку вбрід, голодний, але щасливий дістався додому, зірвав в садку яблуко, по народному той сорт “циганкою” називали - велике, темно-червоне, але наприкінці серпня воно ще дуже кислим було. Проте, тієї миті, Іванові воно здалося дуже смачним.
Дома його чекали - двері були не зачиненими зсередини. Батько обійняв сина і якийсь час вони стояли так, радіючи з цієї події. “Всю стипендію я віддавав батькові, бо в селі грошей не платили, важко було жити і менших дітей потрібно було ростити, - згадує чоловік. - Як випускався з технікуму, в 1954 році - тож треба було на випускний мати якийсь пристойний одяг. А в мене не було, думав про те йти мені на випускний взагалі чи може ні. Дядько Семен, рідний брат мого батька, запитав, мовляв, в чому на випускний підеш? А й не знаю, що йому відповісти. Тоді він дістав зі скрині костюм чорного кольору, з білою сорочкою, з краваткою, туфлі й мені протягує, це, мовляв, від нашої сім’ї тобі подарунок. То така радість була, я й сьогодні пам’ятаю той вечір, коли диплом отримував ”.
Педагогічна діяльність
Після училища Іван отримав направлення працювати вихователем в трудовій колонії для малолітніх злочинців. Після війни багато дітей сиротами залишилися, в неповних сім’ях. Матері та бабусі багато працювали, щоб прогодувати дітей, не вистачало часу, щоб достатньо приділяти уваги їхньому вихованню, тому дитяча злочинність в післявоєнні роки була поширеним явищем. В колонії, за словами Івана Савелійовича, були гарні умови як на той час: повноцінне харчування, забезпечення одягом кількох видів, навчальне приладдя. Умови для виховання були створені ідеальні. Багато дітей в сім’ях тих часів мали набагато гірші умови. Коли Івана проводжали до армії, то колоністи подарували йому пачку цигарок “Шахтарські”. “Де вони примудрилися їх дістати та пронести до колонії було для мене загадкою, - усміхається Іван Савелійович. - Адже дисципліна і контроль там були дуже суворими”.
В армії разом з ним служили хлопці різних національностей, з усіма були нормальні дружні відносини. Якщо дехто і намагався на початку показати свою зверхність - то з часом всі стали друзями, вивчали пісні різними мовами й разом співали. Армія дала молодому чоловікові дуже гарну фізичну підготовку та виправку, бо до того часу йому не доводилося по справжньому займатися спортом. Зазначає, що багато уваги тоді приділяли патріотичному вихованню солдат: “Той патріотизм, повагу до Батьківщини, який нам заклали в армії, в мене зберігся і по цей день. Там я отримав нову спеціальність. Досвід, який я там здобув, мені добре допоміг в подальшій роботі”.
Після армії отримав посаду вчителя початкової військової підготовки в Петроострівській школі. Вже за деякий час Івана обрали другим секретарем Хвилівського райкому комсомолу. Це була цікава робота пов’язана з вихованням дітей та молоді. “Багато ми зробили там гарних справ за три роки: посадили парк, започаткували гарні традиції, які потім продовжували зберігати та повторювати там з року в рік, - розповідає чоловік. - Там я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою, вона приїхала працювати методистом в будинку культури після Олександрійського училища культури. Коли одружилися, то виходило так, що я працюю вдень, а вона - з вечора до ночі. Для сім’ї дуже незручно виходить. Вирішили звільнитися і шукати місця де можна працювати нам вдвох і так, щоб збігалися робочі часи та часи відпочинку і нам запропонували в селі Березівка Хвилівського району мені роботу вчителя, а Люді в сусідньому селі - роботу вчителя початкових класів. Так Людочці сподобалося працювати з дітьми, вона цікаві й гарні вечори та свята організовувала для дітей, дуже добре згуртувала батьків для цього, писала потім і сценарії для вистав, які надовго запам’яталися жителям села".
Іван працював спочатку вчителем математики, потім став директором школи й була тоді в колгоспах така традиція, що директора школи обирали заступником голови колгоспу з соціальних питань. “Це дуже відповідальна робота, - розповідає пан Іван, - за вісім років мені вдалося вирішити кілька соціальних проблем села: збудували медпункт з квартирою, лазню, будинок культури, дитячий садок з підігрівом підлоги в молодших групах”. Як писали про нього в місцевій газеті: “Став Іван Савелійович улюбленцем села, бо завжди відгукувався на запити трудівників, був чесним і справедливим у розв'язанні спірних питань”.
Молода сім’я вже виховувала двох дітей: Вікторію та Андрійка. Синові було два роки, коли він захворів і лікарі винесли вердикт, що не можна йому жити в цій місцевості, бо в сусідньому селі почала працювати шахта з видобутку урану і його хвороба пов’язана з чутливістю до радіації. Потрібно було терміново шукати нове місце для проживання та роботу. Дуже не хотіли відпускати родину Четвериків з району, пропонували інше село в цьому районі, не зважали на аргументи лікарського діагнозу, що дитині в даній місцевості загрожує тяжке захворювання.
Партійна робота
Після звільнення переїхали до Долинської, звідки родом була Людмила. Сталося це в 1972 році. Відразу став на партійний облік, стали будуватися. “Я саме замішував глину, коли приїхав водій і сказав, що мене викликає перший секретар райкому Гідулянов, - пригадує чоловік. - Швидко обмився, перевдягнувся, приїхав. Мені запропонували посаду заввідділу пропаганди та агітації. Я заперечив, оскільки для цієї посади потрібно було знати багатьох людей в районі, а я людина тут нова. Тоді мені запропонували посаду інструктора райкому партії. Це було неочікувано, бо на цю посаду в ті часи був дуже ретельний відбір, потрібно було пройти співбесіду в обласному виконкомі. Через два роки мене обрали головою комітету народного контролю”.
З часом Івана Четверика обрали заступником голови райвиконкому. На той час заступникові голови діставалися вирішення найбільш неприємних та важких питань: “Я пішов на посаду заступника свідомо, бо сам в дитинстві багато горя зазнав, молодість припала на нелегкі роки і я бачив та розумів людське горе й страждання. Тому хотілося зробити життя людей в районі більш комфортним та зручним, а це було дуже непросто. На шляху ставало безліч бюрократичних перепон і подолання їх законним шляхом вимагало неабияких зусиль та знань. Я не вигравав в зарплаті, на попередній посаді вже мав гарний досвід, мене вже добре знали й поважали. Щоб ви розуміли для того, щоб закупити нову постільну білизну для лікарні, потрібно було отримати безліч дозволів та погоджень, чиновники здебільшого не хотіли брати на себе будь-яку відповідальність”.
Іван Савелійович не боявся відповідальності й своєю активною діяльністю стимулював роботу всього урядницького апарату району. В його обов’язки входила відповідальність за розвиток освіти, культури, фізичної культури та спорту, медичного, торгівельного, побутового обслуговування людей в районі. Очолював також комісії з виділення земельних ділянок під будівництво житла, об’єктів соцкультпобуту, контролю за освоєнням державних коштів на будівництво цих об’єктів і введення їх в дію, в справах неповнолітніх, ДНД та інших. За 10 років роботи на цій посаді з серпня 1979 по лютий 1989 в Долинській було введено в дію районну інформаційно-обчислювальну станцію, міський кінотеатр, збудовані школи в селах Суходільське та Федоро-Шулічине, заасфальтовано вулиці Макаренка та Войкова (нині Чумацький Шлях), збудовані два 8-квартирних, один 16-квартирний та 24-квартирний будинки, вирішувалися питання разом з керівництвом КГЗКОРу стосовно розміщення тимчасового житла для будівельників комбінату.
Коли планувалося будівництво КГЗКОРу, почалися розмови про те, що мати сировинну базу в одній області, а виробництво в іншій - це неправильно, бо постійно виникатимуть непорозуміння. Керівництво КГЗКОРу та Дніпропетровської області було не проти того, щоб приєднати Долинський район до Дніпровщини, натомість до Кіровоградщини передати Жовті Води з районом. І коли в Долинській на сесії було голосування з цього питання, то Іван Четверик голосував за перехід Долинщини, це дуже не сподобалося керівництву області і йому запропонували звільнитися. Тоді керівною силою була комуністична партія і що скаже керівництво - потрібно було виконувати. Дуже образило чоловіка така заява, адже це було не переведення на іншу роботу, а звільнення. І звільнення не за якісь провали чи недоліки в роботі, а за власну думку. Добре, що йому відразу запропонували посаду директора друкарні газети “Долинські новини”. Багато Іван Савелійович зробив для розбудови друкарні та покращення комфортності приміщень газети й друкарні. На будь-якому місці він завжди працював на совість.
Голова Долинського району
В 1994 році розпочалися вибори до органів місцевого самоврядування. Неочікувано приїхали до пана Івана виборці з Іванівської сільради й повідомили, що вони висунули його кандидатуру на голову району. Потрібно було розгортати передвиборчу програму, добре, що сформувалася група підтримки його кандидатури. “Я об’їздив весь район, зустрічався з людьми в кожному селі й на кожному підприємстві, - згадує чоловік, - вислуховував і записував всі проблеми. Наступного дня після виборів зустрів знайомого і він запитав, мовляв, чого сумний? Боїшся, що не виберуть?. Ні, сумний, тому що думаю про те, що мені робити в разі, якщо виберуть”.
Івана Четверика тоді вибрали і його головування випало на тяжкі й буремні роки - коли в країні панувала економічна криза. Це був перехід від планової економіки з фіксованими цінами до ринкової й він був дуже болісним, особливо для села. “Село тоді зневажали, сільськогосподарська продукція коштувала копійки, а паливні матеріали, техніка, запасні частини, навпаки, дуже дорого, - згадує Іван Савелійович. - Проблем було дуже багато, а шляхів вирішення обмаль. Я тоді наважився на візит до прем’єр-міністра України Павла Лазаренка”.
Це вже пізніше з’ясувалося, що колишній прем’єр-міністр вивів та присвоїв шалені кошти з бюджету країни. Іван Савелійович розповідає, що йому сподобалося відношення Павла Лазаренка до нього, як очільника району. Розмова тривала 37 хвилин, під час цієї розмови прем’єр-міністр віддавав розпорядження своїм помічникам і коли голова району дістався додому вже багато питань з якими він поїхав до Києва почали вирішуватися. Того року в районі успішно закінчили збирання врожаю, виконали оранку та ряд весняно-польових робіт.
Був в історії головування пана Івана ще один візит до голови Верховної Ради України Олександра Мороза разом з делегацією представників Долинського району: “Майже півтора місяця я щопонеділка телефонував в секретаріат, стосовно призначення дати приймання і щоразу чув у відповідь: “Вікна немає”. Нарешті вікно для нас знайшлося, тоді пан Олександр прийняв нашу делегацію, вислухав кожного, говорив правильні слова відносно подолання економічної кризи в країні й теж тоді наш район отримав суттєву допомогу у розв'язанні наболілих питань”
Всі питання з людьми Іван Четверик вирішував на тому місці, де вони до нього звернулися. Ніколи не відмахувався, мовляв, запишіться на прийом і тоді поговоримо.
Іван Савелійович з вересня 1995 по листопад 1996 працював і головою районної держадміністрації, був депутатом 13 скликань районної ради, в тім числі, двічі вже перебуваючи на пенсії, очолював раду старійшин. Разом з депутатським корпусом активно впроваджував економічні реформи, вболівав за розвиток району. На початку 1998 року в районі, внаслідок проведених економічних реформ, діяло більше сотні фермерських та приватних підприємств і організацій. В 1996 році розпочала газифікація міста з вулиць Жовтнева (Сонячна) та Куйбишева (Затишна) й активно почали газифікувати села.
Нині, у віці 89 років, Іван Савелійович продовжує працювати в активі ветеранської організації Долинської громади. Підтримує за можливості ЗСУ, слідкує за квітником біля будинку, який так любила його покійна дружина Людмила та в усьому підтримує своїх дітей і онуків.
“Завжди моїм девізом було - робити добро людям, - говорить Іван Савелійович. - За жодних обставин я не порушував закон. Ні я, ні мої діти, ні дружина не мали ніяких привілеїв, приватизованих ділянок землі чи іншого майна в обхід закону. Працювати в органах місцевого самоврядування - це дуже відповідально і дуже нелегко, потрібно чути й розуміти людей, їхні біди й проблеми. Я вдячний всім з ким мені довелося свого часу працювати, хто як і я чесно і добросовісно виконував свою роботу, вкладав всі сили й душу в розвиток нашого району. Наснаги та терпіння бажаю тих, хто нині піклується про добробут та розвиток громади".
